У в/ч 3021, де солдат розстріляв 5 людей, у 2019 році загинули двоє солдат з Кіровоградщини

27 січня солдат строкової служби Артемій Рябчук (в/ч 3021) на території заводу «Южмаш» у Дніпрі розстріляв п’ятьох людей. За даними одразу з кількох джерел, у військовій частині знущалися над новобранцями, що і стало причиною трагедії.

Як з’ясувало CBN, двоє жителів Кіровоградщини, які у 2019 році служили у тій же в/ч, загинули на «Южмаші» при таємничих обставинах.

Андрій Кіба. Про свого покійного сина розповідає Анна Кіба

- Мій син Андрій пішов служити до армії у військову частину 3021 у місті Дніпро. Це було 24 квітня 2019 року. Він дуже хотів стати військовим - це його дитяча мрія. Він дуже любив носити військову форму. Де дозволялося цю форму носити - він завжди вдягав.

- У вас не було сумнівів, що він піде до армії?

- Він хотів іти в АТО. Вивчився, здобув дві спеціальності. Так як йому виповнилося лише 18 - мав отримати мою згоду, а я не погодилася підписати документи. Відмовили ми його всією родиною. До військкомату пішов у 19 років, через місяць йому виповнилося 20. Об одинадцятій ночі він зателефонував і сказав, що їх повезуть до Дніпра.

- Скільки він пробув в армії до трагедії?

- Два з половиною місяці. На присягу ми поїхали 25 травня 2019 року. Він був задоволеним, веселим. Ми хотіли поїхати до нього і після присяги, у липні. Питали, чи дадуть йому звільнення, щоб погуляти. Але він сказав, що не потрібно приїжджати, що він буде підписувати контракт. Умова контракту при підписанні - що йому нададуть відпустку на чотири - п’ять днів. 11 липня у його бабусі був день народження - він попросив телефон, щоб привітати її, тоді ж зателефонував і нам. Їм видавали телефони лише на дві години на вихідних. Може, так і треба, я не знаю. Він сказав, що зателефонує у суботу. За тиждень до цього сказав, що буде підписувати контракт у понеділок. Після підписання планував приїхати на три - чотири дні додому.

- Коли зателефонував бабусі, то що сказав?

- Привітав, був радісним. Сказав, що скоро приїде додому. Ми раділи також. А по обіді мені зателефонували й повідомили, що мій син був знайдений на посту з кульовим пораненням у голову. Це було у п'ятницю, у суботу ми найняли машину і поїхали в Дніпро, щоб з'ясувати обставини, чи то справді наш син, тому що у військовій частині був хлопець з таким же прізвищем, але з іншої області.

- Тобто ви не вірили?

- Ні. Як кажуть - материнське серце, материнські тривоги, сни - у мене взагалі не було передчуття. Ми раділи тому, що він приїде додому, планували, як провести більше часу з ним, як поїхати на відпочинок разом.

- Він вам телефонував, щось розказував? Чи були у вас якісь підозри, що у нього не все гаразд?

- У нас виникли підозри, коли він нам сказав, що у частині за «старшаками» всі дивляться, але, коли виїжджають на полігон, то їх ніхто не контролює. Ми питали, як це проявляється, він сказав, що «новенькими» там роблять, що хочуть. Я хочу сказати, що зараз багато неправдивої інформації по справі сина. Там написано, що він купив собі будинок за 50 тисяч, а ми два з половиною роки не можемо взнати, де цей будинок знаходиться. Та й, судячи з цін на житло, ми не віримо, що він міг його придбати.

- Що вам сказали у військовій частині?

- Ми з чоловіком одразу ж пішли до командира і стали вимагати, щоб нас відвезли в поліцію чи слідчий приїхав до військової частини. На що командир сказав, що все організує. Коли я спитала його про причини смерті, він дав мені відповідь, яка шокувала мене: «А що мені робити - зі ста чоловік, які знаходяться у мене в частині, лише п'ятнадцять адекватні?» Я його запитала: «А адекватних треба вбивати?» Він одразу замовк. Нас відразу розділили, зі мною їздив мій кум, хрещений батько мого сина, мій чоловік та водій. Нас усіх розділили. Так як я була у такому стані, чоловік не міг залишити мене одну, нас одразу посадили у військову машину та у супроводі двох військових повезли до слідчого в прокуратуру. Кума відвезли на впізнання сина. Хоча я не розумію, чому хрещений повинен бути на впізнанні, а не рідна мати.

