Двадцять днів у Маріуполі: команда, яка задокументувала агонію міста

Відеожурналіст Мстислав Чернов і фотограф Євген Малолєтка — українці, працюють на міжнародну інформаційну агенцію Associated Press. Початок війни зустріли в Маріуполі й провели там 20 днів. Це вони — автори репортажу з обстріляного росіянами пологового будинку.

Чернов і Малолєтка лишалися в Маріуполі, коли інших представників ЗМІ там уже не було. Через їхні матеріали, які вони передавали в AP, за ними полювали росіяни, але завдяки допомозі українських військових журналістам вдалося виїхати з міста.

На Associated Press учора, 21 березня, вийшла розповідь Мстислава Чернова про проведені в Маріуполі дні. CBN підготувало український переклад тексту.

Переклад з англійської: Андрій Бондар.

Редактор: Андрій Лисенко.

Ми були єдиними міжнародними журналістами, які залишилися в українському місті Маріуполь. Більше двох тижнів ми документували його облогу російськими військами. Ми вели репортаж з лікарні, коли озброєні люди почали ходити її коридорами. Хірурги видали нам білі халати в якості камуфляжу.

Одного разу на світанку увірвалися з десяток солдатів: «Де ж, блядь, журналісти?»

Я подивився на їхні нарукавні пов’язки, блакитні, як в українського війська, і спробував вирахувати ймовірність того, що то були переодягнені росіяни. І зробив крок уперед, щоб ідентифікувати себе. «Ми тут, щоб витягти вас», — сказали вони.

Стіни хірургічного відділення здригалися від артилерійського та кулеметного вогню, і лишатися всередині, здавалося, безпечніше. Але українські воїни мали наказ взяти нас із собою.

Мстислав Чернов – відеожурналіст The Associated Press. Це його розповідь про блокаду Маріуполя, яку задокументував фотограф Євген Малолєтка і записала журналістка Лорі Хіннант.

Ми вибігли на вулицю, покинувши лікарів, які нас прихистили, вагітних жінок, яких обстрілювали, і людей, які спали в коридорах, бо їм було нікуди піти. Я боявся полишити їх усіх.

Дев’ять хвилин, можливо, десять, ціла вічність повз розбомблені багатоповерхівки. Коли неподалік розривалися снаряди, ми падали на землю. Час вимірювався від одного укриття до іншого, наші тіла були напружені, а дихання - затамоване. Ударні хвилі віддавали у груди, а руки мерзли.

Ми дісталися місця призначення, і бронеавтомобілі завезли нас до затемненого підвального приміщення. Лише тоді ми дізналися від поліцейського, чому українці так ризикували життям солдатів, щоб витягти нас з лікарні. «Якщо росіяни вас схоплять, вони поставлять вас перед камерами і примусять сказати, що все, що ви зняли, — брехня, - сказав він. - Всі ваші зусилля і все, що ви зробили в Маріуполі, будуть марними».

Офіцер, який колись благав нас показати всьому світу його місто, що вмирає, тепер просив нас піти. Він підштовхнув нас до побитих осколками автівок, які готувалися виїхати з Маріуполя.

Це було 15 березня. Ми не знали, чи вийдемо ми живими.

Ще підлітком, який виріс в Україні, у Харкові, лише за якихось 32 кілометри від російського кордону, я навчився поводитися зі зброєю в рамках шкільної програми. Це здавалося безглуздим. Україна, гадав я, оточена друзями.

З тих пір я висвітлював війни в Іраку, Афганістані та Нагорному Карабаху, намагаючись показати світу жахи війни. Але коли цієї зими американці, а потім європейці евакуювали співробітників своїх посольств з Києва, і коли я бачив на картах, як російські війська нарощують сили навпроти мого рідного міста, єдиною думкою було: «Моя бідна країна».

У перші дні війни росіяни розбомбили величезну площу Свободи в Харкові, де я тусувався до 20 років.

Я знав, що російські війська розглядатимуть східне портове місто Маріуполь як стратегічне саме через його розташування на Азовському морі. Тож увечері 23 лютого на своєму білому фургоні Volkswagen я вирушив туди зі своїм давнім колегою Євгеном Малолєткою, українським фотографом Associated Press.

Дорогою ми вирішили купити про всяк випадок запасні шини і знайшли в Інтернеті чоловіка неподалік, який міг продати нам їх просто опівночі. Ми пояснили йому і касиру в цілодобовому продуктовому магазині, що готуємося до війни. Вони дивилися на нас, як на божевільних.

До Маріуполя ми під’їхали о 3:30 ранку. Через годину почалася війна.

Близько чверті з 430 000 жителів Маріуполя виїхали у перші дні, поки мали таку можливість. Але мало хто вірив, що наближається війна, і коли більшість усвідомила свою помилку, було вже пізно.

Бомба за бомбою - і росіяни відрубали електроенергію, воду, постачання їжі і, що важливо, вежі мобільного зв’язку, радіо та телебачення. Журналісти виїхали з міста до того, як зник зв’язок і місто було повністю заблоковано. Ми з Євгеном лишилися.

Відсутність інформації в блокаді переслідує дві мети.

