Війна і книги. Що змінилося з 24 лютого?

Автор цих рядків читає з... Ненавиджу писати про себе в третій особі. Так от, я Андрій Лисенко, мені 42 роки, читаю з трьох чи чотирьох. Років з десяти — майже щодня.

І я маю зізнатися: повномасштабна війна на мої літературні вподобання не вплинула аж ніяк. Американець Стівен Кінг, росіяни Аркадій і Борис Стругацькі, українець Іван Багряний, німець Ремарк, поляк Лем та інші — всі вони, як і раніше, займають почесне місце на моїй віртуальній книжковій полиці. І список, на щастя, постійно поповнюється. (На іншій, ще, напевно, важливішій, - ті, кого читав у дитинстві: Купер, Сабатіні, Майн Рід, Джек Лондон. Цю полицю чіпати не можна.)

Головний критерій— і це дуже нагадує музику — або заходить, або ні. Національність письменника не має жодного значення. (Щодо антиукраїнських книг: мені нецікаво, як і задовго до 2014 року, а тим паче — до 24 лютого нинішнього, читати людей, які намагаються принизити українців, а значить і мене. Спроби наїхати ніколи не заходили, хай живе каламбур.)

Але я — то я, автор цих рядків. І моя книжкова полиця — лише моя. А що думають інші люди? Спитав у Facebook - і отримав такі відповіді.

Євген Кузьменко, журналіст і публіцист («Цензор. Нет»):

- Треба розуміти, що «всі москалі — сволота», - нормальна і логічна у війну штука. У всіх, і у мене в тому числі, нині — гіперпідозріле ставлення до росіян. Виводити когось зі списку імперських покидьків я починаю, лише розглядаючи дуже прискіпливо і зблизька.

Люблю Стругацьких. Як би вони були живі, тисяча процентів, що цю війну не сприйняли б. Вони, а згодом, після смерті Аркадія, лише Борис, писали абсолютно антивоєнні речі. Брати Стругацькі — круті фантасти, поза географією й національністю.

Слухав інтерв’ю з Дмитром Глуховським. Не найгірший варіант. Він любить Україну, дуже тепло про неї говорить. Але є одна фігня: він вважає (або хоче, щоб усі думали, що він так вважає), що у війні винні лише керманичі країни, а решта населення — просто одурманені пропагандою.

Коротше кажучи, кожного російського письменника, якщо вже говоримо про них, треба розглядати індивідуально. Наприклад, Достоєвський точно підтримав би цю війну, Толстой був би проти.

Хочу перечитати Багряного, востаннє брав до рук його книгу дуже давно. То був інший час, був інший я. Взагалі планую багато прочитати і перечитати українських авторів. Щоб зрозуміти не стільки їх, скільки самого себе.

Андрій Богданович, журналіст:

- У мене в здобутках і відкриттях історики Ярослав Грицак, Ганна Черкаська - саме по історії України, і Тімоті Снайдер - його дослідження щодо України.

У нас великий пласт і своєї літератури, і «західної», яку потрібно відкривати для себе.

Знову повернувся до Стівена Кінга (не в останню чергу і через його підтримку України).

Юхим Мармер, головний редактор тижневика «Україна-Центр»:

- Не змінилися вподобання. Геть зовсім. Серед улюблених, як і раніше, Ремарк, Стругацькі, Фейхтвангер, Гашек і ще добра сотня авторів.

Що до тих, хто не дожив, то про них або добре, або ніяк. Тим, хто підтримує Україну, - щира подяка, але це не привід їх читати.

Мої останні відкриття - ще довоєнні. Юрій Смірнов та Анатолій Головков, Олександр Кабанов.

Дар’я Романська, журналістка:

- Вподобання змінилися суттєво. Поставила собі за мету познайомитися з українською класикою - так з’явився подкаст #ШеваЛесяіФранко, бо відчуваю необхідність структурувати нові знання.

До російських письменників також змінилося ставлення - думаю, вони всі прої*алися, сорі, не впоралися. І Глуховський, і Зигарь, і всі опозиційні рєбята опосередковано причетні і винні.

Щодо відкриттів, то я усвідомила, наскільки сильно русифікована, і тужу за українськими крутезними митцями, прізвищ яких не чула навіть, бо їх перемолола репресивна совєцька машина. Тобто я відкриваю не конкретного автора, а цілий пласт, про який не знала зовсім нічого (наші 20-ті, наприклад), і жахаюся, що могла б і далі собі нормально жити і не знати про це.

Віктор Крупський, журналіст:

- Читаю для задоволення, а не для того, щоб стати розумнішим чи патріотичнішим. Тому вподобання щодо творів не змінилися. Але змінилося ставлення до деяких авторів через їхню поведінку. Наприклад, почав дивитися недавню бесіду Толстої і Шнурова - і не додивився, плюнув. Перетворилася Нікітічна на пошлую бабу! А такі чудові оповідання написала!

Задля задоволення знову перечитую повісті начебто дитячого письменника Анатолія Алєксіна. Вкотре дивуюся: як вони мені могли подобатися в 13 - 14 років? Це ж серйозна доросла психологічна проза! Дочитаю - візьмуся за Носова.

З українських письменників читаю у фейсбуці Сергія Осоку, він надзвичайний.

Олена Сінченко, громадська активістка, волонтерка:

- З початку війни ніяк не можу увійти у звичний ритм читання. Важко йде, постійно відволікаюсь на новини, і доводиться перечитувати сторінки по кілька разів.

Уподобання не змінились. Все та ж сучасна українська і світова література; детективи, історичні романи, трилери.

Щодо російських авторів, то... Сучасників я і до війни не читала. А класиків перечитувати точно не буду.

Всі фото респондентів — з Facebook