Визволені з російського полону американці розповіли про місяці побоїв і допитів

Переклад тексту з поштової розсилки The Washington Post

Алекс Друке та Енді Тай Гюїн годинами уникали росіян, пробираючись через соснові ліси та болота в Україні. Американські військові ветерани залишилися — «покинутими», як вони сказали — після нападу на їхню українську оперативну групу і вирішили, що найкращий шанс вижити — повернутися пішки на свою базу в Харкові.

Далі були нестерпні, часто жахливі 104 дні в полоні. Їх допитували, піддавали фізичному та психологічному насильству, їм давали мало їжі та чистої води, згадують Друке та Гюїн. Спочатку американців вивезли в Росію, до комплексу затриманих, усіяного наметами й обгородженого колючим дротом. Пізніше їх помістили спочатку в «чорну зону», де побиття посилилися, сказав Друке, а потім - у в’язницю, якою керували підтримувані Росією сепаратисти в Донецьку.

40-річний Друке та 27-річний Гюїн провели тригодинну зустріч з The Washington Post у сільському містечку в Алабамі. Це було їхнє перше розгорнуте інтерв’ю для ЗМІ після того, як вони були звільнені 21 вересня в рамках масштабного обміну полоненими між Росією та Україною.

Обоє втратили по майже 30 фунтів під час полону, отримавши травми. Найбільш помітні - червоні й фіолетові рубці на зап’ястях, які були зв’язані. Їхня розповідь дає нове тривожне розуміння того, як Росія та її посіпаки в Україні поводяться з тими, кого вивели з поля бою.

Посольство Росії у Вашингтоні не відповіло на запити про коментарі.

Друке та Гюїн, які зустрілися в Україні, поїхали туди, незважаючи на суворі попередження Державного департаменту США про те, що збройний виступ проти російських військ є небезпечним та нерозсудливим. Вони приєдналися до Міжнародного легіону територіальної оборони України, структури, що складається з сотень американців, європейців та інших іноземних громадян, які відгукнулися на публічні заклики президента України.

Друке та Гюїн сказали, що вдячні один одному за те, що живі та вільні, а також за підтримку та дружбу під час перебування в полоні. Вони не шкодують. Їхні цілі зараз — привернути увагу до військових потреб України та підвищити обізнаність про іншого американського ветерана, з яким вони були ув’язнені, Суеді Мурекезі, що тижнями сидів з ними в камері, але не був включений в обмін полоненими. Він серед небагатьох громадян США, затриманих Росією, для яких дипломатичний прорив наразі виявився неможливим.

«Ми з Алексом ніколи не робили цього, щоб прославитися, - сказав Гюїн. - Ми ніколи не хотіли стати знаменитими».

Один день бою

Друке, ветеран армії США, і Гюїн, який служив у морській піхоті, сказали, що вони були змушені поїхати на війну, як на її початку побачили фото українських сімей, які тікали зі своїх домівок, коли російські війська зрівняли міста з землею.

Друке жив із сім’єю в Тускалузі (Алабама), після того, як йому поставили діагноз «100-відсотковий інвалід бойових дій із посттравматичним стресом». Він захопився далекими гірськими походами. Гюїн, уродженець Каліфорнії, переїхав до північної Алабами, щоб бути зі своєю нареченою, навчатися в коледжі та працювати водієм доставки в O’Reilly Auto Parts.

Гюїн покинув Сполучені Штати 8 квітня, щоб приєднатися до гуманітарної групи, яка надає допомогу Україні. Друке поїхав через чотири дні, вважаючи, що його досвід під час війни в Іраку та знайомство із західною зброєю можуть виявитися корисними для українських військових.

Вони уклали контракти з іноземним легіоном у Львові, отримавши автомати АК-74 для навчання. З собою американці привезли камуфляжну форму та інше спорядження.

Обом дали військові імена. Друке назвали «Бама» на честь його рідного штату. Гюїн став «Hate», від «Reaper of Hate» — псевдонім, який він використовував у онлайн-відеоіграх. Друке сказав, що називав Гюїна «Турботливим Ведмедем».

Чоловіки вирішили, що «їхні навички можна краще застосувати деінде» під час війни, і попросили розірвати контракт, який вони підписали зі своїм першим підрозділом, сказав Друке. Протягом наступних кількох тижнів вони подорожували країною автобусами та потягами, зустрічалися з українськими військовими та дивувалися, як цивільні повертаються до своїх домівок.

