Про братів менших і не братів узагалі

Юхим Мармер, «Україна-Центр»

Найбільша підлість – це гнати на війну тварин, ось що я вам скажу!

Еріх Марія Ремарк

Йому можна вірити: Ремарк, як ніхто інший, знав усе про окопи, про життя в тилу й про «тіні в раю» – біженців. І те, що він сказав про тварин та війну, сьогодні може підтвердити кожен із нас. Кожен, хто має серце.

У селищі Демидів на півночі від Києва гинуть мешканці зоопарку «12 місяців». Тварини страждають від холоду, голоду й страху від обстрілів. Закінчилися запаси їжі, немає електроенергії та газу. Під’їхати до зоопарку складно – на одних дорогах не пропускають «zеzесівці», на інших – підірвано мости.

Київський зоопарк поки що справляється, Одеський навіть приймає домашніх вихованців на перетримку. Майже всі працівники Миколаївського зоопарку пішли на фронт.

Особлива тема – харківський екопарк. Ще місяць тому туди їздили юрби. Зараз він спустів – ні відвідувачів, ні мешканців. Олександр Фельдман, який створив цей екопарк, забрав частину тварин до себе – когось у басейн, когось у вольєр, а когось просто до будинку. Два волонтери екопарку в перший же день роботи загинули під мінометним вогнем. У суботу вольєр з оленями опинився під обстрілом – дев’ять шляхетних оленів загинули, ще 20 втекли до лісу. Там безпечніше.

Тварини в Україні повторюють долі своїх земляків-людей. Вони теж гинуть під обстрілами та завалами зруйнованих будинків, замерзають у підвалах та притулках, страждають від голоду чи незвичної їжі, втрачають спокій та розум від страху й так само, як люди, не розуміють – ЗА ЩО?

У кожному автобусі, що відвозить городян із Кропивницького на захід, їдуть кішки та собаки. Ті, хто не ризикнув брати вихованців у далеку та важку дорогу, благають друзів та знайомих взяти їх до себе – «Тільки пожити. Ми ненадовго. Ми заберемо…».

Під кожним зоомагазином уранці черга: «Привезли корм? А коли обіцяють? Їм же не можна їсти будь-що. Нам можна, а їм ні…»

У кожній дискусії в соцмережах, як тільки заходить мова про страждання тварин, одразу знаходиться громадянин з дивана, який суворо вказує всім, хто читає: «Про людей треба думати, а не про котиків-собачок! Про людей!» Йому не варто пояснювати, що, поки ми дбаємо про братів наших менших, самі залишаємось людьми.

І ще кілька слів «громадянину з дивану». Ця стаття насправді не про долю тварин під час війни – вони навряд чи її прочитають. Стаття про нас. Тварини – це маркер нашої людяності. У тих, хто б’є з мінометів по зоопарку на харківській окружній, вона на нулі. Я цілком припускаю, що вбивати беззахисних звірів їм легше, ніж людей, хоча цей кордон перейти, зважаючи на все, дуже легко.

Та й зрозуміти вчинки тварин легше, ніж людей. Як назвати відомого у місті молодого політика, який за гроші (!!!) взявся за організацію провокації проти місцевої влади? Чи тих, хто поїхав, і від кого ні слуху, ні духу? Ми розуміємо мотиви вашого від’їзду, ми співчуваємо вашим проблемам, а ви? Ви пам’ятаєте нас? Чи – «кошка бросила котят»?

Втім, поки наші біженці мовчать, пишуть люди з колись близької, а тепер неймовірно далекої країни. Один докладно доводить мені (чи собі?) свою позицію стороннього спостерігача: «Я ж не можу зрадити наших військових?» Інший – вирішив підтримати морально: «Фіма, ти про погане не думай, думай про хороше, і все вийде. Не панікуй, перестань статті писати, сиди вдома й не висовуйся, і я думаю – зустрінемось».

Ну, що тут відповісти? Зомбоящик зробив свою чорну справу. «Якщо наше місто розбомблять ваші льотчики, як Харків та Маріуполь, тобі більше не буде кому писати, розумієш?»…

І ще одна думка, як кажуть, «на майбутнє». Називаючи людей тваринами чи порівнюючи з ними, ми дуже часто використовуємо негативний контекст. «Тварина! Звір! Скотина!» – звучить аж ніяк не компліментом. На мою думку, після війни цю несправедливість треба виправити. Переважна кількість людей і тварин цілком адекватні й миролюбні та виявляють агресію, лише захищаючи свій будинок та своїх дітей. А ось решта… Не називайте їх людьми. І тваринами їх теж не називайте.