Воєнні рейки. Колонка Юхима Мармера
Юхим Мармер, «Україна-Центр»
Поки товстий всохне, худий здохне.
Добре чи погано, але ми вже пережили період надій на швидке закінчення війни. Два – три тижні, два – три місяці, до кінця року – за Зеленським, два з половиною роки – за Арестовичем. Насправді кожен із цих термінів дорівнює нескінченності – йде війна на виживання.
Необхідне уточнення: «виживання» – це про нас із вами, для путінської Росії більше підходить слово «виснаження». Так, у ЗСУ з’явилася суперсучасна зброя, але в одиничній кількості, а у противника – армада, в якій переважає озброєння минулого століття. Але, власне, бійцям на передовій байдуже, з яких снарядів – нових чи старих – складається смертельний град зі сходу.
Абсолютно всі – військові, експерти, політики – вбачають головну проблему України, яка захищається, у відсутності паритету в озброєнні. Більше того, гадаю, що, навіть коли запрацює ленд-ліз (скоріше б), паритету ми не досягнемо. Хоча б тому, що суперсучасна зброя не лише стріляє, а й нищиться в артилерійських битвах. І поповнювати її втрати можуть лише наші союзники, які не воюють.
Проте відсутність паритету озброєнь – не єдина наша проблема, всю країну потрібно ставити на воєнні рейки. А це насправді набагато важче, ніж вести складні переговори про постачання зброї, отримання кредитів та безповоротну фінансову допомогу чи підтримку наших біженців усередині країни й за кордоном.
Так, українську промисловість влада гробила всі тридцять років незалежності. Але, дякувати Богу, є ще стіни цехів, працююче прецизійне обладнання та інженери, нехай навіть яким у середньому за 60. Обслуговування війни, образно кажучи, має величезну номенклатуру. Від болтів та гайок до пластикових пляшок та «болгарок». І все це можна й потрібно робити в Україні, у три зміни, без відпусток та вихідних. Потрібні «воєнзамовлення» та «воєнприймання». Потрібна система, а не виробнича «партизанщина».
Ніколи не повірю, що Україна не може сама забезпечити себе необхідною кількістю якісних «броників», касок, запчастинами, ремонтним інструментом, лопатами та іншими дрібницями. І, судячи з повної відсутності інформації про перехід наших заводів та фабрик на воєнну продукцію, багато чого в країні вже робиться. Але, коли читаєш пости та звіти волонтерів, розумієш: робиться далеко не все.
Країна на воєнних рейках – це не лише промисловість та економіка загалом. Це ще (чи навіть у першу чергу) – люди. Поспілкуйтеся із сусідами, з людьми у транспорті та на вулицях – таке враження, що непрацюючих у нас у рази більше, ніж працюючих та воюючих. У тих же Польщі та Німеччині, де тепло прийняли наших біженців, за три місяці соціальні служби починають наполегливо відправляти їх на пошуки роботи. А в нас? У нас пошук роботи – це найчастіше пошук «відмазок» для служби зайнятості.
У робочий час ви можете зустріти на вулицях міста не тільки пенсіонерів та журналістів, а й будь-кого в будь-якому стані. Повна свобода від трудової дисципліни! Повірте, це не бурчання людини «з того часу», а розуміння, що війну виграють фронт і тил спільними зусиллями.
Недавній скандал зі спробою обмежити переміщення військовозобов’язаних країною – насправді просто бездарна реалізація потрібної ідеї. Про яке обмеження прав людини йдеться? Вони ж військовозобов’язані, а не військововільні!
А делегація зі 100 осіб на Міжнародній конференції з відродження України у Швейцарії на чолі із прем’єр-міністром? Може, війну спершу виграти? Чи в країні порядок навести? А то паралельно з міжнародною конференцією на сесії Білгород-Дністровської районної ради побилися голова райради та мер міста. Даремно їх, напевно, у Лугано не взяли…
Історія підтверджує: український народ – вільнолюбний і не терпітиме жодного тиску. І з дотриманням законів у нас завжди є великі проблеми. Навіть у період пандемії та у воєнний час. Тому перехід країни на воєнні рейки має бути пов’язаний із закручуванням колійних гайок. Сильно, але акуратно, головне – не зірвати різьбу.