- Він був побитим? Були якісь травми?

- Я цього не бачила, а хрещений мого сина мовчить, нічого не каже. Як стало відомо, його залякали, сказали йому, що він мав подумати про своїх двох дітей. Йому сказали: «Ти не думай про те, що ти знаходишся в іншому місті. Йому сказали: все, що ти тут бачиш, - все забудь».

- Тобто ви й досі не знаєте обставин трагедії?

- Я й досі не знаю, кого я поховала. Чоловік мені сказав, що він бачив тільки обличчя, коли його вантажили в «швидку». Він сказав, що це був наш син. Але його привезли не за пропискою, не в Кропивницький, а чомусь у Знам'янку і тримали там усю ніч до ранку.

- Чому вам не дозволили відкрити труну?

- Сказали, що трупний запах, сказали: «Ви що, хочете усіх родичів поховати в один день?» Маючи на увазі всіх членів сім'ї, що приїдуть проводжати в останню путь.

- Що написали у висновку?

- Ушкодження внаслідок пострілу з іншої та неуточненої вогнепальної зброї. Поранення голови.

- Тобто вони не з'ясували, з якої зброї?

- Це був перший висновок, який нам видали. Тому що всі рятувальні служби нашого міста запитували, чи надавати нам священника. Священника надали після того, як ми подали заключення. Сказали, що це вбивство.

- Ви як вважаєте, що сталося?

- Я скажу, що син нам розповів, як він стояв на покинутому заводі, котрий не працює вже дуже давно. Після мого запитання, чому їх туди ставлять, він сказав, що там дуже багато кольорового та звичайного металобрухту. За його словами, металобрухт вивозили щодня. Він казав: «Мамо, ти не повіриш, тут мільйони і мільярди». Наразі у справі пишуть, що завод працює, та я довіряю сину. Я знайшла людину, яка у 2018 році стояла на цьому ж посту на тому ж заводі. Він стверджує, що завод той же.

- У справі багато неточностей?

- Там узагалі повний обман. У справі написано, що ми не приїздили за тілом сина. І що це вони приїхали до Кропивницького, що шукали нас по всій області, доки не знайшли бабусю з дідусем. Це все неправда. В мене є чотири свідки, з ким я їздила. Нічого не доведено. Справа була закрита 8 квітня 2021 року. Про це я дізналася випадково, напередодні поїздки до генеральної прокуратури в Київ. Коли я вже поїхала до прокуратури, справу знову відкрили. Слідчих змінюють, та нічого не кажуть. А ще мені й досі не віддали особисті речі мого сина.

- Чого ви хочете найбільше зараз?

- Я хочу справедливості, щоб покарали винних. Щоб повернули речі мого сина, так як вони не мають права їх тримати так довго. Мені сказали: так як справу не закрито, то мені не мають права віддавати речі. Чому мені не повідомили, що справу закрили? І чому речі досі не повернули? Мене обманюють. То кажуть, що немає людини, яка слідкує за речовими доказами, то ще щось. І я хочу знати, чи свою дитину я поховала. Тому що я взагалі не бачила, кого ховала. Я не була на впізнанні. Я вважаю, що зі мною вчинили дуже несправедливо. Не по-людськи.

- Як ви відреагували на стрілянину у військовій частині, що сталася 27 січня цього року?

- Я дуже жалію матерів. Вони також ховають своїх дітей. Так як стало відомо, що над хлопцем знущалися і він про це повідомляв командирам, а вони не реагували, я думаю, що рано чи пізно це мало статися.

- Ви вірите, що ця ескалація допоможе знайти винних?

- Я вірю, що так. Вони зобов’язані нам, батькам, довести. Ми просили очну ставку з командиром частини, щоб його допит був у нашій присутності. У нас дуже багато залишилося питань. Ми хотіли б послухати тих людей, які ставили мою дитину на пост. Для мене не має значення звання, мені головне - послухати тих, хто востаннє бачив мою дитину.

