Справжня ціна пломбіру за 19 копійок, безплатної медицини та багатих колгоспів

Олександра Чернявська живе у селі Букварка Олександрівської територіальної громади. У її дворі тихо, наче й не війна. Гілки аличі нахиляють донизу стиглі плоди, квітнуть чорнобривці, правнук, який виїхав з Одещини через постійні ракетні обстріли, співає «Цвіте терен» та каже: «Скоро усіх кацапур виженемо». А Олександра Данилівна згадує молодість і життя за часів радянщини.

- Бабуся Шура, розкажіть про себе.

- Народилася на Роздолі, то біля Букварки. Нас було у матері за первим чоловіком дев’ятеро дітей, і всі померли, а за цим чоловіком — четверо. В якому горі ми жили... Голодні були... Оце мати приходе з ланки, а ми понаїдаємося листячка з вишні, замотаємо туди ґлей з дерева - і така у нас вечеря. І листя з часнику. Оце ми повечеряли, але до матері одне кажем — мамко, ми їсти хочем. А що ж мати дасть, як вона з роботи прийшла і тоже голодна?

Начинає нам голови чухать, ми з братом були самі менші, і так вона чухає, а ми позасинаємо. Так було, я не перебільшую нічого. І скажу вам, що ми дєтства не бачили. Ясла раніше які ж були, хату десь наймуть і туди діток зводять, а я ходила глядіть, мені років пʼять було. Щоб зʼїсти щось, бо на ясла ж таки давали, то й мені щось дадуть, бо я ж гляділа діток.

До матері на ланку ходила. Матері так важко робили. Дали ланку буряків, оце посіють як-небудь, а тоді самі сапають, самі копають і самі на станцію вивозять. Виділяють трактор на це тільки. Оце так дєтство було. І ми бігали матері помагать, бо мама заробе те кіло сахару, та й нам буде добре.

- Про Голодомор щось пам’ятаєте?

- Я не памʼятаю, тільки батьки розказували, тоже було таке горечко, що й не хочеться його казать. Батьки, якщо вмерла дитинка, то й не ховали. Якщо уродила картопля, то должні здать ще в план тієї картоплі, крашанку здавали, якшо корову тримали, то й молока теж здавали в план, так підіймали колгоспи, таке було життя, як його забуть, як горе таке велике.

У нашому селі були всі хатки хиренькі, криті тільки соломою, очеретом. Мені й досі цікаво, чому так, правительство ж бачило, як жили люди бідно, для чого наложували ще й оце, оці плани? Як ту крашанку могли б зварить дитині, чи те молоко. Якщо є корова, то сто двадцять літрів на місяць треба було здать. Картоплю здавали, все-все здавали державі.

- Ви казали, що ваша мама втратила дев’ять дітей...

- Так це ж, мабуть, у Голодомор. Уже не пам’ятаю, як вона розказувала. І чоловік помер в неї. Дітки меншенькі померли. Старші виживали. Ходили, помагали матері. А голодні були... Таке було їстиво: у нас на всю вулицю була одна тканка, це оте шо рибу ловить, тульку. Наприклад, оце моя мама заказала на обід, друга мама заказала на полудень у тієї жінки тканку, щоб наловить тулєчки та наварить. А що ж з тої тулєчки за наїдок? Я її терпіть не могла і досі не можу переварювать оцього запаху.

- Що вам готувала мама, коли було з чого?

- Їли ми заколоту. Наприклад, рано я встаю, мені треба назбирать колосочків якихось, чи ячмінь, чи пшеницю, воно сухеньке, мати ще піджаре на сковороді, потре бутилкою й зваре таку заколоту. І то ми щиталися не голодні. А так якщо лишилася та картоплина, не віднесли в план, чи та літра молока, то було таке. А так заколота ота для нас найситіша їжа була.

А ще ж ганяли, називався обʼєжчик. Обʼєжчик по степу, щоб оце діти не собирали оцих колосочків. Для чого він ганяв, чого, щоб діти не собирали, щоб більше мерло? Я, дитина, йшла собирать той колосочок, а він мене нагонив, щоб я не собирала.

- А хто був той обʼєжчик, місцевий?

- Ну да, місцевий. І приїзжали, казали, на них і поляки, поляки ці були чогось найгрізніші, найжорстокіші. Ми їх боялися, у них батоги такі довгі, він на коні ото обʼїжджає, батогом тим в кого влуче…

- Не було таких людей, яких висилали в Сибір?

- Висилали, розкуркулювали. В подробицях не памʼятаю, але висилали.

- А памʼятаєте, як Сталін помер?

- Та чорт його знає того Сталіна, не хочу й згадувати тих паразітів усіх.

- А як же люди пережили голод, потім Сталін помер і за ним плакали?

- Плакали. І я тобі скажу, я ходила в школу, там така була трагедія. Вистроїли нас в колону, построєніє зробили, всі діти плачуть, бо як же ж — батько Сталін помер.

[caption id="attachment_135532" align="aligncenter" width="640"] Бабуся Шура в юності[/caption]

- Як закохалися в свого чоловіка?

- Я його одного-єдінственного любила. І оце полюбила його, а в чому ж ми ходили, мені стидно було йти. Одежини немає, якщо я намокла на дощі, в мене немає що перевдіть. А тоді думаю: чого я буду стидиться, як і в його нічого немає?

А закохалася, як вже ходила в дев’ятий клас. Але любов була й тоді, любили ж. Жили недалеко. Прийдемо в клуб, глянули одне на одного, та й полюбили. І він у мене був єдінствєнний і до кінця віку. Оце він три роки як помер. Звали його, як і мене - Шура. Нас так і називали двох — Шурики.

