Театрал Євген Курман: «Російська культура — пустоцвіт. І на сьогодні вже, напевно, померла»

Євген Курман - заслужений діяч мистецтв України, головний режисер Миколаївського академічного художнього драматичного театру, лауреат і переможець різноманітних театральних фестивалів і премій. З вересня 2012 року обіймав посаду головного режисера Кіровоградського академічного музично-драматичного театру імені Марка Кропивницького.

У 2021 році Євген Курман після 9 років роботи в кропивницькому Театрі корифеїв вирішив піти з посади головного режисера та повернутися до Києва. За його словами, він узяв нетривалу творчу паузу, плануючи невдовзі повернутися до режисерської діяльності.

З листопада 2021-го Євген Курман обіймає посаду головного режисера Миколаївського академічного художнього драматичного театру. Про роботу закладу під час війни режисер розповів CBN.

- З чого розпочалася повномасштабна війна особисто для вас?

- Починаючи з середини січня, я розумів, що росія війну таки розпочне. Після вікопомної ради нацбезпеки в москві, зрозумів, що тепер це неминуче. Пам’ятаю, мене навіть розпитували колеги в театрі, що я думаю з цього приводу, і я говорив, що скоро. Але не припускав, що ось прямо зараз. А далі - 24 лютого прокинулися серед ночі з дружиною, нас розбудили вибухи — ракети впали на аеродром. Буквально за хвилину подзвонила донька, розповіла про ситуацію в Києві. Далі слідкували за повідомленнями. Певно, так може відповісти більшість цивільних українців.

- Що змінилося в житті театру з початком воєнних дій?

- Найгірше для театру — це зупинка сценічної діяльності. На 2, 25 березня і 1 квітня в нашому театрі були заплановані прем’єри. 2 березня - весела вистава-концерт до дня жінок «Любов несподівано настане», 25 березня - україно-французький спільний проєкт «Уявно хворий» за п’єсою Мольєра та 1 квітня - вистава «Носо-чоло-рого-вік» за п’єсами Іонеско і Беккета. Це не відбулося. І надалі говорити про повноцінний репертуар просто неможливо, треба дочекатися нової мирної реальності.

Сьогодні наші чоловіки-актори героїчно воюють у лавах ЗСУ, Національної гвардії та тероборони. Наш театр-побратим з болгарського міста Габрово прихистив жінок-актрис разом з їхніми дітьми, виїхала група актрис. Дехто залишив Миколаїв і перебуває зараз за кордоном, в Україні та Миколаївській області. Це стосується і творчого, і технічного та адміністративного штатів.

https://cbn.com.ua/2022/04/21/yak-zhyve-teatr-imeni-kropyvnytskogo-pid-chas-vijny/

- Чи залишилася змога продовжувати творчу діяльність театру під час війни?

- Зараз ми підготували концертну програму і після того, як ситуація з загрозою можливого захоплення міста, скажемо так, зникла, маємо можливість виконувати її на різних майданчиках. Наша аудиторія — переселенці, жителі Миколаївської та Херсонської областей, які втратили свої домівки, рятуються від війни. Підготували для них також дитячу казку. Це дуже важлива та потрібна робота. Просто необхідна, ми це бачимо на кожному концерті.

Крім того, ми взяли в робочий план кілька п’єс з невеликою кількістю виконавців, дві-три дійові особи. Будемо їх готувати таким чином, щоб можна було їх відтворити в будь-якому просторі.

- Колектив театру також залучений і до волонтерської діяльності?

- Поки в театру залишалися можливості, наш кравецький цех шив державні прапори, балаклави, дощовики. Все, що міг, - на потреби війська. Та тепер уся тканина скінчилася. Якщо хтось допомагає з матеріалом — робота відновлюється. Також наші люди допомагають з розвантаженням і розподілом гуманітарної допомоги, що прибуває в місто. Кожен, хто небайдужий, щось корисне робить. А байдужих немає.

- Як узагалі вдається продовжувати діяльність у складних умовах воєнного часу? Що підтримує та надихає колектив?