Коли термін дії їхніх 90-денних віз закінчувався, вони зв’язалися з представником Task Force Baguette, військового підрозділу, пов’язаного з іноземним легіоном, до складу якого входили французькі солдати та інші жителі Заходу. Підрозділ пообіцяв контракт, що дозволить їм залишитися в країні і воювати. Цього разу їх відправили на схід, на базу поблизу кордону з Росією, і видали гвинтівки чеського виробництва CZ 208.

Їхня перша місія 9 червня стала останньою.

Того ранку підрозділ вирушив з Харкова на пікапі та двох невеликих позашляховиках у північному напрямку. Їхнє завдання полягало в тому, щоб запускати невеликі безпілотники, стежити за російськими військовими та повідомляти про те, що побачили.

Але підрозділ потрапив у засідку, і в перестрілці, що зав'язалася, всі розбіглися, кажуть американці. Друке, Гюїн та керівник групи почали пошуки кулеметника та снайпера, які зникли безвісти, лише для того, щоб дізнатися, що інші члени підрозділу забрали їхні машини — а також більшість їжі та води — і повернулися на базу без них.

Представник Task Force Baguette заперечив, що Друке та Гюїн залишилися позаду, сказавши, що команда розбита на п’ять груп, і що кожна повинна була повернутися в безпечне місце самостійно, «оскільки ніхто не знав, що сталося з іншими». У своєму твіті підрозділ відсвяткував звільнення американців, подякувавши їм за службу та назвавши Друке і Гюїна «героями».

Друке та Хюйн відмовилися уточнювати місце чи те, як їх взяли в полон, але визнали відкриття вогню під час засідки. У них відібрали спорядження і зброю та зв’язали. За словами Дрюке, коли вони перетинали кордон із Росією, викрадачі вдарили їх та сказали: «Ласкаво просимо до Росії».

Побої

Більшість часу наступні кілька днів американці були із зав’язаними очима. Час від часу їхні викрадачі знімали пов’язки з очей. Росіяни ховали обличчя за темними балаклавами.

За словами американців, табір був «наметовим містечком», у кожному з наметів утримувалося по шість-сім військовополонених. Подвійна ланцюгова огорожа та колючий дріт оточували територію.

Допити там, за словами Друке, були «жахливими». У росіян виникли сумніви, що це рядові військовослужбовці української військової частини. Вони неодноразово запитували Друке та Гюїна, чи вони з ЦРУ. Вони наказали їм ставати на руки й коліна, залишаючи в таких позах, поки ноги не заніміють. Якщо вони рухалися, то їх били. Вночі Друке та Гюїн були змушені годинами стояти на ногах, їм не давали спати.

«Вони справді думали, що нас надіслав наш уряд, — сказав Друке. — Вони хотіли переконатися, що ми не брешемо, — і у них були свої способи домогтися цього».

За словами американців, більшість полонених були українцями. Той, хто розмовляв англійською, імовірно, був британцем. Під час обміну полоненими 21 вересня також звільнили п’ятьох громадян Великої Британії, а також вихідців з Марокко, Швеції та Хорватії, понад 200 українців, 55 російських військових і близького знайомого президента Росії Володимира Путіна.

Через чотири дні американців доставили до «чорної зони» в Донецьку, де влада російських сепаратистів. В’язні годинами їхали з мішками на головах і чотири рази мінялися транспортними засобами.

Друке зрозумів, що Гюїн з ним тільки тому, що впізнав його по голосу.

У «чорній зоні»

Більшість полонених тримали у холодному підвалі, розділеному на кахельні камери, кожна приблизно 5 футів завдовжки і 2 фути завширшки. Вони отримували буханець хліба щодня разом із водою, яка часто була брудною. Гюїн сказав, що під час допитів чув крики і плач від болю.

«Це було найгірше, — розповів Гюїн. — Чути, як людям завдають болю, і не мати змоги нічого з цим вдіяти».

Нагорі трохи більша кімната використовувалася для одиночної камери. Гюїн провів там перші два дні, перш ніж Друке помістили туди на кілька тижнів. Щодня в камері вмикали гучну музику, включно з репером Емінемом і німецькою метал-групою Rammstein. Це, звісно, порушувало спокій, але дозволяло відзначити плин часу.

«Вони тримали нас там окремо, — пригадує Друке. — Я проводив дні, нічого не чуючи про Енді, і багато разів я думав: "Вони його вбили"».