- Яке у вас було весілля?

- Три лєнточки привʼязані, цвіточки отак по голові, тоді молода ходила цілий тиждень отак одіта по селі. Кликала на свадьбу. Оце вишиті сорочки, жилетки, тоді вони називалися керсети. А голова оце вся була в цвітку. Лєнточок було трохи, бо не було грошей купить їх. З рушником ходили. У мене був вишитий рушник, моя баба дуже красіво вишивала. І обізатєльно в руці платочок. Хто шо дає — обізатєльно треба брать платочком. Налякували нас: як не будете брать платочком, то опять голодні будете, голод буде.

А свадьба - ну яка там свадьба. Була балалайка, гітара - струнний оркестр. Хлопці самі вчилися. Бубон був, самі робили.

- А дружки ваші у що вдівалися?

- Аякже, дружки вдівалися тоже. Обізатєльно вишите. Вишита сорочка, чи сорочки білі ткали на верстаті. Не було ж матерії. Що мама з веретена натне, те напрядем, витчуть. Обізатєльно вишита сорочка должна виглядать з-під спідниці.

- А як вишивали?

- Червоним більше. Воно споконвіков так: чорне й червоне. Бо червоне — то любов, а чорне — то журба.

- А наречений у що був одягнений?

- Біла сорочка полотняна з верстата і штани. Із полотна і штани, тільки красили чорним чи синім. Майже як зараз, тільки зараз модне все. А тоді як напряли, як виткали, те і є.

- Як фарбували і ткали тканину?

- Ми ж дівчата були, а хотілося якусь лєнту у косу вплести, де яку стьожечку найдемо, чи, може, мати підтичку порве, що негодна, нариваємо бузини, товчемо її, і в тій бузині красимо. Воно там днів два-три побуде, і то ж нам радісно — лєнта висить. А підемо в ставок купаться, за нами чорна пляма йде, бо воно одстірується. Ото так само й одяг красили таким. А потім аж тоді появилася краска.

- А коли кликали на весілля, як казали?

- Поздоровкаєшся, а потім кажеш: «Кликали мама й тато, і я кличу на весілля». Кажу, на яке число.

- Розкажіть про весілля, як раніше було?

- Оці ж дружки ходили по всьому селі з молодою. Молода йде з старшою дружкою попереді. А ці дружки, скільки їх там, чи шість, чи сім, чи, скільки хочеш, накличуть, співають весільні пісні.

- А хто співав: хлопці й дівчата чи тільки дівчата?

- Дівчата, дружки. А хлопці — це боярини. Вони гуляли, сміялися, що дружки не вміють співать, жартували. А дівчата їм тоді одспівували.

- А що дарували на весілля?

- Та що вони дарували… Якусь косинку. Наприклад, як я йшла заміж, то косинок шість подарили. Людей небагато накликали, бо не було де сідать, та і їжі. Що там їли — капусту квашену, локшину, борщ, оце таке.

- А на другий день після весілля вивішували червону ганчірку чи щось таке?

- Було. Якщо дівчина йде чесна — то тоді червоне. А якщо ні — то це ж як позор. Але таке приховували, бо кому ж таке приємно. І це все розказує женіх. Але не дуже обʼявляли, бо це обідно для дівчини.

- А посагова скриня у вас була?

- В мене появився тоді гардероб. Ряднинка, яку мати виткала, скатерка, теж ткана, якесь пальтишко приношене, може, ще й бабушкіне чи прабабушкіне, оце таке нам дарували. А у мами моєї була скриня, красіва, вималювана, зелена з голубим, намальовані червоні рози, букети.

- А вінок був?

- Восковий, обізатєльно був вінок восковий, а тоді вже як одбудеться свадьба, то цей восковий вінок знімають і заскливають в ікону. В ікону ту, що мати благословляла.

- А були в селі відьми, знахарі?

- Була тільки бабка — пупорізка називалися. Вона пупи обрізала, і як дитина захворіє, то й дитину підлічувала травами.

- Ваша мама вас у лікарні чи вдома народжувала?

- Та яке там, де там та лікарня була. Ото та баба-пупорізка приймала тоді дітей. І пупи одрізувала. Дадуть їй хлібинку, чи глечичок молочка, чи ряжаночки, ото така плата.

- А розповідали, від того, як баба пуп відріже, залежить доля дитини?

- Не чула. Тільки шукали бабу таку, щоб вона вміла, щоб пуп той не запортився. Потім пуп той як вже одпадає, то закопували в землю. Наприклад, як умирає мертвець, то закопують в глухе місце, щоб ноги там не ходили. А як пуп, то навпаки, щоб людно було, щоб воно йшло в життя.

- А якщо жінка не хотіла вагітніти, то що робили?

- І парилися, і цими різними калачиками з корінцем. А скільки їх вмирало, де ж були ті больниці? Тоді самі робили. У мене далека родичка умерла від цього, бо сама робила. Хто що знав, хто що підкаже - робили. Парилися оце, натопляють піч, добавляли у воду квасу, щоб кисле було, лягають. Це нільзя і робить, і казать.

- А не було такого, щоб чоловіку сказать, що не хочеться діток?

- Ні, не прийнято так було.

- А які засоби для жіночої гігієни використовували?

- Не було нічого, вирву зі старої куфайки клапоть і підшиваю, воно не промокає. Яка там була санітарія…

Записано у експедиції етнолабораторії «Баба Єлька».

Всі фото: Мирослава Липа, CBN