«Нам здавалося, що це якесь кіно». Історія жінки, яка виїжджала з-під Києва під звуки канонади

Людмила Лозова - головна редакторка інформаційного агентства в Ірпені, колишня ведуча «Наших вітань» на каналі «Кіровоград». Вона розповіла CBN, як для неї почалася війна, що вона відчувала, як довелося покинути домівку в Гостомелі.

Далі — пряма мова Людмили.

[caption id="attachment_122248" align="aligncenter" width="640"] Людмила Лозова[/caption]

- 24 лютого я прокинулася вранці від того, що щось гахнуло, Це бомбили Гостомельський аеродром. Відкривши очі, я побачила, що мій чоловік уже підхопився з ліжка і бігає по кімнаті, промовляючи одне-єдине слово: «Почалося». З цього моменту в мені все зупинилося.

Я намагалася бути спокійною. Як керівник інформаційної структури я поїхала в офіс, який розташований у центрі Ірпеня біля міської ради. На роботу тоді прийшли двоє моїх колег, обоє вони з Кропивницького: оператор Володя Литвиненко та директор Володимир Пономаренко, потім - ще одна журналістка, і ми чекали вказівки, що нам робити далі.

Жодних вказівок не було, ми атакували міську раду, атакували мера, але, як з’ясувалося, сесія відбулася до нашого приїзду, був створений оперативний штаб. Ми записали коментарі нашого мера, те, що на Гостомельский аеродром відбувся напад. Ми чергували, сподіваючись, що щось буде відбуватися, тоді за вікном почали літати вертольоти. Вони неслися один за одним, їх було дуже багато, але ми ще не розуміли, що відбувається.

Коли стало зрозуміло, що почалася війна, я розпустила людей, і ми поїхали додому. Під’їжджаючи до будинку, ми побачили, що сусіди пакують речі. Вони попросили нас придивитися за їхніми тваринами. Я погодилась.

Ми з чоловіком і свекрухою ще тоді не до кінця розуміли, що відбувається. Бомблять вони аеродром, але ж на цьому ніби мають і зупинитися. Ми намагалися вести звичайне життя, мама казала: «Давайте пообідаємо», ми ще вийшли подивитися, як через дорогу перебігали якісь військові. Нам здавалося, що це якесь кіно, що це не реальність. Тоді не виникало думок, що треба тікати.

Задовго до цього мене як людину, яка працює у медіа, з різних джерел попереджали про ймовірність війни. А з одного джерела мені не те що казали про ймовірність, а говорили, що я мушу виїжджати, бо можу не встигнути, але я не вірила до останнього.

Отже, ми все ж таки пообідали спокійно, а потім як почало вибухати. Сильно. Дуже. Почалася стрілянина, почало так трясти, що чоловік, згадуючи фільми про війну, позаклеював вікна скотчем. Вибухи лунали гучніше і гучніше, трусилися вікна, стало зрозуміло, що стрільбою це не скінчиться.

Оскільки у нас є велика собака кане-корсо, а й вдома ще хазяйство було, кролі, кури, ми побігли їх годувати. Для собаки зібрали пакет корму, бо ми ще як ми люди витримаємо, а собака, як вона буде?

Ми взяли документи, те, що було у коридорі з одягу, і кинулися в машину. Коли їхали, навколо була стрілянина, лунала тривога, і сам той виїзд з Києва, з Ірпеня був випробуванням. Я ніколи не бачила такої маси людей, було враження, що це кінець світу. Уявіть, широка Житомирська траса, сімдесят кілометрів ми їхали сім годин, і то це не можна назвати словом «їхали». Зустрічної смуги не було, всі шість смуг були в одному напрямку – десь на захід. Картина була страшною – гори сміття, люди тікають.

Ми спробували звернути з траси хоч куди-небудь, аби вирватися з потоку машин та цього переляку. Ми вирвалися на Кропивницький. Всю дорогу мене трясло від стресу, ми зупинялися кожні 10-15 хвилин.

Весь потік інформації проходить через мене, ми сайт досі тримаємо на плаву, тож я в курсі, що там відбувається.

Вулиця постраждала в перший же день, 25 числа. А будинок розбомбили 12 березня, він згорів, сусідський теж. А ще один сусідський дивом уцілів. Сьогодні нам зателефонували, що знайомі спробували зайти у будинок перевірити, чи все на місці, і їх попросили передати речі. І десь там бабуся старенька заховала гроші. Хлопці прийшли, а на місці грошей була закладена граната. У будинках позакладали багато гранат і розтяжок.

Наші будинки знаходились просто біля траси, перед мостом на Київ. Ти виходиш зі двору, а на вулиці трупи російських бійців, згорілі танки. Я не уявляю, куди повернуся. І куди вже повертатися?

Найстрашніше, що війна розкидала по світу мою сім’ю. Я лишилась без роботи, хоча яка зараз робота? Я не знаю, як взагалі жити.

Сусіди, у яких не було машин, не виїхали. Іноді вони виходили з нами на зв’язок. Ті, хто намагалися виїхати, - їх просто розстрілювали. Мені скидали ці фото, де розстріляні люди в машинах біля мого будинку. Я дякую Господу Богу, що вивів мене з цього пекла.

Потім мені повідомили, що у наших будинках заселилися орки, почали скидати інформацію про те, що вони творять у наших домівках. У мене тоді була мрія: щоб вони тільки не чіпали те, що мені дороге. А мені що дороге? Мені дорогий мій відеоархів. У мене була маса відеоматеріалу, який я хотіла зберегти.

У відеоархіві були унікальні кадри, як знищували базу Канатове, як різали наші літаки в Канатовому. У мене було останнє інтерв’ю з командиром бази, який тоді не розумів, навіщо це і яка доля Канатового у майбутньому. Це було років тридцять тому, але це були унікальні кадри, і мені хотілося їх зберегти.

Найстрашніше, що я перестала плакати. Я зараз спокійно дивлюсь на мертвих людей. Я раніше не могла спокійно реагувати на такі речі.

Своє день народження 27 лютого я зустрічала на холодній дачі, але я була така щаслива, що там тихо, що нічого не гупає за вікном. І мені було абсолютно байдуже, як я виглядаю...