Мансур Вержаковський. Про свого покійного сина розповідають Мансур і Наталія Вержаковські

М. М.: - Син загинув 17 січня 2019 року у військовій частині 3021 у Дніпрі. Також на «Южмаші». Знайшли на посту. Йому дали автомат без кришки затворного механізму. Всі пружини видно. Чи можна заступити з таким автоматом в караул? Люди самі хай подумають, чи можна. А це все подається як самогубство. На фото видно явні побої на лобі, на весь лоб. Судмедексперт цього не бачить. І він уже без слідчого пише, що це самогубство. На фото видно удар тупим предметом, і навколо вже посиніло. Людина, яка все життя працювала судмедекспертом, а зараз на пенсії, говорить, що для того, щоб отак посиніло, людина повинна прожити ще хоча б двадцять хвилин. Вам достатньо таких доказів, щоб було зрозуміло, що цю людину били? Потім зрештою усвідомили, що немає куди діватися. Затягнули на пост - дострелили. Із чужої зброї - не з його. Було б легше це зробити з його зброєю і не підсовувати туди муляж якийсь - розбарахолений автомат - для слідчого. Вистачить таких доказів, що це самогубство? Я можу ще називати багато нестиковок. Мені не вистачило і двох годин, щоб на онлайн-конференції з прокурором назвати усі неспівпадіння по списку. Це я вам назвав тільки десять відсотків від того, що не сходиться.

- Ви називаєте всі факти - і що вам кажуть?

М. М.: - Чотири роки йде слідство - мінімум чотири рази справу вже закривали. На сьогодні справа відкрита. Вона в ДБР Дніпра. Я вже чув, що слідча, яка веде справу, хоча б прочитала наші пояснення, які ми писали у 2018 році. Інші навіть не заглиблюються туди. Вони навіть не вникають у наші питання. А якщо справу закривають, то нас навіть не попереджують. Навіть додзвонитися не можна. А в нас є вже спільнота таких батьків, у яких вбили дітей. Усі «самогубці» там, у нашій спільноті. Близько 50 чоловік у спільноті. Є строковики, є контрактники.

- Як ви дізналися, що вашої дитини немає серед живих?

Н. М.: - До нас зателефонували і сказали, що нема дитини. Знайшли на посту.

М. М.: - Ми на другий день одразу ж поїхали. Я запитав командира, що сталося. Він сказав: «Я не знаю, ми його на пост поставили, поки наступного хлопця виставляли на пост - почули постріл. Прибігли - він уже лежить». А в протоколах пишуть, що о 14:00 заступив на пост, а о 15:00 був застрелений. От і знову неправда, розумієте? Щось же з цього ж брехня?

- Командир тоді вийшов?

Н. М.: - Ми пробули цілий день у військовій частині. Під вечір зайшли до командира в кабінет. Ми цілий день знаходилися там, під вечір почали розуміти, що цього не може бути. Одразу був шок, а потім ми усвідомили, що щось не так, цього не може бути. І коли ми почали виясняти і в таких емоціях, то він, при званні чоловік, здоровий такий, - він зробився як мишка. Я бачила його реакцію на наші емоції, на слова, що з сина знущалися. Він занервував, і це було явно.

- Вам син щось розказував?

Н. М.: - Були переживання, але все сталося дуже швидко, ми нічого не встигли зробити. Він казав: «Мамо, тут одного хлопчика ображають». Тепер я розумію, що це був він. Потім він сказав про гроші - це була у нас проблема.

М. М.: - Останні два тижні свого життя він просив-вимагав витяг руху коштів по банку. Щоб ми зробили тут витяг про рух грошей по карті. Він до армії працював у лікарні, якщо його викликають на строкову службу - в нього зберігається зарплатня. В нього була мрія - своя машина. Казав: «Я свою хочу, хоч і стареньку, але свою”. Він залишив картку вдома, щоб на ній уся зарплатня за півтора роки збереглася. Ще й ми, дідусь, бабуся - щось там збереться, гроші б ми знайшли. Карта була вдома, а телефон, прив'язаний до картки, - з ним. Йому зробили іншу карту у ПриватБанку і переслали на необхідне. От уявіть: у нього є карточка і телефон. Ті, хто з нього збивали гроші, вони відкривають телефон, а там повідомлення - аванс приходить, зарплата приходить. Беруть карту, пхають її у банкомат, а там нема тієї суми. Розумієте? Уявіть собі, що у тих недоумків у головах.

