Не сівалками єдиними, або Ельворті, яких ми не знаємо
Геннадій Рибченков, «Україна-Центр»
У місті Єлисаветграді - Зінов'євську - Кіровому - Кіровограді - Кропивницькому про братів Ельворті знають начебто всі. Без них не було б нинішнього міста, залишалося б воно повітовим містечком, якби не створений англійцями завод. Втім, багато хто досі вважає, що Томас і Роберт робили лише сівалки-віялки, молотарки і крупорушки. Мало хто знає, що вони робили для міста, і навіть для технічного прогресу всього світу. А це більш ніж вагомо.
Кандидат історичних наук Ольга Скороход, яка написала книгу «Історія підприємства Ельворті 1874-2019», готує другий том літопису містоутворюючого підприємства. Для «УЦ» історик відкрила деякі маловідомі моменти з життя легендарної родини - про те, що Ельворті займалися не тільки заводами, а зробили неймовірно багато для розвитку міста і краю, який зараз називають Кіровоградщиною.
- Цей завод не тільки виробляв щось для сільського господарства, а був містоутворюючим підприємством. Багато районів з'явилися завдяки Ельворті - Миколаївка, Ковалівка, а вже після - десятки будинків у центрі, біля Колгоспного ринку.
Завод Ельворті брав активну участь у культурному житті міста, займався благодійністю. Його власники були піклувальниками стількох закладів, що просто не перелічити. Перші новорічні «ялинки» в Єлисаветграді влаштовувала саме сім'я Ельворті.
Молодший брат Томас, на жаль, помер рано від запалення легенів (похований у нас, але точне місце поховання не збереглося, невідоме). Спочатку Роберт був інженером, конструктором, винахідником, а Томас - менеджером, управлінцем. Роберт потім займався всім. І більшу частину історії заводу створював теж він.
А крім того, він був у місті зачинателем, рушієм усього нового. Він одним з перших купив собі автомобіль. Це була британська машина «Воксхолл» (у нас в місті і зараз є авто цієї марки. - Авт.). Машинам тоді вже присвоювали номерні знаки, і Роберт узяв собі номер 12. Це не означає, що автомобіль був дванадцятим за рахунком у Єлисаветграді, номер можна було вибирати, може, це був перший або п'ятий автомобіль у місті, просто йому подобалися ці цифри. Точно ми не знаємо.
Ельворті створив, по суті, велосипедний клуб Єлисаветграда, в якому перебувало чимало робітників заводу. Це при тому, що членство в клубі було платним, за нього треба було платити півтора рубля на рік плюс податок місту. У кожного велосипеда був номер, як зараз у машин. Це був новий вид транспорту, є задокументований випадок, коли в Київській губернії селянин, який побачив велосипедиста, вирішив, що це диявол, і напав на нього. У нас теж по-різному сприймали це диво техніки.
Податки від велосипедистів йшли в казну міської думи, я багато читала документів засідань, там в основному вони виділяли гроші на освітлення вулиць міста, тротуари і т. д.
Вся велика родина Ельворті багато уваги приділяла місту, і не тільки. Один із синів Роберта, Вільям, займався господарством у селі Бровкове Новомиргородського району тоді Панчевської волості, зараз це Новоукраїнський район. Розводили коней, сіяли нові сорти зернових. Побудували школу для дітей селян. Насадили ліс.
Там було багато землі в Ельворті. Вирощували зернові культури - пшеницю, овес, рапс, ячмінь, просо, а також буряк, картоплю, горох, був свій сад. Тримали корів, свиней, птицю. Потужне господарство було. За спогадами одного з нащадків Ельворті: «Я пам'ятаю, що бачив там жеребця. Як нам говорили, російський уряд подарував його за умови розведення коней для держави». На традиційному великодньому ярмарку в Єлисаветграді експонувалися не тільки сільськогосподарські машини виробництва акціонерного товариства, а й коні з Бровкового, влаштовувалися перегони, де коні Ельворті брали призи.
На сьогоднішній день нічого не залишилося. Село є, але навіть сліду від тих школи, конезаводу і лісу не залишилося... Втім, як і в Кропивницькому. На вулиці Преображенській Ельворті побудували притулок для нужденних жінок і сиріт, будівля є досі, але вона невпізнанна, перебудована, рекламою все закрито.
Ельворті дали грошей на будівництво Пашутінського училища, було таке. Навколо того місця побудована всім відома «Акустика», у внутрішньому дворику ще є залишки будівлі колишнього училища, там ще всередині, кажуть (нас не пускають), на підлозі плитка тих часів збереглася. Ну хоч адреса у ЗАТ «Акустика» - вулиця Ельворті...
Деякі будівлі, побудовані Ельворті, збереглися. Спортивний клуб «Зірочка», наприклад, це був робочий клуб заводу. Там було влаштоване так зване «англійський світло», або «подвійне світло», закладена архітектором система освітлення, коли начебто двоповерхова будівля висвітлюється природним світлом до кінця дня. Великі вікна на всю стіну нагорі.
Ну і не можна не згадати про футбол. Ельворті привезли цей вид спорту в Єлисаветград. Швидко «заразили» багатьох. Команди створювали навіть при державних установах. Однак, судячи з репортажів з газет того часу, футбольний клуб Ельворті завжди перемагав. Від клубу відокремилися кілька команд, вони їздили по містах і селах, завжди займали гідні місця.
