Поет і музикант Євген Манженко: «Я зараз боюся писати»
Колишній фронтмен кропивницьких «Веселих біоритмів» Євген Манженко нині — в теробороні Києва. «Багато про що я не можу розповідати, сам розумієш», - пояснює перед розмовою.
Але поговорити хочеться не про військові таємниці. Коли хтось змінює ліру (у випадку з Женею — укулєлє) на автомат — це вже не дуже звично.
- Як для тебе почалася війна?
- Як і для всіх, о четвертій ранку. Мене розбудила дружина, вже було чутно вибухи. Я зрозумів, що сталося те, про що говорили експерти, а з них сміялися. Піднімати малого, чи хай ще поспить, а ми придумаємо, що з цим робити? Тривожні валізки не зібрані, тому вирішили піти в цілодобовий магазин «Сільпо» поруч. Але о шостій ранку, коли ми вийшли з будинку, то здавалося, що з міста виїжджають абсолютно всі. Дорога в бік виїзду на Житомир була повністю забита автівками, колона ледь повзла.
Я з’ясував, що мої дружина і дитина нікуди їхати не збираються. Вони категорично відмовилися, заявивши обоє: «Якщо ми зараз — хай ми і цивільні, - відступимо, покинемо Київ, то в нас нічого більше не залишиться. Візьмуть Київ — візьмуть Україну».
Ну що ж, вони лишаються, мені треба воювати. Але просто потрапити до війська було нереально. Велика частина з тих, що виїжджали, повернулися, відвізши свої сім’ї. Величезні черги у військкомати, величезні черги до територіальної оборони. Коротше, потрапити у тероборону вдалося лише завдяки моїм товаришам по мирному життю. Такого — скористатися «блатом», щоб піти воювати, - в історії України точно не було.
Саме тоді я почав усвідомлювати, як українці швидко мобілізувалися перед загрозою. Скажімо, їжу розвозить мій хороший знайомий музикант всеукраїнського рівня. Кашовар — артист Національного радіо. Співак — з автоматом.
[caption id="attachment_123965" align="aligncenter" width="640"]
Телеведучий Майкл Щур (Роман Вінтонів), Євген Манженко і бандурист Тарас Компаніченко[/caption]
- Нині ситуація в Києві змінилася?
- Люди повертаються додому, це видно на вулицях. Якщо у перші дні столицею їздили тільки військові машини, то вже трапляються, як і раніше, до 24 лютого, затори на дорогах. Наскільки до цього готовий чи ні Київ, бо наче й відбили великий наступ — і що б там не розповідали кацапи, це були жорстокі бої, їх вибивали звідси, - але поки хтозна, чи не захочуть вони спробувати ще раз. Але люди все одно повертаються додому, повертаються до роботи, починають щось заробляти і витрачати. Доведеться нам усім жити в нових умовах: ніби й війна, а на роботу ходити треба.
- Бачив тебе на світлині з Капрановими (українські письменники, брати-близнюки. - Ред.) Ти навчився їх розрізняти?
- Зірок і медійних людей в армії — дуже багато. Я от буквально щойно проходив повз пост, на якому стоїть один дуже популярний телеведучий. Ти можеш бути ким завгодно у мирному житті й прийти в армію звичайним солдатом. Моя цивільна посада, наприклад, - заступник генерального директора, а тут я — звичайний солдат. Тому зірка на блокпості — нічого дивного.
А з Капрановими я не спілкувався багато років, так вийшло. Перед війною списалися, зустрілися. Я їх розрізняю. Але вони — як справжні близнюки, один може почати фразу — інший її закінчити.
- Тобі пишеться під час війни?
- Я написав кілька віршів. Але загалом я боюся писати. Війна — це велике випробовування. Велике випробовування має народжувати велику літературу. Цього поки не відбувається. Думаю, ще рано. Я боюся писати вірші, бо вони мають бути вищими за рівнем.
Бучанська молитваДогорає «Мрія» на літовищі
Чи почує бог у бомбосховищі?
Чи врятують броника нас плити?
Господи, ми ж досі твої діти
Всім, хто цілу ніч не спить у схроні
Хто на блокпостах в теробороні
Дай спокійну ніч, хто у облозі
Віру укрепи у перемозі
Капелан відслужить свою месу:
«За Чернігів, Харків і Одесу
Як на сонці, випали росу
Господи, спаси нас ЗСУ!»
Ще занадто мало часу минуло, повторюся. Я впевнений, що ця велика війна призведе до появи великих творів в українській літературі.
- Що найперше зробиш після перемоги?
- Я зараз почав цінити простіші речі, приземленіші. Наприклад, велика радість — помитися в душі. Або от придбав собі розкладне ліжко, прокинувся вранці на ньому і відчув себе практично богом. Після перемоги вимоги до себе, до світу будуть, думаю, іншими, ніж раніше. Обійняти сім’ю, почухати пса, піти з друзями у закарпатський ресторан поїсти бограч... Може, і не треба планувати щось на кшталт «я після перемоги підкорю якісь там вершини-глибини, фізичні чи метафізичні». Може, я краще гарненько вимиюся і піду з друзями їсти бограч.
- За новинками у музиці стежиш?
- Чесно кажучи, не так багато часу, щоб слухати музику. І я, і я мої товариші-військові, ми всі дивимося і слухаємо лише те, що пов’язане з війною: новини, офіційні зведення, телеграм-канали. Чув, звісно, нові патріотичні пісні. Була ще історія, але я її поки не озвучуватиму, як я не знявся у всесвітньо відомому кліпі.
- Укулєлє жива? Чекає свого часу?
- Жива! Я її навіть не брав на війну. В нашому підрозділі вже є музикант — бандурист, народний артист. Іноді вже засинаєш, коли його хтось просить заспівати. І чуєш крізь сон, як тихенько підспівують...
Всі фото і вірш — зі сторінки Євгена Манженка у Facebook
