Єпископ Марк: «Флешмоби московського патріархату нічого не вартують. Потрібні дії, а не слова»

CBN поговорило з єпископом Кропивницьким і Голованівським Православної Церкви України Марком про війну і мир, зло і добро, прийдешній Великдень і спроби московського патріархату виправдатись.

- Поясніть, будь ласка, саму схему переходу парафій до Православної Церкви України. Що для цього треба? Рішення громади достатньо?

15 грудня 2018 року в Софійському соборі Києва відбувся об’єднавчий собор. Перед собором самоліквідувалися Українська автокефальна православна церква та Українська православна церква Київського патріархату. Ієрархи цих церков за участі двох ієрархів Української православної церкви Московського патріархату створили Православну Церкву України. Шляхом голосування новим предстоятелем обрали Епіфанія з титулом Митрополит Київський і всієї України.

9 січня 2019 року всі єпископи на синоді Вселенського патріархату поставили свої підписи під Томосом – документом, який надав Православній Церкві України автокефалію.

- Є два варіанти. Перший — простіший, коли настоятель разом з громадою приймають рішення про перехід і втілюють свої наміри через реєстрацію у відповідній державній адміністрації. Другий варіант — коли священник не має бажання, не чує свою громаду, тоді громада збирається і приймає це рішення без нього, без його думки. Відсторонює його, висловлює недовіру і теж втілює свої наміри через реєстрацію. Зрозуміло, що у другому випадку священник і єпархія можуть оскаржувати це, ставити під сумнів рішення громади, говорити про «нашу-не нашу громаду», маніпулювати поняттями «це не релігійна громада, а територіальна». Хоча зрозуміло, що територіальна громада — це всі, хто живе у певному населеному пункті, а релігійна — православні жителі населеного пункту. Вони ж коли хваляться, що мають мільйони віруючих, то мають на увазі всіх православних. А коли мова заходить про те, що віруючі хочуть прийняти якесь рішення, - ви не маєте права, ви — ніхто, ідіть собі й будуйте храм, де хочете.

Якщо переходять разом зі священником, то єпархії дуже складно потім оскаржити це рішення в суді. Коли це відбувається без священника — йдуть судові позови, тоді громада має доводити, що вона правочинна. Втім, наскільки я знаю, за роки з надання Томосу російська церква не виграла жодного такого позову.

- Скільки громад уже перейшли до ПЦУ?

- У 2019 році по всій Україні було понад п’ятсот. На Кіровоградщині: Новоєгорівка, Успенка, Бірки, Перегонівка і Чечеліївка. Вони всі перейшли без священників. Тепер зі священниками до ПЦУ доєдналися Капітанівка, Панчеве, Мартоноша, без священника — Турія, Аджамка. Є ще ті, що знаходяться в процесі. Але про них поки не кажу, треба вже по факту.

- Приміщення церков УПЦ - вони ж стоять на балансі десь, комусь належать?

- Громадам. У більшості випадків — громадам. Деякі єпархії робили спроби забрати їх у громад і оформити на себе, у свою власність. У таких випадках громадам складно. На Кіровоградщині — принаймні поки — до ПЦУ переходять ті громади, у яких приміщення церков є їхньою власністю. Хоча і в цій ситуації їм іноді перешкоджають, забирають оригінали документів, щоб максимально все ускладнити. Ми боремося з цими перешкоджаннями юридичними способами.

- Динаміка з початком повномасштабного вторгнення росії змінилася?

- Наразі бачимо в основному флешмоби з боку московського патріархату. Я розумію, навіщо вони це роблять: щоб якось відвести від себе удар, особливо перед таким важливим святом як Великдень. Адже цього дня багато вірян приходять у храми, і можуть виникнути питання. Спочатку російська церква ховалася за вивіскою УПЦ. Коли це почали все частіше викривати, що це насправді ніяка не УПЦ, а РПЦ в Україні, тоді почалися флешмоби. «Ми не будемо поминати Кирила» - це ні про що. На Волині, наприклад, московський патріархат не поминає Кирила з 2003 чи четвертого року. Але при цьому і надалі лишається частиною російської церкви. Рівненська єпархія прийняла звернення до блаженнійшого Онуфрія, щоби він звернувся до Варфоломія, щоб надати автокефалію... Вже надана, навіщо вигадувати велосипед? Ви хочете ще один Томос для України? Так не буває. При цьому раніше вони поливали Варфоломія брудом, а тепер дай нам автокефалію, бо не хочемо нічого спільного мати з Православною Церквою України. Онуфрій, думаю, перебуваючи під впливом Новінського, нікуди звертатися не буде. Мені взагалі дивно, що він назвав війну війною, адже всі ми знаємо, що вони говорили раніше, як демонстрували неповагу до військових, коли не встали у Верховній Раді під час вшанування пам’яті загиблих героїв.

