«Це був перший день нашого медового місяця...» Історії про те, як у людські життя увірвалася війна

24 лютого 2022 року Росія напала на Україну. Приблизно так, напевно, напишуть колись у підручниках. Але за цими рядками — мільйони понівечених доль, смерть, жах, відчай і, водночас, - надія й віра в перемогу.

CBN збирає історії про те, як у людські життя прийшла війна. Навіщо? Щоб ніхто і ніколи не смів це забувати.

Хочете надіслати свою історію? Для цього можна:

- скористатися ботом @CBN_FeedbackBot у телеграмі;

- написати листа на електронну пошту info@cbn.com.ua;

- написати авторці проекту Ірині Вернигорі у Facebook.

Артем:

- Уже пів року я працюю в Лондоні, столиці наших англійських друзів. Сам я українець, родом з Кіровоградщини. День, коли в моїй країні почалась війна, поділив життя на «до» та «після». Там, де я знаходжуся, не ведуться обстріли та немає окупантів. А на моїй батьківщині руйнуються міста та життя людей.

Щохвилини мене накривали різні думки, яких я не міг позбутися. Запитував себе: «Як я можу допомогти? Чому я тут? Чому не вдома?» І врешті-решт зрозумів, що не зможу бути осторонь цієї страшної трагедії. Якщо з моєю сім'єю щось станеться – я ніколи цього не пробачу!

Наразі весь світ став єдиним цілим. Новини змушують одночасно пишатися і плакати. Гордість за наших людей переповнює.

Недовго вагаючись, я вирушив з Англії додому. Не знаю, що на мене чекає, але хто, як не ми, маємо рятувати нашу країну? Це війна за наше майбутнє!

Слава Україні та нашим Захисникам!

Аліна:

- 24 лютого. Шоста ранку.

Я прокинулася щаслива, адже тільки вчора у нас було весілля, а через кілька годин ми з чоловіком планували їхати в аеропорт. Мав бути медовий місяць – наш перший відпочинок за кордоном… Втім, через 10 хвилин чую слова: «Війна почалася! Київ бомблять!»

Я не могла повірити, що це правда. Відразу схопила телефон, аби дізнатись, як там подруга зі столиці. У відповідь на дзвінок чую: «Я не можу говорити – у нас сирени, у нас стріляють!!!» Мої очі наповнилися сльозами. У голові лиш одне питання: «Що робити?»

Наступні дні були вкрай тяжкими. Наші матері не переставали плакати. Знайомі, рідні та друзі з усіх куточків України розповідають, як їм страшно.

Ми любимо свою неньку Україну і готові її захищати! Настане день, коли загарбник, проклятий всім світом, з ганьбою покине наші землі!

Слава Україні!

Таня:

- 24 лютого я прокинулась не від мелодії будильника, а від вібрації - дзвонила мама. Чому мама телефонує мені о шостій ранку? У слухавці чую сльози, мама ридає, їй важко дихати: «Доця, Київ бомблять. Він таки напав». Я піднімаю очі на свою подругу, вона вже не спить, її очі повні жаху, і в цей момент на мене находить хвиля відчаю і такого страху, якого я ще ніколи в житті не відчувала. До слова, я мешкаю в студентському гуртожитку в Києві.

Наступні 30 хвилин я пам'ятаю погано: ми похапцем пакували тривожний рюкзак, туди потрапило що треба і не треба, і бігли до метро, аби сховатись від удару з неба. Тоді ми з дівчатами пожалкували, що не склали рюкзак раніше. Але хто б міг подумати, що в 21 столітті військові конфлікти будуть розгортатися тільки через великі амбіції одного маленького царька?

Перші три дні війни я провела в Києві без сну, здригаючись від кожного звуку за вікном, повсякчас готова бігти до найбільш безпечного місця в будинку. Мені пощастило дістатись живою додому, до батьків.

Я завжди любила свою країну, її народ, нашу величну історію. І любитиму. Занадто важкий шлях ми пройшли, аби 24 серпня 1991 року ухвалити Акт проголошення незалежності України. І ми її не втратимо, повірте! Ми на своїй землі, на нашій стороні правда і Бог.

Слава Україні! Слава ЗСУ!