- Як кажуть, часи не обирають. Ось такі нам судилися часи. А театр — він був, є і буде. Говорити про театральне мистецтво під час війни - річ досить дивна і, можливо, марна. Ми зараз не займаємося театром як мистецтвом. Ми маємо задачу вижити, пережити цей жахливий час, прискорити перемогу кожен, хто чим може.

- Чи можна вже зараз говорити про вплив війни на творчість театру як нині, під час воєнних дій, так і згодом, під час мирного життя?

- Я вважаю, що нас чекають дуже суттєві зміни в усіх сферах в майбутньому. Багато в чому зміниться і свідомість українців, і їхнє колективне безсвідоме, і загальна кількість широкомислячих людей, вірю, збільшиться. Треба лише перемогти. Потім теж не буде легко. Але зараз відбувається історичний злам, міняється епоха. Тож, насправді, все зміниться.

Сьогодні ж треба бути дуже уважними та обережними, особливо з тими, хто безпосередньо пов’язаний з війною. Знаєте, ось зараз, навіть під час виступів — трохи голосніший звук, різкий рух можуть утворити зону дискомфорту для цих глядачів, а ми ж покликані їх розрадити. А ще я досить загально відповідаю про сьогоднішню роботу, бо інформація про неї є така, що її не розголошують. Бо не можна повідомляти про місце проведення заходу, кількість глядачів — працюють корегувальники вогню! Ось — це теж вплив на роботу театру і творчий процес. Але ми все подолаємо. Життя нас саме навчить, що саме показувати на сцені згодом.

- Як думаєте, світ переглядатиме ставлення до зразків російської культури (театральної, зокрема) як такої, яка втрачає свою цінність через антигуманістичну політику всієї країни? Як війна може вплинути на майбутнє культури в країні та світі?

- Світ уже переглядає своє ставлення до російської культури. Як на мене, тут нема чого довго сперечатися. Ще буде багато інерції, зойків з приводу, що причому тут такий-то письменник чи такий-то композитор, а подивіться на німецьку культуру. А все просто: тяглість російської культури в історії - десь років 250. І весь цей час росія бреше, воює і отруює життя всім довкола — «тюрма народів», як кажуть. І не збирається мінятися, корумпує вільний світ і оскотинює людей, що потрапляють під її владу. І оскільки російська культура ніяк не може вплинути на свій власний соціум, а це плем’я, орда, що зараз без оголошення війни воює з нами, є носієм цієї, так би мовити, культури, висновок мій простий: російська культура — пустоцвіт. І на сьогодні вже, напевно, померла. Закінчилася, знаєте, як рококо або маньєризм. Вона лишилася десь у минулому. І, крім Герцена, ніхто з її діячів не витримав тест на право народів на самовизначення. Отут весь їхній лібералізм і гуманізм десь дівався. Вони всі - апологети великодержавності. Тож вона насправді нічого світу і неспроможна дати, окрім оманливих ілюзій та неймовірних претензій на унікальність.

Даруйте, без російської культури можна обійтися. Є багато інших культурних джерел, що подарують натхнення, науку, розраду. Ми відмовилися від статусу російського театру, бо неможливо бути популяризатором і провідником ворожих ідей. Це рішення театр прийняв вже давно. Та, між іншим, саме політична кон'юнктура, що переважала в обласній раді, стояла на заваді впровадженню рішення колективу в життя. Впевнений, що війна змінить ситуацію. Війна показала, що і світ не на висоті. І, здається, деякі світові лідери це усвідомили, тож сподіваюся, що світ також прийде в правильний рух і його чекає певне «пробудження». Якраз на цьому тлі Україна виглядає дуже потужно і може запропонувати світу оновлені цінності, принципи та етичні норми.

- Яким бачиться життя і творчість театру після перемоги?

- Засадничо, здається, я вже відповів, а фантазувати не хочу. Театр — це люди, які в ньому працюють. Чи всі повернуться? Яким буде місто? Дуже багато невідомих складових. Мрії не творчі, життєві — дожити до перемоги. Це війна — бувають обстріли, бомбардування. Все може бути.

- Скажете пару слів як привіт чи побажання жителям Кропивницького?

- Чому ж ні, дев’ять років я прожив і пропрацював у Театрі корифеїв, і це прекрасно! Бережіть одне одного, допомагайте переселенцям, все для фронту. Слава Україні!