Перша – хаос. Люди не знають, що відбувається, і починають панікувати. Спочатку я не міг зрозуміти, чому Маріуполь так швидко розпадався. Тепер я знаю, що це - через нестачу зв’язку.

Безкарність – друга мета. Перекривши світу доступ до інформації, яка надходила з міста, без фотографій зруйнованих будівель та дітей, які вмирали, російські війська могли робити все, що хотіли. Якби не ми, ніхто нічого би не знав.

Ось чому ми пішли на такий ризик: щоб передати світові те, що ми бачили, і саме це розлютило Росію настільки, що на нас почалося полювання.

Я ніколи, ніколи не відчував, що злам інформаційної завіси може бути настільки важливим.

Смерті почалися швидко. 27 лютого ми бачили, як лікар намагався врятувати маленьку дівчинку, уражену осколками. Вона померла.

Друга дитина померла, потім третя. Карети швидкої допомоги перестали забирати поранених, тому що люди не могли до них додзвонитися, сигнал мобільного зв’язку був відсутній.

Лікарі благали нас знімати сім’ї, які привозили своїх мертвих і поранених, і дозволяли нам використовувати потужність генераторів лікарні для зарядження наших камер. «Ніхто не знає, що відбувається в нашому місті», - казали вони.

Снаряди влучили в лікарню та будинки поруч. Вибухова хвиля розбила вікна нашого мікроавтобуса, осколки пробили дірку в кузові та прокололи шину. Іноді ми вибігали на вулицю, щоб зафільмувати черговий будинок, що палав, а потім бігли назад поміж вибухів.

У Маріуполі було ще одне місце, щоб отримати стабільний зв’язок, біля пограбованого продуктового магазину на проспекті Будівельників. Раз на день ми їхали туди й присідали під сходами, щоб завантажувати світлини та відео. Сходи, звісно, не були надійним захистом, але це було безпечніше, ніж на відкритому повітрі.

Сигнал остаточно зник напередодні 3 березня. Ми намагалися надіслати наше відео з вікна сьомого поверху лікарні. Саме звідти ми побачили, як розсипаються останні шматки квітучого колись міста Маріуполя.

Супермаркет «Порт-Сіті» грабували, і ми пішли туди під вогнем артилерії та кулеметними чергами. Десятки людей бігли й штовхали візки, навантажені електронікою, їжею, одягом.

На даху магазину вибухнув снаряд, і моє тіло вже звично впало на землю. Я напружився, чекаючи другого прильоту, і сто разів вилаявся, бо моя камера була вимкнена, і я не міг того записати.

І ось снаряд з жахливим свистом влучив у житловий будинок поруч зі мною. Я кинувся за ріг будівлі, щоб сховатися.

Повз мене пройшов якийсь підліток штовхаючи перед собою офісне крісло, наповнене електронікою, коробки звисали з боків. «Мої друзі були там, і снаряд влучив за десять метрів від нас, – сказав він мені. - Я гадки не маю, що з ними сталося».

Ми помчали назад до лікарні. Через двадцять хвилин прибули поранені, деякі з них були у візках з супермаркету.

Протягом кількох днів зв’язок із зовнішнім світом у нас був через супутниковий телефон. І єдине місце, де працював той телефон, було на відкритому повітрі, поруч із воронкою від снарядів. Я сідав, пригинався, як міг, і намагався впіймати сигнал.

Всі питали, коли закінчиться війна. Я не мав відповіді.

Щодня ширилися чутки, що українська армія збирається прорвати облогу. Але ніхто не прийшов.

До того часу я вже був свідком смертей у лікарні, загибелі людей на вулицях, я бачив десятки тіл, скинутих у братську могилу. Я бачив стільки смертей, що знімав усе це майже автоматично, не беручи до серця.

9 березня авіаудари пошматували пластик, закріплений скотчем на вікнах нашого фургону. Я побачив вогняну кулю лише за кілька миттєвостей перед тим, як біль пронизав моє внутрішнє вухо, мою шкіру, моє обличчя.

Ми спостерігали за димом з пологового будинку. Коли ми приїхали, рятувальники ще витягували з руїн закривавлених вагітних жінок.

Наші батареї майже розрядилися, і ми не мали зв’язку, щоб надіслати світлини і відео. Комендантська година мала настати за кілька хвилин. Один з поліцейських почув, як ми говорили про необхідність зв’язку для передачі інформації про бомбування лікарні.

«Це змінить хід війни», - сказав він. Він відвіз нас до джерела живлення та підключення до Інтернету.

Ми зняли так багато мертвих людей і мертвих дітей, нескінченну кількість. Я не розумів, чому він гадав, що ще більше смертей може щось змінити.

Я помилявся.

У темряві ми надіслали світлини і відео. Це зайняло багато часу, ми вийшли далеко за межі комендантської години. Обстріли тривали, але офіцери, призначені нам для супроводу через місто, терпляче чекали.

Тоді наш зв’язок зі світом за межами Маріуполя знову обірвався.

