«Якщо ми помремо, ми станемо янголами? Ми зустрінемося?» - історія родини з Сєвєродонецька
Віталій і Бажена Сайани створили родину 11 років тому. До 24 лютого вони мали мережу кав’ярень у Сєвєродонецьку і планували розширюватись.
На початку повномасштабної війни подружжя переїхало до Кропивницького, відкрило міні-кав’ярню у центрі Кропивницького, аби продовжити улюблену справу. Бажена розповіла журналістці CBN, як війна поламала плани і як продовжувати жити, коли, здається, все.
- На Донбасі ситуація з 2014 року нестабільна, тож ми вирішили відкладати кошти дітям на квартири у центрі України. Кавовий бізнес запропонував чоловік, до цього ми займалися іспанськими солодощами. Ми любителі кави, і чоловік сказав: «Давай спробуємо кав’ярню відкрити, почнемо з острівця у торговому центрі, і воно все піде». У 2016-му ми відкрилися.
Прибутку толком не було, але чоловіку сподобався сам процес, тоді активно просувалися такого типу кав’ярні, кава на винос і все таке. Згодом друзі запропонували нам розширитись, ми погодились, все йшло добре, навіть у цьому році Віталика назвали кращим підприємцем Сєвєродонецька. Він найкращий, бо любить свою справу і готовий віддати все, аби було зроблено якісно.
Згодом ми розширились до чотирьох кав’ярень, наступним повинен був бути масштабний проект з літнім майданчиком.
Наша політика була така: продавати недорого, але дуже якісно, і щоб люди повертались до нас ще раз і ще раз. Також ми готуємо і фаст-фуд, ну як ми, я прошу чоловіка, щоб навчив, і я, схоже, учениця не дуже. Я більше як його муза.
Все почалося о п’ятій ранку. Ніхто не думав, що на нас нападуть так підло… Тоді ж ми, почувши вибухи, поїхали закривати наші кав’ярні. Але ми не додумались вивезти обладнання. Вціліли лише дві кавові машини та касовий апарат, які героїчно забрав наш товариш, я би сказала, виніс на спині. Наші заклади були вщент знищені, лише один вцілів. У наш «Буфет» залетіла ракета і вилетіла з іншого боку.
Ми були морально готовими до цього. Багато наших сусідів чіплялися до дрібниць, до фінансів. Чоловік сказав, що Бог з ним, головне, що живі, фінанси та нерухомість - наживне. Нам було прикро, звичайно. Ми відпустили все цього ж дня. І те, що обладнання залишилось цілим, було приємним шоком. Я вважаю, що краще засмутитись, а потім порадуватись, ніж навпаки.
Виїхати з Сєвєродонецьку ми повинні були разом з нашими друзями, але брат чоловіка не схотів. Сказав, що постріляють, як у чотирнадцятому, та і все. Тож ми ще залишились.
Ми бігали до підвалів, але ж ви знаєте підвали багатоповерхівок, вони ніяк не облаштовані. У мене почалась алергія. Всі почали кашляти. Ми вирішили бігати туди-сюди, квартира-підвал. У квартирі ми спали на підлозі, діти у коридорі - і ми поруч. Спали у зимовому одязі, щоб раптом що вибігти. Були моменти, коли прилітало кудись і були пошкодження, але комунальники швидко все ремонтували. Вони просто шикарні люди, дуже оперативно працювали.
Вчора ми дізналися, що наш дім повністю згорів. Саме зараз на наших вулицях ідуть активні бойові дії.
Через десять днів після початку війни, коли ми з дітьми побачили «гради», то сховалися у підвал. Наш старший мені сказав… Він спитав: «Якщо ми помремо, ми станемо янголами? Ми зустрінемося? Ми будемо жити разом на небесах?» Вибачте, я не можу вимовляти ці фрази без сліз. Тоді я сказала чоловіку, що все, збираємося і їдемо.
Ми поїхали без нічого. Я взяла одні штани, одну футболку, білизну - і все. Я не могла нормально зібратися, було складно думати під звуки вибухів. Ми виїхали восьмого березня, наші прикордонники ще роздавали дівчатам і жінкам квіти.
Приїхали до Кропивницького, бо більша частина наших із Сєвєродонецька оселилася тут. Ми були популярними у нашому місті, тож вирішили відкритися у Кропивницькому з тією ж назвою - «Кава Станція». Ми хотіли зробити місце, щоб наші місцеві могли зустрітися, випити кави та поговорити. Хотілось би, звичайно, побільше місця, і щоб столики зручніші, але взяли, що було. Ми не вибирали.
Як приїхали у Кропивницький, одразу пішли до «Червоного хреста», брали продуктові набори, нам виплати приходили. Мій чоловік не звик сидіти, як він мені сказав: «Я не нахлєбнік, я краще буду працювати, а крупу нехай беруть ті, хто потребує. У нас руки-ноги є». Ми без сумніву вирішили спробувати відкрити кав’ярню, головне - іти стабільно, і щоб нам вистачало на поїсти та за квартиру заплатити.
Вже як ми прожили місяць у Кропивницькому, побачили, що все тихо, тож вирішили відкритись. Інтер’єр простий головне, але все зроблено з душею. У нас залишились маленькі заощадження, які ми відкладали на розширення нашого проекту. Чоловік розраховує лише на свої сили, він каже, що з часом і розширимось, і дизайн зробимо, і рекламу. І то йому сказали, щоб він зробив скарбничку на барній стійці, бо люди хочуть чайові залишати.
Знаєте, що нам сподобалось? У вас тут дуже гостинні люди. Вони відкривають душу, діляться з нами, радять. Деякі навіть нав’язують свою допомогу. У нас на Донбасі не було такої щирості. Всі бажають добра тобі. Ми знайшли тут за короткий час друзів, які приходять до нас сюди щодня і підтримують. Багато з них дали нам техніки, пригощали різними смаколиками, один чоловік приніс суші, і ми сиділи їли, спілкувалися. Сарафанне радіо тут чудово працює, один зайшов, порекомендував іншим, і до нас завітали наступного дня ще двоє.
Тож будемо працювати, відновлювати економіку і згодом святкувати перемогу.
☕️ Кав’ярня «Кава Станція»: Кропивницький, вулиця Віктора Чміленка, 67.
[gallery type="rectangular" td_select_gallery_slide="slide" td_gallery_title_input="Фотогалерея" ids="128671,128672,128673,128674,128675,128676,128677,128678"]
Всі фото Марії Матюнькіної, CBN