Дуже багато такого робиться, що аж дивитися на це гидко. Закликали війну, готували її — а тепер от священник московського патріархату в Кропивницькому бігає і знімає відео, як під час сирени битимуть у дзвони. Підпалили хату, а тепер дзвонять, що давайте, мовляв, рятуймося. Навіщо здалися ці дзвони, коли поруч з храмом, де вони у дзвони б’ють, - гучна сирена? Я поруч проїжджав якось під час повітряної тривоги, то дзвонів тих за сиреною не чути. Але для флешмобу — гарне відео. Я от за Україну, гляньте.

Або той же священник пише сльозне звернення до путіна. Дивлюся і розумію, що це звернення нікуди не дійде, бо ти, чоловіче, не став на коліна. Там же є традиція: стаєш на коліна, звертаєшся — тоді є шанси, що це помітять. Зрозуміло, що це все насправді — для місцевих. У дзвони б’ю, до путіна кричу — я за Україну. Ви ж самі багато зробили для того, щоб ця війна почалася. Треба розуміти, що твої вчинки мають якісь певні наслідки. Якщо ви так плекали тут російську культуру, російську церкву, єдиний з росіянами духовний простір — от вам і наслідки, от вам «русскій мір». А хресні ходи в Україні проти Варфоломія? Зібралися б отією ходою — і пішли на передову.

Це вже емоції, вибачте. Але ситуація саме така. Люди чекають від священників гідної і відповідальної поведінки. А вони... Немає слова навіть. Всі ці флешмоби нічого не вартують. Зараз час, коли потрібні дії, а не слова.

- З 24 лютого щось змінилося у богослужіннях?

- Ми живемо з розумінням того, що війна — з 2014 року. Багато хто помилково каже, що у нас п’ятдесят перший чи другий день війни. Ні, дев’ятий рік пішов. Ми дев’ятий рік закликаємо вірян молитися проти нашестя чужинців, щоб Бог допоміг їх зупинити, і за наших військових, щоб вони повернулися з перемогою і в доброму здоров’ї. Зараз, під час загострення, ми додали ще кілька молитов.

Ще що змінилося — цей Великдень ми будемо святкувати зовсім по-іншому. І з іншими емоціями — не так з радістю, як з надією, з упованням на те, що Бог переміг смерть і гріх, і ми зможемо. Радість Воскресіння завжди пов’язана з попередніми кількома днями, коли Христос проходить через великі страждання. Для кожної людини це наука: якщо ти хочеш зробити добро, треба докладати зусиль, треба долати перешкоди і боротися, в тому числі з собою. Не завжди буде подяка за добру справу, не завжди її оцінять. У світлі Христового Воскресіння ми розуміємо, що страждання у світі є, але ми сприймаємо їх уже інакше, сприймаємо, як те, що супроводжує нас і навіть певним чином виховує. І смерть, яка є на нашому шляху, це не остаточна крапка, це три крапки... Адже наше життя — це не те, що ми прийшли от сюди, помучилися й пішли, ні. Наші страждання мають сенс, якщо вони пов’язані не з якимись безглуздими ідеями, а бажанням творити добро, змінити цей світ на краще.

Війна — це програш усіх. У будь-якому випадку це програш. Це така, якщо можна вжити ці слова по відношенню до Господа, невдача бога щодо нас. Він створив людину за своїм образом, але, крім усіх талантів, дав ще й свободу вибору. А якщо дав свободу вибору, то себе певним чином обмежив і не може керувати людиною, як роботом. Тому й каже: ось стою і стукаю, якщо відкриєте — зайду і повечеряю з вами.

Ми подібні до Бога у розумінні добра і зла. Ми всі хочемо добра, горнемося до тих, з ким нам хороше, хочемо любити і щоб нас любили. Цим ми відрізняємося від тварин. Коли лев нападає на косулю, він не думає: «Може, не треба? У неї ж, напевно, є діти...» Він хоче їсти і керується інстинктом. І косуля, коли тікає, не думає: «Як там мої діти без мене будуть?» Вона хоче вижити. Але, на жаль, у нас, у людей є ще дещо, чого немає у тварин. Гнів, ненависть, помста, жорстокість — цього тварина теж не знає.

Війна — це програш. Програє росія, бо посилає сюди на знищення своїх людей, поки збожеволіла людина сидить у своєму бункері й грається у свої ігри. Причому, думаю, це все навіть приносить насолоду путіну, бо людина, яка преситилася матеріально, починає гратися у війни. У такої людини не виникає думки про цінність людського життя. Програє Україна, бо ми змушені захищатися, прощатися з кращими своїми синами й доньками. Програє весь світ, він теж винен у тому, що з’явився путін, усі ж бачили, до чого йде, розуміли, якими можуть бути наслідки.