Ми повернулися до порожнього підвалу готелю з акваріумом, наповненим мертвими золотими рибками. У нашій ізоляції ми нічого не знали про зростання російської дезінформаційної кампанії з метою дискредитації нашої роботи. Посольство Росії в Лондоні опублікувало два твіти, в яких фото AP називали фейком і стверджували, що вагітна жінка - просто актриса. Російський представник продемонстрував копії світлин на засіданні Ради безпеки ООН і повторив брехню про напад на пологовий будинок.

Тим часом у Маріуполі нас завалили запитаннями люди, які цікавилися останніми новинами з війни. Багато прийшли до мене з проханням: «Будь ласка, зніміть мене, щоб моя родина за містом знала, що я живий».

На той час у Маріуполі не працювало українське радіо і телебачення. Єдине радіо, яке ми могли зловити, транслювало викривлену російську брехню — що українці тримають Маріуполь у заручниках, стріляють по будівлях, розробляють хімічну зброю. Пропаганда була настільки потужною, що деякі люди, з якими ми спілкувалися, починали вірити їй, незважаючи на те, що бачили на власні очі.

Постійно повторювалося повідомлення в радянському стилі: «Маріуполь оточений. Складіть зброю».

11 березня у короткому дзвінку без подробиць наш редактор запитав, чи можемо ми знайти жінок, які пережили авіаудар у пологовому будинку, щоб довести їхнє існування. Я зрозумів, що кадри мають бути достатньо солідними, щоб спровокувати відповідь російського уряду.

Ми знайшли їх у лікарні на передовій. Ми також дізналися, що одна жінка втратила дитину, а потім - і своє життя.

Ми піднялися на сьомий поверх, щоб надіслати відео через слабке інтернет-з’єднання. Звідти я спостерігав, як танк за танком проїздять вздовж лікарняного комплексу. Кожен з тих танків було позначений літерою Z, що стала російською емблемою війни.

Нас оточили. Десятки лікарів, сотні пацієнтів і ми.

Українські воїни, які захищали лікарню, зникли. А шлях до нашого фургону з продуктами, водою та спорядженням перекривав російський снайпер, який уже поранив медика, що вийшов на вулицю.

Минали години у темряві, ми слухали вибухи надворі. Тоді за нами прийшли солдати, які говорили українською.

Це не було схожим на порятунок. Здавалося, що нас просто переводять від однієї небезпеки до іншої. До цього часу в Маріуполі вже не було жодного безпечного місця, і полегшення не приходило. Ти міг померти в будь-який момент.

Я відчував дивовижну вдячність солдатам, але й заціпеніння. І сором - через те, що я йду.

Ми втиснулися в Hyundai з сім’єю з трьох осіб і поїхали з міста у колоні автівок довжиною у п’ять кілометрів. Того дня з Маріуполя виїхало близько 30 тисяч людей — так багато, що російські солдати не встигали перевіряти всі автівки з вкритими липкою стрічкою та пластиком вікнами.

Люди нервували. Вони билися, кричали один на одного. Щохвилини прилітав літак та скидав бомби. Земля тряслася.

Ми перетнули п’ятнадцять російських блокпостів. Щоразу жінка, яка сиділа на передньому сидінні нашої автівки, молилася.

Коли ми проїздили крізь них — третій, десятий, п’ятнадцятий, на всіх стояли солдати з важким озброєнням, — мої сподівання на те, що Маріуполь виживе, згасали. Я розумів, що лише для того, щоб тільки дійти до міста, українській армії доведеться пробиватися крізь кожен з блокпостів. І цього, мабуть, не буде.

На заході сонця ми під’їхали до зруйнованого українцями мосту. Його підірвали щоб зупинити наступ росіян. Там уже застрягла колона Червоного Хреста з близько двадцяти автівок. Ми всі разом звернули з дороги та поїхали, як кажуть, полями та дворами.

Солдати на блокпості № 15 розмовляли російською з сильним кавказьким акцентом. Вони наказали всій колоні вимкнути фари, щоб не світити на зброю та техніку, що стояла на узбіччі. Я ледве міг розрізнити білу літеру Z, намальовану на їхній техніці.

Коли ми під’їхали до шістнадцятого блокпосту, почули голоси. Українські голоси. Я відчув неабияке полегшення. Жінка, що сиділа попереду нас, розплакалася. Ми вийшли.

Ми були останніми журналістами в Маріуполі. Зараз там нікого з наших колег немає.

Нам досі приходять купи повідомлень від людей, які хочуть дізнатися про долю близьких, яких ми фотографували та фільмували. Вони пишуть нам відчайдушно, ніби ми можемо їм допомогти.

Коли наприкінці минулого тижня росіяни завдали авіаудару по будівлі театру, де сховалися сотні людей, я міг точно визначити, куди треба йти, щоб дізнатися про вцілілих, почути на власні очі, як це було, нескінченними годинами сидіти в пастці під купою уламків. Я знаю ту будівлю та зруйновані будинки навколо неї. Я знаю людей, які знаходяться під завалами.

А в неділю українська влада заявила, що Росія розбомбила мистецьку школу з близько 400 людьми у Маріуполі.

Але ми вже не можемо туди потрапити.

Всі фото - зі сторінки Євгенія Малолєтки у Facebook