День, який не настав

Ми — так чи інакше — плануємо життя. Журналістка CBN попросила своїх знайомих поділитися планами на 24 лютого і розповісти, як у них насправді минув той, тепер пам’ятний для всіх українців, день.

Євгенія, Кропивницький:

- На 24.02 у нас з мамою були квитки в театр, а 25 лютого - мій день народження. 24-го я навіть збиралася на роботу, мені зранку в чаті написали: «Жека, війна почалася». Але зрештою займалася тим, що і всі — черга на заправці, черга в банкомат… Більше запамʼятався день народження 25-го. Замість відповідати на привітання я запитувала у всіх, як вони, чи в безпеці. А ще, коли прокинулася, - тато подарував тюльпани, які простояли два з половиною тижні, довше, ніж тато був вдома, він пішов воювати.

____

Юлія, Львів:

- Звісно, з планів не вийшло нічого. Пакувала речі, відстояла чергу по бензин, по продукти. Вдома першим чином вимила волосся собі й малій, поставила варити баняк борщу й тушковану картоплю, сама бігала ще між кухнею й ванною — то до картоплі заглядала, щоб не згоріла, то ноги голила, бо не знала, чи буде потім вода.

____

Ольга, Кропивницький:

- Прокинулася від звуку літаків, увімкнула новини, там Зеленський розповідав про те, що пуйло оголосив повномасштабне вторгнення. Телефонувала мамі, писала подружкам. Зібрала речі й слідкувала за новинами. Цікаво мій Сашко відреагував, будила його, говорила, що війна почалася, а він відповідав крізь сон: «Спи давай».

____

Ксенія, Київ:

- Насправді панікувати я почала 23 лютого. Але продовжувала себе вмовляти, що це просто моя рідненька тривожність, з якою я вже давно живу. Ввечері сходила до магазину, нагребла консервів, мівіни, води, сірників, хлібців, дитячих пюре та всякого іншого, що радять для тривожних валізок. Налякала знайомих продавців (магазин біля дому, ми там останніми роками часто скуповуємось, тому знаємо продавців, а вони - нас). Але, судячи з асортименту, не одна я така була. 24-го встала о шостій, батьки встають о 5:45, щоб вигуляти собаку, ввімкнули новини. Я прокинулася від «неправильних» звуків у хаті. Вийшла, питаю: «Що — війна?» Мама каже: «Війна, доню. Напали о 4:30, як Гітлер».

Потім була паніка години до десятої. Психована збирала тривожний рюкзак і сумки з речами. Документи, прикраси, термобілизна, ноут (бо треба буде працювати), павербанк, просто білизна, сухпайок, вода, котячий і собачий корм, ковдри... Дивилася на вісім сумок, матюкалася, перекладала. Виходило теж вісім, але в іншій комплектації. О сьомій ввімкнула комп, робочу пошту. Там лист від керівництва, щоб вибиралися на Львівщину терміново і будь-яким транспортом, вони організовують житло. Трансфер теж, але це проблемно, тож, у кого є можливість, хай їдуть самі. Психували, панікували, вирішували, чи їхати.

О десятій включилася в роботу. Чотири заплановані зустрічі не відбулися, панікували разом з колегами. Організовували прихисток в коридорі. Їхати побоялися, бо зрання всі дороги були забиті, частина з них - під ворожим вогнем. Бензину не було. Їсти перші дві доби не могла взагалі. Спали уривками, між тривогами. Бігали в коридор. Кіт мені досі 12 актів пакування в переноску пробачити не може.

____

Наталі, Київ:

- Мене розбудив внутрішній будильник о 4:13 (чомусь запам’ятався час). Спочатку я хотіла долежати до 4:30, а тоді вже йти мити голову і готуватися до зйомок, але встала раніше. От я з зачіскою і з макіяжем готую собі перекусити. Чую дивний звук. Чоловік перепитує, чи я чула, а я відказала, що то син уві сні в стіну вдарив. Дзвонить тренерка і каже: «Наташа, війна почалася. Зйомки скасовуються».

Далі я збираю речі, сміття та мию посуд. Через годину ми з дітьми вирушили до моїх батьків. Ми їхали селами, минаючи великі міста та тягучки. Двічі чекали в черзі на заправку по півтори години. В одному містечку ми все-таки натрапили на винищувачі та ракети. Хлопці кричали: «Мамо, літак! Ми помремо», а я їхала з онімілим серцем.

____

Тетяна, Кропивницький:

- Мені зателефонувала подруга, в телефоні: «Таня, війна». Я: «Як війна???» Бігом телефонувати доці, говорити їй, щоб збиралася та їхала у Франківськ (до початку війни все ж розуміла, що статися таке може, тому вважала, що Франківськ безпечний). Ридаючи: «Доця війна, вставайте, знімайте гроші». Все, що у мене на картці, до копійки перекинула їй на картку. Доця через п’ять хвилин перетелефоновує: «Мама, Франківськ теж бомблять». Плачу, біжу до мами. Дочці сказала залишатися у колегіумі, там надійне бомбосховище. Ридаю й досі… навіть коли це пишу.

____

Інна, Кропивницький:

- 24 лютого ми мали їхати в експедицію в Нову Прагу, я зібрала пакет із газетами, календарями, своїм великим зошитом-записником. Поставила в коридорі сканер і ноутбук, щоб не забутися. Вранці прокинулася від дзвінка моєї подруги, вона майже кричала у трубку, що експедицію скасовуємо і нікуди не їдемо. Я була трохи сердита - для чого о п’ятій ранку телефонувати, якщо вставати о сьомій, і хто це вирішив скасувати експедицію. Вона сказала щось на зразок: «Той придурок бомбить Одесу, все, війна!» Я відразу розбудила чоловіка, ми стояли посеред хати кілька хвилин і думали, що робити. Тоді зателефонувала ще одна подруга, в якої чоловік військовий. Вона сказала негайно виїжджати з міста.

