Запишіть мене у олігархи!

Юхим Мармер, «Україна-Центр»

На кожну хорошу думку неминуче знаходиться свій дурень, який акуратно доводить її до абсурду.

Ілля Ільф.

Зізнаюся: завжди мріяв бути олігархом! Не таким каламутним, як наші, а щоб гроші - своїми мізками (як Цукерберг або Маск), і допомагати багатьом. І щоб не політики пояснювали мені, як треба, а я їм. Ну й обов'язково володіти ЗМІ, зробивши їх цікавими. Такий собі філантроп на пенсії. Але не збулося. Хоча невеликий шанс з'явився, дякуючи президенту.

Для початку Володимир Зеленський вирішив створити реєстр олігархів. Уже добре. Ми ж раніше, ніде правди діти, як думали? Візьми першу десятку українського списку «Форбс», і ось вони - олігархи. Але не все так просто! Виявляється, недостатньо бути дуже багатим.

Законопроект Зеленського включає чотири ознаки олігарха:

- бере участь у політичному житті;

- має значний вплив на ЗМІ;

- є власником бізнесу, який займає монопольне становище на товарному ринку;

- підтверджена вартість активів особи перевищує 2 млрд грн, або приблизно $80 млн.

Людина, яка претендує на місце в реєстрі олігархів, має відповідати щонайменше трьом пунктам з перерахованих чотирьох. Два перші мені абсолютно підходять: десять років тому був депутатом міськради і маю вплив на один всеукраїнський ЗМІ. З четвертим пунктом, на жаль, не вийде ні при яких розкладах. Навіть не уявляю розміри такої купи грошей. Залишається пункт №3. Справа важка, але не безнадійна. Потрібно згадати, чого мене вчили в інституті патентознавства, а потім знайти і заявити свої права на «те, чого у світі немає». Федот-стрілець зміг, і ми впораємося.

Одне мене бентежить: а на фіга мені це потрібно? Грошей точно не додасться, а клопоту на порядок більше, ніж слави. І що найдивніше: в масштабах країни це точно такий же геморой, тільки з величезними витратами. Невже для боротьби зі своїми політичними опонентами треба городити такий безглуздий город?!

Будь-яка з чотирьох ознак олігарха і сьогодні контролюється десятками законів і указів, яких потрібно дотримуватися і перевіряти. Кажете, не дотримуються? А закон про олігархів, значить, виконуватимуть? Не смішіть! Вони ж олігархи, а не олігофрени. Перший же олігарх, якого спробують ним притиснути, відіб'ється з легкістю, тримаючи замість ракетки Конституцію. Так, саме так - ви не повірите, але олігархи теж люди і мають ті ж права, що і ми з вами. А якщо наші суди спробують підіграти борцям з олігархами, то європейська Феміда швидко пояснить, що порушувати права громадян не можна.

Будь я олігархом (в сенсі - будь моя воля), засунув би цей законопроект у найнижчий ящик столу і загубив від нього ключ. А замість цього змусив працювати Антимонопольний комітет, ГПУ, СБУ, податкову, НАБУ, САП і ще півсотні органів, які й були створені для контролю за порядком у країні.

І ще про це диво людської думки. Ну не буває ніколи так: тут геніально, а тут - маразм. Тут граємо, а тут оселедець загортаємо. Якщо в законі є ідіотський розділ, то все - пиши пропало. Це я про вимогу зобов'язати всіх чиновників письмово звітувати про будь-які зустрічі й розмови з олігархами. Чесно, я навіть не знаю, як пояснити, що це закінчена дурість. Спробую на прикладі.

18 червня 1989 року на ВЕФі сталася велика пожежа, і саме на тих поверхах, де стояли готові до запуску верстати, розроблені й виготовлені на кіровоградській «Акустиці». Наступного дня я був у Ризі. Одягнений у робу і чоботи, облазив усе обладнання і вирішив доповісти начальству. Приймальна розташовувалася у вагончику просто під корпусом-погорільцем. Зовні на стінці висіла інструкція, згідно з якою всі міжміські розмови повинні фіксуватися в журналі суворої звітності.

Поговоривши з Кіровоградом, я звернувся за цим самим журналом до двох довгоногих блондинок, що сиділи за столом, заставленим телефонами виробництва, природно, ВЕФа. Навіть через 32 роки не можу забути відповідь однієї з них:

- Нахрін не треба!

Хто б з нинішніх латишів пояснив українському РНБО, що закон про олігархів, м'яко кажучи, не найпотрібніше для українського народу?