- А чому він просив вас роздрукувати баланс?

М. М.: - Це вони його примушували, щоб побачити, куди діваються гроші з карти. У телефоні показує, що гроші є, а на картці немає.

- Вони - це хто?

М. М.: - Щоб я не тицяв пальцями, не буду називати прізвищ. Хай слідство це виявляє. Але я скажу так: цим займалися, в першу чергу, ті, кому здавався телефон. Не рядовий же, правильно? Ті, кому вони здавали телефони, це я можу довести також елементарно. Вони здають телефони, вони їх вимикають. У вихідні дні віддають телефон, подзвонити рідні, у будні телефони забирають. Коли був вимкнутий телефон - жінка спеціально надсилала повідомлення туди, щоб дитина відкрила та щось приємне прочитала. Але як тільки вона напише - вже через 5-10 хвилин бачила, що повідомлення прочитане. Ним хтось користувався.

Н. М.: - Мені, наприклад, приходило повідомлення про невірно введений код. А син не міг не знати кода. Я пишу йому: «Синочок, ти знімаєш гроші?» І це понеділок чи середа. Такий день, коли телефону з ним точно немає. А він подзвонив і каже: «Так, мамо». Не привітався, а конкретно відповів на моє повідомлення - і відключився. Я другий раз дзвоню - а телефон уже поза зоною. В останні дні отаке творилося.

- Ви підозрюєте, що його ображали та вимагали гроші?

М. М.: - Вимагали. А коли в голову їм не поміщалося, що це не та карточка... Звісно, будуть бити пацана.

- Скільки він часу пробув в армії?

М. М.: - Рівно два місяці прослужив. День у день.

- Як ви відреагували на недавню трагедію у цій частині?

М. М.: - Найперше, що ми з дружиною сказали, що потрібно рятувати хлопця. Ми щиро співчуваємо невинним загиблим людям, хай вибачать нас, будь ласка. Але цього хлопця треба рятувати - він боровся за своє життя. Ми зрозуміли, що щось з ним відбувалося, вони щось там робили. Це він не просто так. І він прослужив лише три місяці. Такі строки малі. По репортажах зробили з нього стукача. З нашого зробили алкоголіка. Там нема з ким говорити.

- Сьогодні чотири роки з моменту загибелі вашого сина. На якій ви стадії та чого намагаєтеся добитися?

М. М.: - Справедливості. Зараз багато будуть говорити, і є у людей певні думки. Я це відчуваю, повірте. Думки є, що ми намагаємося кошти якісь отримати, компенсацію. Ми про це не думаємо, ми її подаруємо їм, цю компенсацію, якщо треба. Але посадіть тварюку. І така тварюка там не одна, їх там ціла група. Тут знову, скоріше всього, командир частини був у курсі справи. Всі гроші сходились до нього. Не з одного нашого сина збивали «бабки», це з усіх, я впевнений. Просто хтось віддавав, а наш син не віддав.

- Чи сподіваєтеся ви, що ця історія дасть поштовх?

М. М.: - Ми сподіваємося. І я ще раз хочу сказати, що треба хлопця врятувати. Людину загнали у кут, і він був змушений це зробити. Він знав, він упевнено це робив і він ще казав, що двоє втекли. Він сказав, що готовий був до тюрми і до чого завгодно, але він повинен був цих людей... Жаль невинних, які постраждали.

- Скільки було сину?

М. М.: - 19 років виповнилося у жовтні, а 18 листопада він пішов у армію. В армію дуже хотів. Усі в нас служили. Ми його так виховали.

Розмовляла і записала Юлія Бабак

Текстовий варіант: Олена Бондаренко, Андрій Лисенко