Історії з Олександрівщини: дуель Махна з Григор’євим та тюрма за два колгоспні буряки

Микола Музиченко народився у Родниківці Олександрівської громади. Ходив у молодшу школу з Родниківки в село Бровкове, яке знаходилось одразу за річкою. До Бровкового було ближче до школи, ніж до Родниківки, метрів 200 місточком через Інгул. Після армії та спеціальної освіти працював у тодішньому Кіровограді, викладав автосправу. Після виходу на пенсію повернувся до рідних країв - у Бровкове, в якому лишилося кілька жителів.

Журналістка CBN поговорила з Миколою Музиченком про те, чому вирішив повернутися на батьківщину після понад трьох десятків років, прожитих у місті, про те, як зникло ціле село, про трагічні історії його сім’ї, тісно вплетені у трагічні історії нашого народу.

- 35 років у місті пропрацювали, чому не схотіли залишатися?

- Я родом звідси. Я не привик до міста. Я любитель, щоб ставок, природа, ліс - дихається. Я до Кіровограда так і не привик. Мені як молодому спеціалісту і квартиру дали, але все одно я не привик - я мисливець, рибалка, любитель природи. Обміняв ту квартиру з доплатою спочатку на приватний будинок на Балашівці. Щоб подвір’я, щоб собака у мене там був, щоб машину було де поставити. А потім як на пенсію пішов, переїхав на батьківщину.

- Кажуть, у вас тут Махно бував?

- У мене батько був свідком, як Махно вбив Григор’єва (Никифор Григор’єв - український та радянський військовий і громадсько-політичний діяч Української революції 1917-1921 років, вбитий 27 липня 1919 р., с. Сентове, нині с. Родниківка. — CBN). Батько у мене 1910 року, було йому тоді дев’ять. Розповідав, що зігнали всіх у центр, де базарні ряди, магазини. А махновці й григор’євці окремо. Вони щось між собою не поділили. У них був якийсь з’їзд. Люди розповідали, що махновці підговорили ад’ютанта Григор’єва, щоб поставив холості патрони. І вони завелися при розмові, спровокував Махно скандал, щоб влаштувати дуель. А що ж дуель, як у того патрони виковиряли, а він розраховував, що заряджено. Потім мертвого Григор’єва заборонили чіпати. Говорять, його дружина таємно вивезла тіло й поховала.

- Як вийшло, що Бровкове майже зникло?

- Це давно ще почалося. Відбудова була всіх міст, всіх підприємств після Другої світової війни. Дуже багато людей з Родниківки і з Бровкового повиїжджали на відбудову Донеччини, на шахти. До 1964 року у нас паспортизації в селі не було. А хто виїжджав на Донецьк або на підняття цілини - тим видавали паспорт. А тут ще й зарплати як такої не було, тільки трудодні. Галочку ставили. Сьогодні вийшов - поставили. Давали щось близько 30 грамів хліба за трудодень.

[caption id="attachment_137461" align="aligncenter" width="640"] Микола Музиченко. Фото: Мирослава Липа, CBN[/caption]

- Селянськими руками ж зробленого.

- Так, у нас село було здорове - сім колгоспів. Наш колгосп відносився до Бровкового. Токів не було критих, як зараз. Токи робили відкриті, мазані. Якщо глини не було, то її завозили, брали солому, воду, заміс робили. Такий, як долівку у хатах. І насипали туди зерно. Могли його прикрити снопами.

Жнива закінчувалися дуже пізно, бо не механізовано, усе вручну - серпами, косами збирали. Вивозили в основному волами, кіньми на Цибулів, до вузлової станції, називали то «під хуру», тобто під хуртовину, бо холодно вже було. Була ще така поговірка, як анекдот: їдуть чоловіки з зерном під хуру, валка 10-20 підвод, волами, у кожухах і перегукуються:

- Куме!

- Га?

- Скажи моїм волам «тпррру», бо я в губи змерз.

- Розкажете про вашу родину?

- Батьки мої 1910 року народження. У мене ще брат молодший, а було нас семеро у батьків. Зараз я один лишився. Двоє померли - Гриша і Женя ще у 1947 році, тоді теж була голодовка.

- Що батьки розповідали про цю повоєнну голодовку?

- Голодовка ця — 1947 року — була тяжкою. У батьків на той момент дітей було п’ятеро. На току зерно, але ж це часи сталінські. Було дуже все строго. Сестру мою за два буряки до тюрми посадили. Комсомольці сторожували на токах, складах. А платить же людям нічого не платили, і п’ятеро дітей.

Колись з батьком поїхали у справах до односельця, а негода була, вітер сильний. І з господарчої будівлі вітер двері зірвав, які ледь не вбили того односельця. Вони великі були, важкі - будівля для худоби. І той односелець сказав батьку, що і він його колись ледь не зарізав, і зараз дверми не прибило, то, мабуть, Бог його береже. Мені цікаво стало, що це за історія, розпитав їх.

І розповідають тато з односельцем, що тік колись такий був, на току зерно. А у батька ж вдома діти голодні плачуть. Подумав: ну посадять - то посадять, бо діти з голоду пухнуть. Каже, мішечок скрутив, під пахву і пішов. А за халявою чобота у нього ніж завжди був. Несе той мішечок, вже дійшов у вибалок і чує: «Стой, стрелять буду!» Батько кидь зерно й одночасно з-за халяви ніж дістав і кинувся. А той каже «Стій, Аксентійович, це я!» Через те, що батько впізнав голос односельця, залишився той живим. У батька на той момент був однаковий вибір: у тюрму хоч за крадіжку зерна, хоч за напад.

Мій дядько також згадував Голодомор 1932-1933. Голод був страшний, забирали все. Що таке гарба, знаєте? Підвода така довга, сіно возить. От щоранку наряд від кладовища їздив, померлих забирав — від голодовки пухли. А дядько цей був ніякий, худенький такий. Діти пухнуть, жінка пухне, і він теж. Ті ще живі, а він ледве-ледве. І ті два грузчики говорять про нього: «Ну що, будем грузить?» Їм кажуть, щоб не забирали, він же ще дихає. А ті говорять, що не хочуть два рази вертаться за ним, і забрали. Гарба поки їхала, він через щаблі якось випав метрів через 200, воно ж трясеться, як їде. Так і вижив, потім ще й війну пройшов.

- Що за історія з ув’язненням сестри за два буряки?

- Племінника мого народила у тюрмі в Дніпрі, Вітю. Це 1947 рік був. Дома ж теж немає чим сім’ю кормить. Була вже вагітна, під спідницею заховала два буряки колгоспні, бо працювала на буряках. І замітили це, посадили. Аж допоки Сталін не помер, сиділа.

- І було байдуже колгоспу, що вагітна, змушували працювати на буряках?

- Так, працювали ж геть усі...

Записано у експедиції етнолабораторії «Баба Єлька».