Як у Гуманітарному центрі «Територія успіху» допомагають переселенці

Центр надає продукти та речі першої потреби людям, які були змушені покинути свої домівки внаслідок воєнної агресії Росії.

Олена Горобець, співкоординаторка центру, розповіла про участь переселенців у волонтерській роботі:

- Помічників з-поміж приїжджих зараз 70% волонтерського колективу. Є люди, які тут з першого дня нашої роботи, є й такі, хто в місті тимчасово, вони долучаються, поки живуть тут. Частина таких волонтерів, які поїхали з Кропивницького далі, тепер вже зі Львова та Польщі передають гуманітарну допомогу від місцевих компаній та благодійників. Зазвичай люди самі приходять по допомогу, але бачать нашу діяльність і теж хочуть бути корисними. Наприклад, двоє дівчат прийшли вчора по продукти, але одразу залишилися і вже другий день допомагають.

Волонтери центру розповіли, як опинилися в Кропивницькому та чому вирішили допомагати таким самим вимушеним переселенцям.

Дмитро, директор підприємства з Харкова, ділиться спогадами:

- 24 лютого вранці прокинувся від вибухів та побачив спалахи за вікнами. Заграва була такою, що це виглядало схожим на запуск феєрверків просто у дворі. Зі свого району разом з дружиною та шестирічною донькою встигли дістатися до станції метро «Наукова», де кілька днів довелося провести в підвалі.

Коли вибухи та обстріли стало чутно безпосередньо біля сховища, Дмитро вивіз родину з Харкова. Через Полтаву, Кременчук, Кропивницький доставив доньку й дружину на Закарпаття. До кордону добиралися майже тиждень. Родині допомагали незнайомці в кожному місці, де доводилося зупинятися на ночівлю. Їхали в тому ж одязі, в якому жили в підвалі, не мали запасу харчів, тому згуртованість та допомога людей розчулювала.

Після того, як залишив родину в безпеці, Дмитро вирішив повернутися в Кропивницький. Місто запам'яталося йому доброзичливим ставленням місцевих жителів. Допомагати саме цивільним, які постраждали від війни, та бути в Гуманітарному центрі Дмитра надихнула поміч людей дорогою до кордону, бо на власному досвіді переконався, наскільки це важливо та цінно.

Житловий район, де жив Дмитро з родиною, досі під обстрілами артилерії, за останніми новинами, які він мав, їхня квартира ще була ціла, хоча сусідні будинки вже зруйновані. Плани на майбутнє - повернутися додому з родиною, як тільки це стане можливим, та відновлювати рідне місто.

Маргарита, студентка з Бучі, розповідає:

- 24 лютого прокинулася від вибухів. Виїхали з татом в перший же день, але спочатку залишалися в Київській області. Там також скоро стало небезпечно, тому довелося вирушити в Кропивницький до татових родичів.

Навчання в Національному педагогічному університеті імені Драгоманова дівчина продовжує заочно. Оскільки має вільний час, вирішила бути корисною в Гуманітарному центрі. До цього звикла з дитинства, батьки займалися волонтерською діяльністю ще з 2014 року, допомагали дітям загиблих військових. Маргарита швидко зрозуміла, що не зможе сидіти без діла і весь час читати новини.

Про долю житла в Бучі, де дівчина раніше жила з батьками, нічого не відомо, зв'язку з сусідами немає. Попри всі жахливі новини з Бучі, дівчина мріє поїхати додому.

- Якби війна закінчилася, наприклад, завтра, я повернулася б додому. Якщо не до Бучі, то хоча б до Києва. Хочеться жити там, де хочеться, а не там, де вимушена, як би добре тут не було, - говорить Маргарита.

Євгенія з міста Бровари описує події так:

- Наш ранок 24-го почався з вибухів в місті. Я почала телефонувати до всіх відповідних служб, лише в одній взяли слухавку та сказали коротко: «Збирайте речі й рятуйтеся». Так ми протягом двох годин зібралися та покинули місто.

В Кропивницький приїхали одразу, але під час артилерійських обстрілів в Енергодарі вирішили поїхати далі, ближче до Карпат. Згодом таки вирішили повернутися до Кропивницького, навіть особливо не міркуючи, якось інтуїтивно. Орендували житло разом з чоловіком та двома синами.

Діти продовжують шкільне навчання дистанційно. Батьки Євгенії та її чоловіка живуть в Києві й відмовляються полишати місто. Обидва сини також просять повернутися додому, сімейне житло вціліло, але все ж заради їхньої безпеки родина вирішила поки залишатися в Кропивницькому.

Чоловік Євгенії опікується продовольством для ЗСУ, а їй сидіти вдома без діла стало нестерпно, хотілося чимось себе зайняти. Тому жінка вирішила допомагати таким самим постраждалим від росії. Про центр дізналася випадково, прочитала в одному з місцевих телеграм-каналів.

Вікторина, бухгалтерка з Харкова, згадує:

- Ранок 24 лютого почався з дзвінка від подруги з Чернігівщини, яка живе за вісім кілометрів від кордону, із запитанням, чи нас теж бомблять. Одразу ж після цього зателефонував син, також харків'янин, район якого вже атакували. Він вивозив всю сім'ю, а я відмовилася, бо без мене працівники залізниці, де я працювала, не отримали б зарплату. Необхідні розрахунки ми робили вже під звуки танкових обстрілів.

Так жінка була змушена лишитися в місті та десять днів прожити в підвалі разом із сусідами. Розповідає, що всі підтримували одне одного, дітей оселили в найбільш затишний куток, наскільки це було можливо в підвалі, самі спали на дошках, розкладених на підлозі. Під час перерв в обстрілах по черзі бігали додому взяти щось з консервації.

З підвалу жінку забрали та вивезли з міста волонтери. До Кропивницького добиралися майже 15 годин. Вирішила їхати саме сюди, бо родом з Помічної, в Кропивницькому живуть сестри. Як і всім, важко було безпорадно сидіти вдома, і сестра Вікторини вчасно підказала про роботу в Гуманітарному центрі. Жінка одразу прийшла допомагати. Нещодавно в центрі навіть зустріла свою сусідку з Харкова.

Поки що будинок Вікторини відносно цілий, але поруч завод і станція метро, які вже повністю розбито. Син і невістка також у Кропивницькому, займаються волонтерством, але для ЗСУ, тому поки вся родина залишатиметься тут.

[gallery type="rectangular" td_select_gallery_slide="slide" td_gallery_title_input="Фото Ігоря Філіпенка, CBN" ids="122338,122339,122340,122341,122343,122344,122345,122346,122347,122348,122349,122350,122351,122352,122353,122354,122355,122356,122357"]