УПЦ заявила про незалежність від росії. Схоже, це просто спроба «зберегти лице»
Українська Православна Церква оголосила про свою незалежність від московського патріархату. Однак копніть трохи глибше - і зробиться не радісно, а сумно.
У п’ятницю, 27 травня, УПЦ провела Собор, який її священники вже встигли оголосити історичним. І, якщо прочитати лише першу частину Постанови Собору, то це справді так.
Ось моменти, які й справді могли би претендувати на роль історичних:
- Собор засуджує війну як порушення Божої заповіді «Не вбивай!» (Вих. 20:13) і висловлює співчуття усім, хто постраждав у війні;
- Собор звертається до влади України та влади Російської Федерації з проханням продовжувати переговорний процес та пошук сильного і розумного слова, яке б змогло зупинити кровопролиття;
- виражаємо незгоду з позицією Патріарха Московського і всієї Русі Кирила щодо війни в Україні;
- Собор ухвалив відповідні доповнення і зміни до Статуту про управління Української Православної Церкви, що свідчать про повну самостійність і незалежність Української Православної Церкви.
Хтось очікував, що ставленики кіріла в Україні осудять благословенну ним війну? Історичний момент? Ні, бо це не вся Постанова. Ось про що йдеться далі: «9. Усвідомлюючи особливу відповідальність перед Богом, Собор висловлює глибокий жаль у зв’язку з відсутністю єдності в українському Православ’ї. Існування розколу Собор сприймає як глибоку болючу рану на церковному тілі. Особливо прикро від того, що останні дії Константинопольського Патріарха в Україні, наслідком яких стало утворення "Православної Церкви України", лише поглибили непорозуміння та привели до фізичного протистояння. Але навіть у таких кризових обставинах Собор не втрачає сподівання на відновлення діалогу. Для того, щоб діалог відбувся, представникам ПЦУ необхідно:
- припинити силові захоплення храмів та примусові переводи парафій Української Православної Церкви;
- усвідомити, що їхній канонічний статус, як він зафіксований у "Статуті Православної Церкви України", є фактично неавтокефальним і значно поступається свободам і можливостям у реалізації церковної діяльності, які передбачені Статутом про управління Української Православної Церкви;
- вирішити питання канонічності ієрархії ПЦУ, адже для Української Православної Церкви, як і для більшості Помісних Православних Церков, є цілком очевидним, що для визнання канонічності ієрархії ПЦУ необхідне відновлення апостольської спадкоємності її єпископів».
Про те, чим насправді є УПЦ, чітко висловився єпископ Кропивницький і Голованівський Марк (якраз у день проведення Собору): «Сьогодні вони збираються у Києві. Будемо бачити, яке рішення приймуть щодо подальшої своєї долі. Але для них будь-яке рішення погане: чи то залишатися з москвою разом, і врешті-решт церква з часом розсиплеться, бо громади поступово відходитимуть від них, чи то, наприклад, оголосять себе автокефальними. Це теж призведе до їх розпаду, бо ніхто їх не визнає – в Україні вже є автокефальна церква. <...> Ми їм говорили: давайте, відходьте від російської церкви, будемо єднатися і забудемо, що було до цього».
Та й московський патріархат відпускати УПЦ у вільне плавання не збирається. Через два дні після Собору, 29 травня, російська православна церква скликала свій Синод. Зібрання постановило (мовою оригіналу): «Констатировать, что статус Украинской Православной Церкви определен Грамотой Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия II от 27 октября 1990 года. <...> Выразить сожаление в связи с тем, что в ряде епархий Украинской Православной Церкви прекращается поминовение Патриарха Московского и всея Руси, что уже привело к разделениям внутри Украинской Православной Церкви и что противоречит 15 правилу Двукратного Собора».
Ну і насамкінець. Як справедливо (аж дивно вживати по відношенню до них таке слово) зазначили в РПЦ, діяльність Української Православної Церкви регламентується грамотою Алексія ІІ. Знайти цей документ нескладно: «Украинская Православная Церковь, соединенная через нашу Русскую Православную Церковь с Единой Святой Соборной и Апостольской Церковью, без соборного решения всей Православной Кафолической Полноты да не изменяет у себя ничего, что касается догматов веры и святых канонов».
УПЦ може скільки завгодно заявляти про свою незалежність від росії. Але варіантів розвитку подій у неї — аж три.
Перший. УПЦ лишається частиною РПЦ. Можна при цьому продукувати заяви про незалежність, які насправді будуть просто заявами, без жодних реальних наслідків.
Другий. Священники і паства УПЦ переходять до ПЦУ.
Третій. УПЦ справді відмовляється від усіх зв’язків з московитами. Однак тоді вона стає неканонічною, бо два томоси на одну державу не видають.
Ви вірите у другий або третій варіанти?