Побої тривали. Британець Пол Юрі помер після побиття. Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба оголосив 7 вересня, що українці знайшли тіло Юрі, та що воно має «ознаки жорстоких тортур».

Багато запитань слідчих здавалися безглуздими. Вони просили американців ідентифікувати фотографії незнайомих їм людей і детально описувати події, до яких вони не були причетні. Один із чоловіків майже вільно розмовляв англійською, а інший знав її лише трохи, сказав Друке. Він вважає, що це були співробітники російської розвідки.

У кімнаті на верхньому поверсі Друке та Гюїну наказували телефонувати до, схоже, випадкових організацій у Сполучених Штатах, багато з яких не мали можливості їм допомогти.

Багато дзвінків нікуди не дійшли, загубившись у лабіринті телефонних комутаторів і скриньок голосової пошти. Але представник кризової гарячої лінії запропонував Друке номери Державного департаменту та іншого федерального агентства, можливо, Федеральної служби охорони. Хтось узяв слухавку, сказав Друке, вислухав і пообіцяв допомогти. Це був проблиск надії.

Представник Державного департаменту, який говорив на умовах анонімності відповідно до основних правил агентства, сказав, що він серйозно ставиться до свого обов’язку допомагати громадянам США за кордоном, оскільки дипломатичні установи США призначають чергових офіцерів у позаробочий час для вирішення надзвичайних ситуацій, пов’язаних із життям чи смертю.

«Коли громадян США утримують у зонах активних бойових дій, неможливо надати особисту допомогу, — сказав чиновник. — Незважаючи на все це, ми докладаємо зусиль, щоб допомагати громадянам США та їхнім родинам».

Озброєні військові наказали Друке та Гюїну з’явитися в пропагандистських інтерв’ю, які вийшли у російських державних ЗМІ, і спостерігали за тим, як їх записували. В одному, опублікованому 17 червня, вони висловили розчарування корупцією в українській армії та попередили інших американців, що слід «двічі подумати», перш ніж поїхати воювати на боці України. Друке сказав, що його все ще турбує те, що він був змушений говорити такі речі.

«Я справді молився про смерть»

Американців разом із кількома іншими в’язнями знову перемістили приблизно через чотири тижні. До них приєднався Мурекезі, ветеран ВПС США. Він жив і працював в Україні, коли Росія вторглася, і відмовився залишати країну. Підтримувані Росією сепаратисти викрали його та звинуватили у злочині на ґрунті ненависті, сказав Селе Мурекезі, брат Суеді, який живе в Міннесоті.

У наступній в’язниці їх не били, але умови все одно були жахливими, розповідають американці. Їх загризали клопи. Шрами від укусів комах лишалися більше тижня після звільнення.

Американці не підозрювали, що обговорюється обмін полоненими, і сумнівалися, що це правда, навіть після того, як їх вивели з камер і сказали, що вони їдуть додому. Їхні руки й очі були затягнуті пакувальною стрічкою під час польоту на маленьку російську злітно-посадкову смугу за обставин, які вони описали як болісні, але відмовилися детально розповідати.

«Для мене особисто це було найгірше, — сказав Друке. — Я багато разів усвідомлював, що можу померти, або що близький до смерті, або що я, ймовірно, помру. Але це був єдиний раз, коли я справді молився про смерть».

Коли вони приземлилися, їх зустрів саудівський медичний персонал. Звідти їх доправили до Ер-Ріяда, де вони зустрілися з працівниками Держдепу та зателефонували близьким.

Обоє чоловіків все ще отримують медичну допомогу. За їхніми словами, в обох онімілі руки, що, можливо, свідчить про пошкодження нервів. Друке вважає, що він міг зламати чотири ребра. Гюїн бореться з короткочасною втратою пам'яті і сказав, що його розум «погіршився» в полоні.

Чоловіки хочуть допомогти уряду США, розповідаючи про свій досвід перебування у руках путінських військ. Інші американці, в тому числі зірка WNBA Бріттні Ґрінер і ветеран Корпусу морської піхоти Пол Вілан, ув’язнені в Росії через те, що адміністрація Байдена вважає фіктивними кримінальними вироками, не пов’язаними з війною.

«Звучить банально, але нам дали другий шанс на життя, — сказав Друке. — Я відчуваю, що наш досвід, якщо ми впораємося з ним правильно, потенційно може багато чого дати світу».