Грали тоді на території іподрому, який і зараз є. Взагалі є стереотипне уявлення, що Ельворті - це тільки завод і райони навколо нього - Миколаївка та Ковалівка. Але є інформація (поки що непідтверджена, я шукаю), що в районі нинішнього Міського саду в Ельворті був мисливський будиночок, за радянських часів на його базі «Червона зірка» влаштувала щось типу пансіонату.
Ну і, звичайно, зелені насадження. Є багато документів, де Роберт Ельворті звертається до Міської думи з проханнями... висадити алею дерев, облаштувати клумби. Людина робила місто зеленим!
Трохи про міфи, які ходять навколо персон Ельворті. Нібито Роберт був інвестором нашого трамвая, третього в Російській імперії. Документальних підтверджень цьому немає. Я як історик вірю тільки тому, чому є документальне підтвердження. Хтось колись десь сказав, і це розійшлося по Інтернету. Я не знайшла, хоча шукала, підтверджень, що чи на підстанцію, чи на колії давали гроші Ельворті. Але немає жодного документа.
Ще один дуже цікавий міф: нібито Ельворті брали участь у створенні в Єлисаветграді цирку. Стаціонарного, а не пересувного шапіто. В одній сучасній статті читала, що нібито Ельворті, з їхньою бізнесової жилкою, на вулиці Петровського, зараз Шевченка, побудували цирк. Я знайшла статтю тих часів з рецензією на відкриття того цирку. Публіка була страшно обурена. Йшов дощ, а дах протікав. Є стереотип, що цирк - це купол, намет, але в ті часи це була звичайна простора будівля, приміщення. Тік дах! Пол з дощок був погано постелений. Місця теж були незручними, ні сидіти, ні стояти нормально було неможливо.
Трупа була в брудних костюмах, все це виглядало непривабливо, а квитки були дорогі! Так писали місцеві газети. Але про те, що до цього був причетний завод Ельворті, - ні слова! Якби мали, тодішні репортери напевно про це сказали б. А так хтось придумав - і понеслося.
На жаль, досі не можу встановити, де той цирк знаходився географічно. Хоча гуляють Інтернетом нібито фото того цирку. Насправді це фото сільськогосподарської виставки, де був намет, а у більшості людей асоціація проста: намет - це цирк. Де знаходився той цирк? Для дореволюційного періоду це взагалі складно визначити. У будинків, будівель, не було номерів. Вказуються в тих документах або вулиця, або перехрестя вулиць, або просто домовласник. Наприклад, будівля, де зараз обласна бібліотека для юнацтва імені Маланюка (колишня імені Бойченка), називалася просто будинком Гунькіної, як і ще кілька будинків навколо. Вони належали мадам Гунькіній, і все місто саме так їх і знало. «Яка у вас адреса?» - «Будинок Гунькіної».
Надзвичайно цікаво для мене було дослідити, як Ельворті патентували свої винаходи. Роберт Ельворті запатентував багато своїх розробок. Як патентне право тоді працювало! Я читала листи від власників заводів з інших міст: «Шановний добродію! З'ясував, що я у себе на фабриці застосував пристрій, який, як з'ясувалося, було вами запатентовано. Я повертаю вам грошову різницю за весь час і надалі зобов'язуюсь ваше нововведення не використовувати. Шлю вам мій зразок схожого приладу, який я розробив, прошу вашої думки про нього». Розробник сам усе зрозумів, без будь-яких правоохоронних органів, і вчинив, як нормальна людина. Ви можете уявити сьогодні таке? Мені здається, на зламі XIX і XX століть ми втратили те суспільство - з іншим типом взаємин.
Але найцікавіше - це патент, отриманий Робертом Ельворті в 1913 році на «оборотний апарат». Це був прообраз сучасного гелікоптера! Він подав патентну заявку в Санкт-Петербург, але тоді такі заявки розглядалися не менше двох років: шукали, а може, хтось уже подібне патентував? Загалом, доля патенту невідома. Зате є точні відомості й документи, що в 1913 році у Єлисаветград приїжджала на ознайомлення і практику група студентів Київського політехнічного інституту. Якраз у той час в київському політеху навчався Ігор Сікорський. Творець першого в світі гелікоптера! Немає списків тих студентів, які приїжджали на завод Ельворті, не збереглися в архівах. А раптом серед них був Ігор Іванович? І чи не підгледів він ідею у Роберта Ельворті? Ну це так, домисли, але факт залишається фактом - патент Ельворті є, зберігається в Санкт-Петербурзі в Росії.
До речі, чимало заявок на патенти від Роберта Ельворті відхилили - виявлялося, що якесь подібне удосконалення сівалки вже хтось раніше придумав. До речі, в той час існувала така норма: якщо ти отримуєш патент, у наступні п'ять років ти зобов'язаний його впровадити, застосувати, інакше доступ до винаходу стане вільним, твій патент анулюється.
Ще продукція заводу була мало не еталонною для всього світу! В Ельворті купували право на виробництво продукції в Англії, США, Канаді. Купували технологію, специфікацію і т. д. Те, що зараз називається франчайзинг. Першу франшизу, здається, купив завод у Ризі сто з гаком років тому.
