114 людей і пес Борис. Історія матері й доньки, які допомагають переселенцям

Кропивничанки Олена та Софія - мати й донька, які самотужки розселили більше сотні вимушених переселенців дистанційно, через телефон та 114 прихистили у себе на ночівлю з початку повномасштабного нападу росії. Олена записувала контактні дані, щоб можна було й надалі допомагати тим, хто залишався в них деякий час, а згодом їхав далі.

Батько Софії мав можливість поїхати ще з перших днів з Києва, його за станом здоров'я не призвали б, але пішов добровольцем в ТРО, сказав, що жоден нормальний чоловік не зможе дивитися кожного ранку на себе в дзеркало, відсиджуючись у безпечних місцях. 19-річного брата війна застала в Харкові, командир встиг вивести солдатів за 15 хвилин до знищення частини. ЇЇ чоловік 24 лютого опинився в епіцентрі бойових дій в Гостомелі.

Тож від початку війни частина будинку була вільна. Питання, чи заселяти людей, навіть не стояло. Дідусь Софії все життя займався будівництвом - за життя 36 будинків від фундаменту до даху, був чудовим майстром. З початком війни було жахливе відчуття, що побудоване руками рідних зруйнують росіяни. Бабуся пам’ятала часи війни у Придністровʼї. На горищі стояла балія з сухарями, які оновлювали й ніколи не викидали. Коли під будинок приходили цигани, бабуся просила не проганяти їх, завжди переживала, що це можуть бути біженці з Придністров’я.

До повномасштабної війни вдома планували ремонт, тому кухню вже звільнили від меблів, пізніше - ще одну кімнату, все винесли, щоб була можливість розкласти матраци на підлозі та прихистити більшу кількість людей. Через нещодавно розпочатий ремонт не одразу налагодився побут, не вистачало подушок та матраців, зверталися до знайомих, сусідів, волонтерів. Багато хто допомагав, але дехто відгороджувався. Одна сусідка сказала: «Не дам подушки, бо вони на горищі, їх діставати треба». І про те, щоб дозволити заночувати у себе, відмовилась говорити.

Спочатку переселенці зверталися за оголошенням по оренді іншого будинку, який є у власності родини, але це житло вже здали на довгий термін. Коли телефонних дзвінків стало багато, Олена та Софія не роздумували й облаштували частину свого будинку, щоб прийняти якомога більше людей. Також просили друзів та знайомих надавати житло переселенцям хоча б тимчасово, і багато хто погоджувався. Телефонували знайомим по селах, просили поселити біженців у вільних будинках і дачах, згодом допомагали люди з громад, якось відгукнулися навіть випадкові знайомі - рибалки з Олександрівки.

Перша родина була з Донецької області. Запитали, чи можна приїхати з собачкою, нехай хоча б у дворі, в машині заночує. Їм сказали, щоб про машину й не думали, початок березня, холодно, приймуть так. Вже при знайомстві з'ясували, що «собачка» - величезний пітбуль Борис, який зрештою виявився чемним та вихованим. Були люди й з двома котами, і з псом, який погано почувався після дороги, тож йому надали окреме приміщення для ночівлі - гараж. Також на випадки необхідності розміщення з тваринами давали контакти людей в Олександрії, що утримують собак, вони були згодні приймати родини з тваринами, бо мали вольєри та достатньо місця.

Окрім надання прихистку, Олена пояснювала людям, які лише збиралися виїжджати до Кропивницького, як краще дістатися до міста, оновлювала актуальну інформацію по блокпостах, маршрутах, бо деякі шляхи були перегороджені, вказівники зняті. Інструктувала, що варто заздалегідь продумувати шлях. Знайомі з тероборони підказували, які об’їзні шляхи обирати. По навігаторах було б їхати набагато довше. Пояснювала, що якщо родина з малими дітьми й уже п’ята - шоста вечора, краще заночувати в тому населеному пункті, де застали сутінки, щоб вночі не заблукати.

Також сім’ям з дітьми шукали дитяче харчування, молочні продукти тощо. Налагодили зв'язки з волонтерами в інших містах. Надавали дані про центри гуманітарної допомоги, штаби, інформацію від офіційних установ та адміністрацій, медзакладів. Більшість людей згодом телефонували, розповідали, де і як врешті оселилися, дякували. Але був і випадок, коли одна сім’я розчарувалася розміщенням, бо очікувала на більший комфорт. Пропонували навіть гроші, щоб в будинку більш нікого не селили. Дівчата відмовили, бо хотілося прихистити якомога більшу кількість людей, тим більше просили про допомогу багато сімей з дітьми.

Нині Олена планує набрати бригаду будівельників з вимушених переселенців та облаштовувати нове житло з покинутих будинків для інших людей, що рятуються від війни у нас в області, таким чином створюючи й робочі місця, й оселі.

А поки що й Олена, й Софія мріють про мир, очікують на своїх чоловіків, що боронять Україну від російської агресії.

Перше фото — Мирослави Липи, CBN, решту надали герої тексту