Пенсіонерка, яка пережила Другу світову, прихистила переселенців

Надія Пилипівна - дитина Другої світової. Її найперші спогади у житті - про війну та подальшу відбудову. Тепер, коли у країну знову прийшли загарбники, пенсіонерка не змогла залишитися осторонь і прийняла у своєму будинку переселенців.

Надії Пилипівні майже 83 роки. Вона була ще однорічним малям, коли у її рідне місто Новий Буг прийшли німецькі окупанти. Тата відправили у концтабір, а її мама в окупації майже півроку розривалася між доглядом за трьома малими дітьми та роботою. І все це під прицілом ворожих автоматів.

Надії Пилипівні було майже п'ять, коли війна закінчилась. Найперші її спогади пов'язані з війною, і їх вона пронесла через усе життя, сподіваючись, що подібне ніколи не повториться.

Але історія йде по спіралі - і пенсіонерка, намагаючись допомогти, відчинила двері свого будинку для переселенців. Говорить - не могла інакше:

- Я пам'ятаю, як після Другої світової мама йшла удосвіта з коровою орати. І сіяла також з коровою. Ми тижнями могли не бачити її вдома, бо рано йшла і пізно приходила. А батько був в'язнем Освенциму. Його як врятували, то переправили в Одесу, ми дізналися, що він живий і побачили аж у вересні 1945-го. Війна, а потім довга відбудова. Я пам'ятаю, як воно було. А тепер як дивлюся, у мене серце розривається. Я не можу, як ті діти гинуть, руйнуються дома. Будь-яка людина прийшла б, я би кожну прийняла.

Брат і сестра, Сергій та Наталія, приїхали разом зі своєю старенькою матір'ю з села неподалік Снігурівки Миколаївської області. Кажуть, до останнього не хотіли покидати домівку, аж поки снаряди не почали прилітати по дахах житлових будинків. Одному з родичів сім'ї ракета впала у сад. Пощастило, що не вибухнула, а так і застрягла у землі.

- Поруч почали вибухати снаряди. До останнього не хотіли їхати, але довелося. Наші діти виїхали раніше, а до мене згодом прийшла сестра, ми забрали маму і поїхали вже геть увечері, після шостої, - розповідає Сергій. - Збиралися швидко, що могли забрати, те і взяли. З харчами вже допомогли волонтери у Новому Бузі.

Згадують також, що коли окупанти прийшли у село, почали ходити хатами, перевіряти щось. Називали це «зачисткою». Напевно, шукали учасників АТО чи тероборони.

Вже у Новому Бузі звернутись до Надії Пилипівни порадили родичі. Донька Наталії, яка вже раніше прибула сюди, допомогла з оформленням статусу переселенців.

Опинившись у безпеці і отримавши прихисток, сім'я відразу взялася за допомогу по господарству. Сергій почав ремонтувати меблі, рубати дрова. Наталія - готувати, поратися на городі. Навіть їхня мати, бабуся Марія, намагається допомогти чим може. На місці не сидиться нікому.

- Вони дуже хороші люди. Часнику мені надлужбали ледь не на все місто. У день, коли тепленько буде, візьмемося садити, - каже Надія Пилипівна.

Сім'я дуже вдячна за допомогу і прихисток, але говорять, що вже дуже хочеться додому. Вони мають надію, що скоро зможуть повернутися у рідне село. Дуже хоче, щоб війна закінчилася, і Надія Пилипівна:

- Єдине, чого зараз хочеться, - щоб війна закінчилася. Це найстрашніше, що може бути.