«Чому нас віддали росіянам? Чому виїхали? Щось знали?» Історія жительки Нової Каховки

27-річна Анастасія разом зі своєю родиною жила у Новій Каховці на Херсонщині. Працювала торговим представником, виховувала сина... Все було добре, поки жителів Херсонщини не прийшли «рятувати від нацистів».

Журналістка CBN записала монолог жінки.

- 24 лютого російські війська вже були у Новій Каховці. О дев’ятій ранку російський прапор висів на ГЕС, а військова частина була вщент розбита ракетами. Дізналась я про це з інформації у соцмережах, також були підключені онлайн-камери біля ГЕС, і ми дивились, як у місто колонами заїжджають росіяни. З цього все і почалося. Поліції в місті не було, військових - теж, нас просто здали без бою.

Все це було ніби дуже давно. Та й не віриться, що було. Перші дні, не враховуючи вибухи, все ніби спокійно. Люди навіть не сприймали їх [росіян] серйозно, стоять - і хай стоять. Хтось їх матюками крив, а хтось поруч виходив з прапорами України. Знаю, що родина не зупинилась на їхню вимогу, всіх розстріляли. І службу водоканалу за те, що їхали у комендантську. І це не єдині випадки. Багатьох, хто у комендантську годину знаходився на вулиці, розстрілювали або забирали у в’язницю. Один чоловік вночі вигулював собаку, її залишили, а чоловіка так ніхто й не бачив. Ті, хто поверталися, не розповідали, де були та що робили, але в їхніх очах був страх. Багатьох міських депутатів забирали. Згодом шукали АТОшників, їхніх родичів, у них були якісь списки.

На початку війни люди якось намагалися знайти мережу, в налаштуваннях телефону можна було перемкнутися на іншого оператора. Зрештою і це перестало працювати.

Коли були вибухи, люди бігали до бомбосховища, але ми залишалися у квартирі. Вода, газ - це було й не пропадало.

Згодом росіяни оселилися у місті. Вони ховалися у хатах людей, бо знали, що наші не стрілятимуть по домівках. На вулицях стояли колони російської техніки, було страшно. Наші знайомі жили у приватному будинку, росіяни ломилися до них. На щастя, ворота були міцні, і рашисти не змогли зайти. Тож вони розбили свій пункт просто під їхніми воротами.

Забирали й машини. Побачили - забрали. У них так було: чи віддаєш, чи тебе тут вбивають. На цих машинах малювали Z. Та не тільки на машинах, вони і білборди вішали, повсюди ця літера була.

Роботу я втратила.

Щодо цін, то люди з глузду з’їхали. Завозили ж нам м’ясо, ковбаси до війни з інших регіонів, а так як ми були окуповані, продуктів було обмежено. Ціни спочатку були у гривнях, а згодом як супермаркети типу АТБ змінили на їхній «Соцмаркет», то там ціни виставлялися в рублях і гривнях. І решту також вони давали рублями, аби вилучити гривню взагалі з обігу. Але щоб купити навіть дрібницю, у черзі треба було простояти мінімум півтори-дві години. У продавців магазинів робота була весь час.

Кілограм прального порошку коштував 180 гривень, а став 480. Вчора товариш приїхав і розповів, що працював на складі вантажником, на оптовій базі, де хімія і тому подібне. Вони отримували все із Криму, і тому дорого. Єдине, що не дорого, – овочі, тому що вирощувалися неподалік. Товар не пропускають у Херсонську область, з неї теж не випускають.

Була гуманітарка [від росіян], були величезні черги, ціни просто космос зробили в магазинах, хоча пенсії немає. Волонтерів тоді ще не було, тільки люди допомагали, хто чим може. У зв’язку з завищеними цінами почали утворюватись і ринки просто неба, де люди приносили на продажу молоко, хліб, овочі, що в кого було. Там ціни були більш-менш адекватні

Якось я була на початку березня в АТБ, черга – людей 50. Там же, поруч, стояли росіяни, один був з камерою і транслював ось це все, як вони роздавали гуманітарку. Не на телефон, професійною камерою знімав. Стояв, знімав людей, коментуючи: «Цирк якийсь, інакше й не скажеш», і посміхався. Напевно, це робилось для їхнього телебачення.

Моя мама працювала у мережі «Пивна кружка», це типу «Моря пива». Спочатку вони допродавали залишки, а потім у цьому магазині чим тільки не торгували, і замороженими курками, і вином на розлив.

Нам встановлювала російська влада свою повітряну тривогу та комендантську годину, бо, за їхніми словами, «нацисти» хотіли обстріляти нас. Розпорядження виходили щодня. Про комендантську годину, також примушували всі кафе, бари та розважальні заклади працювати. Також було розпорядження для підприємців, аби ті приходили оформлювати документи щодо податків. Щоб кошти платити не в Україну, а в рф.

Вчора над нашим містом знову збили ракету, уламки впали біля будинків, порозтрощувало дахи та вікна. І що ви думаєте? Через одну-дві хвилини після цього у групі, де розпорядження виходили, з’явилася така новина.

Телебачення було російське. Якщо вірити цим новинам, то орки прийшли звільняти ГЕС, бо ніби вона замінована українцями. Хоча насправді ви розумієте, що там усе в нормі було. Розповідали, що вони захищають нас від обстрілів ЗСУ. Росіяни розповідали все, як наші, але з точністю до навпаки.

Наша тітка з Кропивницького пропонувала нам приїхати з перших днів, але ми вагалися, думали, пару тижнів - і рашисти підуть. Але через нестачу грошей ми вирішили їхати. Плюс мала дитина, ми постійно казали їй, що це салюти бахкають.

Політики хотіли захистити свої сім'ї, тому співпрацювали з окупантами. У нашому місті мера звинувачували, що він співпрацює. А що йому було робити, повністю відвернутися? Його та його родину убили б чи закинули у підвал. Він уже давно на посаді, років двадцять. Старався, як міг, робив «коридори», щоб передавати передачі, домовлявся, щоб люди не голодували. І виходило домовитися. Через те, що люди виходили на мітинги, зелені коридори перестали функціонувати, тому мер просив розуміння і розсудливості. Йому було тяжко.

У нас буквально за ніч вся поліція з міста виїхала, і ми залишилися без нікого, самі, без захисту. Зрозуміло, що поліцію там одразу вбили би, але вони поїхали, бо знали щось. Росіяни зайшли без бою. Так, звичайно, була образа за це - і запитання. Чому нас віддали? Чому виїхали? Значить, вони щось знали. А нам нічого не сказали.

Нині можна виїхати з Херсона, але треба довго чекати. Запитують, чому ви виїжджаєте, чим вам тут не подобається. Записують ім'я та прізвище, щоб знати, хто виїхав. Оглядають повністю машину, документи, речі – так на кожному посту. Затримки дуже довгі, колони по 100-200 машин. Наступний пост через кілометрів 40-60 вже був нашим, і прийшло полегшення, не треба було ховатися і об'їжджати полями, а можна було спокійно їхати трасою. Наші нас дуже радісно зустрічали, як і ми їх. Правда, дуже страшно було їхати в машині з дитиною. Їхали на свій страх і ризик, бо на Антоновському мосту йшли бої, а ми могли переправитись лише через нього.

Наші військові пропонували допомогу, ми запитували, чи можна десь зупинитися, вони давали номери телефонів людей, у яких можна було переночувати, поїсти тощо. Наших розрізняли, бо вони українською розмовляли. Було радісно на душі, що ми їх бачимо, словами не передати...