«Всі людяніші наче стали...» Харків’янка розповіла, як довелося поїхати з рідного міста

До війни ніколи не готовий. Складно швидко приймати рішення, діяти, коли на кону - життя. Складно нормально мислити, коли залишаєш своє рідне місто, дім, - можливо, назавжди, - збираєш речі, дітей, тварин і їдеш у невідомість.

Свою історію CBN розповіла 27-річна харків’янка Владислава.

- Я родом з Харкова, мій район - Холодна гора. Це був спокійний район. Я жила з татом і мамою. Моя сестра, яка живе в іншому районі, - на Салтовці, подзвонила матері о п’ятій ранку, сказала, що їх бомблять. Ми не повірили, оскільки нам не було нічого чутно.

Цього дня я забрала сестру, в будинку залишили кішку, думали, день-два - і все стихне.

Щодня ми чули вибухи десь вдалині, з кожним днем вони були все ближче й ближче.

Перші дні ми не ходили у підвал, вірили, що все закінчиться. Напевно, день на п'ятий я вперше побачила заграву від бомби, побачила, як трясуться вікна. Тоді прилетіла бомба в кадетський корпус, який за кілометр від мого будинку, - потрапила в п'ятиповерхову будівлю. Будівлі там більше немає. Шостий день ми просиділи з сестрою в коридорі, чули, як літали літаки, падали бомби.

Сестра боялася за дитину, тому ми вирішили йти ночувати у метро. На вулицях не було людей, повсюди - вибиті вікна, світло скрізь вимкнене.

Випадки мародерства почастішали. Дівчина років двадцяти двох на моїх очах лізла через розбите скло у магазин. Якісь енергетики, жуйки брала.

Виходячи вранці на вулицю, люди допомагали одне одному. Всі об'єдналися. Запитували, чим можуть бути корисні. Всі людяніші наче стали за час війни.

Ми довго не могли прийняти рішення: їхати чи ні. Батько не хотів, але сестра наполягла. Ми забігли додому, зібрали речі за 40 хвилин, завантажилися в машину. Машина маленька, Daewoo Lanos, а нас було фактично семеро: п'ять дорослих, восьмирічна дитина і кішка. Ми не знали, куди нам їхати, нам просто нікуди було. Мама одногрупниці запросила нас до себе у Полтаву. Щоб поспати нормально, тому що ми не спали тиждень, максимум по годині- півтори. Їсти не хотілося, тільки через силу. Продукти можна було купити, але в чергах проводили дві-три години, навіть більше.

Ми приїхали під Полтаву, майже на межу з Харківською областю. Блокпости, довго їхали. По дорозі було багато уламків від будинків, скла, була вірогідність пошкодити колеса. Колона котилася повільно, ми просто їхали і їхали, знаходилися ніби в іншій реальності.

Потім приїхали в Кременчук, по дорозі я написала в соцмережах, що шукаємо житло. Мені скинули номер жінки, я з нею зв’язалася, нас прийняли. Абсолютно стороння людина прийняла нас, нагодувала смачним борщем, напоїла чаєм і кавою. Ми переночували ніч. Потім просто думали, куди нам їхати, я писала скрізь з проханням про допомогу в пошуку житла. Гроші з нас ніхто не брав, відмовлялися всі.

До війни я працювала у сфері туризму. У мене багато друзів - з Росії, Казахстану, Білорусі в тому числі. Вони до кінця не вірять, що у нас війна. Усі готові були прийняти мене.

Батько пробув за кермом добу і привіз нас у Чернівці. Там нас прихистили друзі друзів, тому що житло знайти нереально, тільки центри біженців. Ми там не ночували, але наші друзі всю поїздку зупинялися в центрах, скрізь чисто, тепло, є де поспати, годують, є душ, туалет.

У Чернівцях ми вже другий день, але я до кінця не розумію, що відбувається, що далі робити. Моє рідне місто перетворюють на руїни. У моїй голові суцільні спогади. Тільки 23 числа ми сиділи у будинку подруги, а тепер її будинку немає.

Переглядаю фото Харкова, і мені соромно, соромно, що поїхала, може, я могла б чимось допомогти. Але я дала собі слово, що як тільки все закінчиться, я обов'язково повернуся і допомагатиму відновлювати моє місто.