Історія сім’ї, яка була в Маріупольському театрі під час російського авіаудару

Переклад статті Valerie Hopkins з New York Times зі скороченнями. Повна версія - на сайті New York Times

Вибух - оглушливий і сліпучий - обвалив стіни. «Я чекала, здавалося, вічність, щоб почути крик моєї дитини, - говорить Вікторія Дубовицька. - Може, без ніг чи рук, але лише б вона була жива».

Вікторія Дубовицька, з якою ми говорили минулого місяця у притулку в Львові на Західній Україні, розповіла, що вона і її двоє маленьких дітей були серед мирних жителів, які ховалися у Маріупольському драматичному театрі, коли його сплюндрували авіаударом росіяни. На її дворічну доньку Настю впала стіна, і в ті жахливі перші моменти, згадувала пані Дубовицька, вона не знала, чи дівчинка вижила.

Зрештою, вона почула крик Насті: «Мама!» Підпертий до стіни матрац пом’якшив удар. Настя була жива під камінням, але місце, де вони ховалися 11 днів разом із сотнями інших, було знищене.

Бомбування театру в Маріуполі, українському портовому місті, ймовірно, забрало життя сотень людей і стало одним з найяскравіших проявів звірств росії під час війни. Невдовзі після цього президент США Байден назвав президента росії володимира путіна воєнним злочинцем.

Як і багато чого, що відбувається в обложеному і бомбардованому Маріуполі, інформація про атаку на театр - неповна. Й досі не ясно, скільки мирних жителів ховалося там, скільки загинуло, зв’язку з містом майже немає. Адміністрація Маріуполя говорить про близько 300 загиблих під час удару по театру. Також кажуть про 130 тих, хто вижив.

<...>

Пані Дубовицька розповіла, що була з дітьми на другому поверсі театру, не дуже близько від вибуху бомби. (Її чоловік перебував у Польщі, де працював до початку війни 24 лютого.) Бомба впала біля сцени, і люди, які ховалися там чи у підвалі під сценою, мали дуже мало шансів вижити. Рятувальники не змогли оперативно прибути через бої неподалік та побоювання наступних ударів по театру.

«Коли ми спустилися сходами вниз, то побачили мертві тіла, - розповідає Вікторія. - Дуже багато мертвих тіл. Все було залите кров’ю. Ми знали, що міг бути ще один удар, або ж російські солдати могли почати "зачистку" міста».

«Ми просто побігли», - згадує вона. Надворі почули постріли з автоматичної зброї й побачили будинки, що палали.

Шестирічний син Вікторії Артем, зупинившись перевести подих, побачив труп. «Он там лежить чоловік», - показав він. Мама відповіла: «Він просто дрімає».

Вони випадково знайшли прихисток у школі неподалік. 23 березня, через тиждень після удару по театру, вони нарешті залишили місто, прямуючи в єдиному, на їхню думку, безпечному напрямку: на територію, яку утримували російські війська, в місто, відоме як Нікольське (місцеві називають його Володарське), за 14 миль на північний захід від Маріуполя.

В той же час пан Дубовицький почав шукати своїх дружину і дітей. Знаючи, що вони переховувалися в театрі, він повернувся з Польщі, щоб знайти їх. «Навіть якщо я знайду їх мертвими, все одно, зрештою, ми будемо разом», - цитує свого чоловіка Вікторія.

У розмові Дмитро Дубовицький, який уже був у львівському притулку разом зі своєю родиною, розповів про пошуки. Він прибув у західну частину Маріуполя разом з волонтерами. Вони заїхали в місто біля знищеного ТЦ «Порт Сіті» і решту шляху пройшли пішки.

Від друга він дізнався, що дружина і діти живі й ховаються у школі неподалік театру, але Дмитро дістався туди вже після того, як вони звідти поїхали. Хтось сказав, що вони направились у Володарське, це підтвердив його друг, чия дружина ховалася з Вікторією Дубовицькою в театрі.

У Володарському його пошуки продовжилися в іншій школі, перетвореній на притулок. Він обійшов перший поверх у пошуках знайомих облич, заглянув у кілька класів на другому.

Оглянувши останній клас, Дмитро зневірився. Їх не було. Раптом в око впала знайома кофтина. То був його син, який дуже змінився за той місяць, що вони не бачились.

«Я не впізнав його зразу, - розповідає Дмитро Дубовицький. - У нього раніше був невеликий животик. Але він втратив стільки ваги, що ребра аж стирчали».

«Місяць, проведений у Маріуполі під час війни, глибоко вразив сина, - каже Вікторія Дубовицька. - Він, мабуть, розуміє, що таке війна, як дорослий. Він чітко знає, що робити під час вибуху, як і де ховатися. Він знає все».

Але він травмований тим, що відбувалося довкола, - страждання стали очевидними за кілька днів до бомбування театру. «В обід він заснув, а коли прокинувся, то не міг зрозуміти, де він і хто я, - згадує Вікторія. - Я зразу ж віднесла його на руках до лікаря. Артем ніколи не міг всидіти на руках - взагалі ніколи, - а тут дозволив мені нести його. Я намагалася з ним говорити, але він мене не впізнавав. Він кликав маму і все не міг втямити, що я і є його мама».

Хвилин за 20 хлопчик прийшов до тями і сказав Вікторії: «Я просто хочу жити».

Вікторія Дубовицька каже, що цей епізод демонструє, як багато дитинства відібрали у її сина: «Він не просить іграшок і навіть їсти, він просто хоче жити».

Ще один візит до лікаря, можливо, врятував життя її родині.

У переповненому людьми й холодному театрі донька Дубовицьких підхопила пневмонію. Вікторія пішла з дітьми на другий поверх в імпровізований медпункт. Це віддалило їх від місця удару.

<...>

«Я почала ритися в завалах і намацала якусь тканину, - каже Вікторія Дубовицька. - Я тягнула за неї і тягнула <...> Те, що донька якось примудрилася обмотати голову ковдрою, можливо врятувало її життя. Якби на голову дворічної дівчинки впав камінь, вона не вижила б».