Я побігла в АТБ, але там уже стояли черги, так само, як і до банкомату. У нас були запаси готівки й продуктів, ми взагалі продумували різні варіанти на випадок війни, тому без паніки поїхали спочатку на заправку і до батьків. Сину Святику сказали, що їдемо до бабусі в гості. Вже потім пояснили, що почалася війна, і нам потрібно змінити деякі правила.

Фото календаря «Баби Єльки» у сховищі в батьків. На ньому занотовувала події. Там немає інтернету, тому ми читали Святику вголос книжку Григіра Тютюнника «Степова казка», або він малював стіни фарбами.

____

Тетяна, Кропивницький:

- Зранку вийшла на кухню до чоловіка, він уже не спав. Питаю: «Війна почалася?» Він мені: «Так». Одразу купалася, прибирала, бо не знала, як з водою буде. Заряджала всі павербанки, які були вдома. Наготувала найбільшу каструлю борщу, бо до нас виїхали родичі з Києва. Потім прийшла на роботу (салон краси) і чекала на клієнтів. Розуміла, що навряд чи хто прийде, але ніхто не зателефонував, тож вирішила бути на роботі.

____

Андрій, Кропивницький:

- Я прокинувся вранці 24 лютого від гулу за вікном. Зразу подумав про нашого сусіда-далекобійника, який любить, поки всі ще сплять, проїхатися вулицею. Але прислухався - гуде ніби десь згори. Вискочив на вулицю і зрозумів, що то летять літаки. Стало ясно: попри всі сподівання путін таки віддав наказ про напад на Україну. Найперше випив кави та поїхав на роботу.

А так і не розпочата повість... Вона у порівнянні з розваленими вибухами будинками, вбитими дітьми, пострілами в голову за те, що вийшов покурити, - просто фігня. (Як з’ясувалося, взагалі багато чого фігня.)

____

Олена, Кропивницький:

- Зазвичай основні пункти я пишу внизу, а наступного ранку розписую день детально. Та замість планів… Чоловік розбудив зранку і сказав, що путін таки напав. І що треба, мабуть, вивезти дітей з міста, бо якщо прилетить, то в наш район скоріш за все. Тремтячими руками й зі сплутаними думками я хаотично щось напхала в дорожню сумку. З телевізора нервовим голосом журналіст розповідав, що нема чого турбуватись, бомбити цивільне населення не будуть, тому не треба нікуди тікати й створювати паніку. Але та сама паніка читалась в його очах, тремтячих руках і напружених рухах. На виході з квартири дитина чомусь сказала: «Мама, прощавай. Зустрінемось через два роки». До слова, ніхто їм не говорив, що почалась війна, вони самі все відразу зрозуміли.

В чергах я не стояла, по магазинах і аптеках не бігала. Я тупо боялась вийти з квартири, хоча і тут почувала себе в небезпеці. Щоб хоч якось заспокоїтись, наварила здоровенну каструлю борщу (найбільшу, яка у мене є). Але поїсти у мене так і не вийшло, бо від нервування мене страшно нудило. Так що я і ковтнути нічого не змогла. І спати весь час хотілось, я буквально засинала на ходу. Але і спати боялась. Ось такий «зомбі-режим» був.

____

Оксана, Кропивницький:

- 24 лютого я заздалегідь заповнила робочими планами — психологічними консультаціями. Лягала спати з думками, як усе встигнути, бо забагато запланувала, думала звечора, чи варто останню консультацію перенести… Наснився сон, не про війну, а прокинулася під нестерпні звуки літаків. Чоловік вже стояв посеред кімнати з телефоном, сказав: «Війна». Почався страшний ранок.

____

Тетяна, Аджамка:

- У перші години та дні всі сили були спрямовані на організацію безпеки нашої громади та ймовірній необхідності опору рашистським окупантам, якщо коротко… Згадала слова покійної своєї бабусі Марії, військової медсестри, ветерана Другої Світової: «Діти, війна — це страшне, не дай боже нікому цього пережити».

____

Світлана, Кропивницький:

- 24 лютого о сьомій ранку ми з командою «Баби Єлька» та телевізійною групою запланували поїздку в експедицію у село Нова Прага. Я прокинулася о п’ятій і відкрила фейсбук, а там уся стрічка майоріла страшним словом «Війна». Розбудила чоловіка, подзвонила сину, мамі, брату. Подзвонила колегам, прийняли рішення не їхати в експедицію.

Далі все відбувалось, як у якійсь паралельній реальності. Мій дім на той момент став прихистком для родичів та знайомих з маленькими дітьми.

____

Яна, Кропивницький:

- 24.02 зранку планувала прокинутись без будильника, піти на тренування, а потім весь день присвятити робочій конференції. Натомість прокинулась від телефонного дзвінка о шостій ранку і вже через годину їхала з Києва. За дев’ять годин дісталась Кропивницького.

____

Дмитро, Харків:

- Прокинувся не стільки від звуків, як від сяйва за вікнами. Заграва була, ніби у новорічну ніч під час салютів. Поки родина збирала речі, поїхав на виробництво (я підприємець), встиг забрати там ноутбук та готівку, виплатив усім співробітникам зарплатню. Добре, що так зробив, бо наші склади згоріли під час перших же обстрілів. Потім повернувся за дружиною та донькою додому. Спочатку змогли дістатися лише до сусіднього району міста, прожили там тиждень у підвалі, згодом змогли виїхати.