Як російське вторгнення зміцнило українську ідентичність
Переклад статті з сьогоднішньої поштової розсилки The Washigton Post. Автор оригінального тексту - Ishaan Tharoor
Цього року свято Незалежності України припадає на той самий день, коли минає шість місяців після вторгнення Росії 24 лютого. Здається, що ці дві події нерозривно, незгладимо пов’язані: українці святкуватимуть понад три десятиліття незалежності від Радянського Союзу, залишаючись у стані підвищеної готовності до військової ескалації з боку Кремля.
«Завтра важливий день для всіх нас, — заявив у вівторок президент України Володимир Зеленський. — І тому він, на жаль, важливий і для нашого ворога. Ми повинні усвідомлювати, що завтра можливі жахливі російські провокації та жорстокі удари».
Президент Володимир Путін та російські еліти й ідеологи, які підтримують війну, розглядають Україну як штучну державу і невід’ємну частину «Русского мира», — реваншистської концепції щодо російських імперських володінь. Вважається, що Кремль навіть запланував військовий парад у центрі Києва після завершення, як він очікував, легкого завоювання. Натомість є лише парад спалених російських танків, що стоять на центральній вулиці столиці, а жителі, розмахуючи українськими прапорами, позують біля обвуглених башт.
Київ - далеко від досяжності Кремня після того, як українські військові відбили першу російську атаку на столицю. Українські війська мобілізуються, щоб повернути землі на півдні країни, захоплені раніше росіянами, хоча аналітики передбачають, що попереду буде тривала важка битва. Війна має жахливу ціну для українців. Але це підкреслило розрив між Україною та її більшим сусідом. Перша здобула статус кандидата в Європейський Союз і широку солідарність за кордоном, а другого обкладають західними санкціями та поглиблюють міжнародну ізоляцію.
Шість місяців війни зміцнили українське почуття національності. «Ми сильніші духом, єдністю, як суспільство, як нація», – сказала Іванна Климпуш-Цинцадзе, український парламентар. Це наслідок, додала вона, внутрішнього «розуміння екзистенціального ворога та загрози».
Климпуш-Цинцадзе, розмовляючи по телефону з Києва, сказала, що антиукраїнська риторика, що надходить від Кремля та його пропагандистських рупорів, не кажучи вже про задокументовані звірства, вчинені російськими військами на українській землі, змусила її співвітчизників зіткнутися з «гамлетівським питанням: бути чи не бути?»
На фоні війни ентузіазм щодо української ідентичності лише зростав. У квітні мої колеги повідомили, що багато двомовних українців припинили говорити російською, коли побачили, що їхню батьківщину захопили російські солдати. Так само зробили навіть багато українців, які виросли в переважно російськомовних громадах.
«Багато людей почали переходити на українську, розуміючи, що їх насильно русифікували, — сказала Климпуш-Цинцадзе, наголосивши, що ця відмінність полягає не в етнічних відмінностях, а у політичних цінностях. — Я вважаю, що мова йде про розуміння, до якої частини цивілізації ми належимо, що нас хвилює, як ми цінуємо людське життя. Багато людей, незалежно від того, якою мовою вони говорять, не хочуть асоціюватися з "Русским миром", який [Путін] намагається принести в нашу країну».
В України - глибока і складна політична історія. Український націоналізм у різні часи був як лівим, так і правим, проте його нинішня форма під час війни відзначається інклюзивністю, стверджував український політичний філософ Володимир Єрмоленко в нещодавньому інтерв’ю.
«Україна – дуже множинна країна. … Абсолютно неправильно думати, що Україна розділена між якимись своїми ідентичністями», – сказав він, вказавши на «чудову консолідацію» між українськими християнами та мусульманами, насамперед кримськими татарами, а також україномовними та російськомовними.
«Різноманітне та інклюзивне почуття української ідентичності втілюється в … Зеленському — євреї, який виріс у російськомовній громаді, але чиє лідерство під час війни спирається на розуміння того, як об’єднати багато течій, які складають сучасну Українську націю», – написав минулого місяця Адріан Каратницький з Atlantic Council.
Єрмоленко додав, що відбулося зближення ліберального та «консервативного, патріотичного» порядку денного, і що українська ідентичність зараз базується не на культурних чи етнічних факторах, а на прагненні країни до демократії. «Боротьба за незалежність України йде поручу з боротьбою за особисту свободу», – сказав він.
Це підтверджує нещодавнє опитування Інституту соціології Національної академії наук України. Три чверті українських респондентів у липні заявили, що вважають демократію найкращою формою правління, що на 15 пунктів більше, ніж минулого року. Підтримка Зеленського зросла: 88% респондентів сказали, що довіряють президенту «переважно» або «повністю». Лише 20 відсотків відчували так під час опитування в грудні, перед початком війни.
Найпоказовішим є те, що на запитання, що, на їхню думку, об’єднує українців, 76 відсотків респондентів назвали «віру в краще майбутнє». Це вдвічі більше, ніж у грудні 2021 року.
«Цей сплеск колективного оптимізму вказує на те, що допомога Заходу може посилити надію українців на майбутнє, а також їхню рішучість боротися з агресією Росії», — пишуть дослідники Михайло Алексєєв і Сергій Дембіцький.
Сполучені Штати намагаються зіграти свою роль. Планується, що адміністрація Байдена оголосить про надання Україні додаткових 3 мільярдів доларів допомоги для підготовки та оснащення українських військ. Офіційні особи в Києві все ще вважають, що Заходу потрібно значно посилити тиск на Росію.
Українські захисники, можливо, завадили «цілі Росії зруйнувати українську державність і знищити українську націю, – написав міністр оборони України Олексій Резніков, - але безсумнівно, що Росія не відмовилася від своїх планів знищити Україну. Навпаки, Москва, здається, як ніколи рішуче продовжить реалізацію своєї програми геноциду, будь-якою ціною».
«Кожного дня ми втрачаємо людей, наші міста руйнуються, нові сім’ї залишають свої домівки, – сказала мені Климпуш-Цинцадзе. — У нас немає іншого вибору, крім боротьби, щоб вижити».