Дуже простий приклад хочу навести з Біблії. От ходить біля Христа Юда, він апостол. Він собі уявляє, що Христос — це такий собі вождь, лідер, який підніме повстання проти римської окупації. А в Христа насправді — трохи інша місія. І от приходить жінка, бере пляшечку миро дуже цінного і миє Христу ноги. Юда зразу ж рахує: це ж ми могли продати це миро за триста динарів, шалена сума на той час, і допомогти бідним. Христос же на це відповідає: ви завжди маєте бідних поруч, хто вам не дає допомагати? А це жінка зробила мені помазання на мій похорон. І що робить потім Юда? Він іде до первосвященників і фактично продає Христа за тридцять срібняків, за дріб’язок. Матеріальну річ він оцінив у триста динарів, і Христове життя — лише у тридцять срібняків. Ось так іноді знецінюють людські життя й окремі люди.

До речі, повертаючись до всіляких флешмобів від московського патріархату в Україні. Москва ставить своїм священникам в Україні вищу оцінку, ніж вони заслуговують. У Москві очікували, що вони всі підуть, що лишаться тільки кілька парафій, тому на останньому синоді РПЦ створила управління, яке займатиметься парафіями РПЦ ближнього зарубіжжя. А вони, священники УПЦ МП, нікуди йдуть. Хохли, рабська натура. Яничари, які хотіли довести свою вірність імперії, проявляючи жорстокість до своїх же. Той самий приклад, просто сучасний. Вони більше люблять росію, ніж самі росіяни, хочуть більше служити російській церкві, ніж служать росіяни. Вони виховувалися самі так і виховували народ.

Як діє російська церква? Андрій Боголюбський, князь, який вирізав Київ, пограбував його, - його росія робить святим. І, зайшовши на наші терени після сімнадцятого століття, російська церква нав’язує його нам як святого, і кияни моляться йому як святому. Святий — це зразок для наслідування, а росіяни поробили святими багатьох своїх князів-убивць. А люди вірять цьому, вони вірять своїм священникам: от, мовляв, святий Лаврентій Чернігівський, говорив, що так само, як триєдина Трійця, триєдиний народ руський: українці, росіяни і білоруси. По-перше, це єресь — порівнювати з сутністю Бога якісь земні речі. По-друге, хто того Лаврентія Чернігівського зробив святим? Ви його канонізували, зробили святим, а потім цитуєте. З таким же успіхом канонізуйте путіна і говоріть, що українців узагалі не існує, бо святий путін так казав. Росія канонізує тих, хто є корисним для побудови імперії, для виправдання загарбницьких війн.

У нас теж є, так би мовити, політичні канонізації. От Володимир Великий, наприклад. Але ми його канонізували не за якісь вбивства чи війни, а за те, що він свого часу перестав переслідувати християнство, зробив його доступним, зробив фактично цивілізаційний вибір.

Коли йдеш до церкви — скидай шапку, а не голову. Бог для того й дав тобі і серце, і розум. Серцем треба робити добрі справи, а розумом — аналізувати, чи вони справді добрі.

Вірян треба рятувати з того московського полону, з них роблять зомбі. У них — постійний вираз відчаю в очах, вони всюди бачать диявола. Що це за християни такі, які не Бога шукають, а всюди бачать зло?

- Побажайте щось з нагоди Великодня.

- Зло часто демонструє свою силу, показує себе могутнім, жорстоким, нібито воно все може, що для нього немає меж. Але в будь-якому випадку зло приречене на поразку, добро завжди перемагає. Тому я хочу побажати нашим вірянам і всім православним, щоб ми не боялися, не мали страху, не впадали у відчай, а діяли. Кожен має робити все від нього залежне, щоб наблизити перемогу. Від кожного з нас залежить, наскільки швидко це станеться. Адже Бог діє через нас, ми для нього є знаряддям. Не боятися, діяти і розуміти, що попереду в нас ще певний шлях, на якому ще буде багато скорботи. Однак у кінці цього шляху буде перемога українців над агресором, буде відбудована потужна держава, в якій кожна людина зможе себе реалізувати, справедлива держава, держава, де люди одне одного шанують, люблять, підтримують. Держава, громадяни якої розуміють, якою ціною вона будувалася. На кожному з нас — велика відповідальність. Від наших дій і вчинків залежить, чи ми ці жертви освятимо і гідно вшануємо, чи відкинемо їхній подвиг і змарнуємо той шанс, який вони нам дали.

Христос воскрес! І воскресне Україна!