Богдан Бенюк: «Не виросло ще жодне покоління, яке не зазнало утисків від росії»
Богдан Бенюк - український актор театру та кіно, Народний артист України. 21 вересня Київський академічний драматичний театр на Подолі був у Кропивницькому з виставою «Сто тисяч». Богдан Бенюк, який виконує у ній роль Герасима Калитки, розповів про виставу, про театр та про воєнні реалії мистецького життя.
Далі — пряма мова Богдана Бенюка.
Про виставу «100 тисяч» та образ Герасима Калитки
Запамʼятав зі школи, що в критиці можна було прочитати характеристику того чи іншого персонажа, і йому зразу тавро приліпляли, як худобі на вухо. Але власне цей персонаж, Калитка, – єдина рушійна сила, яка прагне розкрутити економічно все довкола. Єдине, що сталося, катаклізм який, і він дуже актуальний: те, що зробив Калитка, де він погодився на пропозиції, які йому запропонувалися нечистим шляхом.
Навіть в Іспанії ставили цю виставу, і найважливіше, що вони витягували звідси, – це стосунки, пов’язані з моментом переступу моральності. І дуже важливо, що цей момент наживи, фальшивих речей, він до сьогоднішнього дня актуальний. І покійний Віталій Малахов (народний артист України, театральний режисер, художній керівник-директор Київського драматичного театру на Подолі) - мудрий чоловік, поступив дуже добре, вніс оновлення до вистави.
У виставі зʼявилися механічні засоби двадцятого століття, зʼявилися зовсім інші приклади того, як спілкуються люди між собою. Ті персонажі, які гостро були виписані і яких педалювали, на яких робили комікування чи ще щось подібне, - всі абсолютно адекватні. Це з одного куща ягоди, ті, які займалися тоді «бізнесом» і розуміли, що цей «бізнес» може бути розкушений геть в одну секунду, якщо ти не будеш на одному рівні й в одній темі з ними спілкуватися.
І тому ті речі, що відбуваються, є трохи стерті - те, як Калитка поступив неправильно і за це поніс покарання. І все це є актуальним. Подивіться, скільки у нас зараз відбувається таких речей, вони живучі, тому така драматургія надзвичайно є важливою і потрібною. Було б цікаво, можливо, режисери це і зробили вже, вдягнути персонажів у сучасний день. Бо стосунки, які були тоді, на початку двадцятого століття, і про які написав Карпенко-Карий, актуальні нині. Кажуть, що він був ображений на меценатів і тому написав цю пʼєсу. Але навіть якщо це так, то ми тепер маємо таку класичну драматургію.
https://cbn.com.ua/2022/09/27/u-kropyvnytskomu-popry-vijnu-vidbulysya-shhorichni-veresnevi-samotsvity-yak-prohodyv-festyval/
Про репертуар театру на Подолі
Проблема репертуару постала ще з надбанням нового приміщення, і Віталій Малахов добре це розумів. Ті вистави, які гралися театром до цього, деякі забулися, деякі мали просто цікаву історію існування. Але, я пам’ятаю, ми з ним говорили й він казав, що того, хто прийде в це приміщення дивитися вистави, ми маємо дивувати новим. І оця проблема - чим ми будемо дивувати - привела Віталія до того виходу, який він знайшов. Він найвідоміших режисерів, які були на той час в Україні, запросив для постановок у театрі.
І вийшли постановки під іменем того чи іншого режисера, таким чином показали, що є режисери такі в Україні, здебільшого молоді, які приносять щось свіже на сцену. Не всі вистави виявилися живучими, це нормально, бо це ж творчість. Це вимірюється глядачем. Якщо він приходить на вистави - значить ця вистава має якийсь цікавий мистецький смисл. Тому репертуар таким чином поміняли, і це відбувалося тоді, коли Віталій зробив цей новий виток. Це людина, яка в таких екстремальних ситуаціях вміла знаходити вихід.
Театр на Подолі стільки виїжджав на закордонні фестивалі, що жоден театр в Україні не мав такої практики виїзду. Це тільки Віталій з його неймовірною фантазією вмів це робити. Не встиг поставити у нас лише «Сон літньої ночі», він навіть за театром під горою зробив майданчик, на якому влітку мала гратися ця вистава. Треба буде повернути, тим паче є люди, які режисурою займаються і на цій виставі виростали.
Я памʼятаю, коли ми поїхали до британського Единбурга, грали виставу «Яго», і ця вистава відбувалася в Единбурзі півтора місяця, ми грали щодня. Сцену розмістили у приміщенні басейну, збудованого у дев’ятнадцятому столітті, дія відбувалася на воді, а навколо басейну - двоповерхові металеві конструкції, де глядачі сиділи. Виставу ми грали о дванадцятій ночі за лондонським часом. Це друга ночі по Києву. А о пʼятій годині вечора ми грали «Сон літньої ночі», уявіть. І кожен день так. Таке могла створити лише людина, яка зналася на цьому. Наша вистава визнавалася у рейтингу дуже потужною. І режисер відчуває натхнення, коли його згадують видання, і у трупи виростають крила за спиною, росте сила духу, і вони тоді будь-яку драматургію можуть підняти. Так відбувалось і з акторами театру Віталія.
Зараз виконувач обовʼязків директора - художнього керівника має проблему з артистами, які повиїжджали через війну, і невідомо, коли вони вернуться, але то всі театри мають. Але ж, як моя мама казала, живий думає про живе. І тому ми маємо робити сьогодні і вже, а не чекати, бо завтра все буде мінятися і треба буде виходити з іншої ситуації.
Коли почалася повномасштабна війна, то ми жили зовсім не театром, ми жили іншими проблемами. Самі розумієте, що три найважливіші дні, які ми протрималися, могли б просто закінчитися, якби не божа милість плюс героїзм наших Збройних сил. Всі очікували, що так і має бути, мабуть, внутрішньо ми ще не настільки вірили в себе, але воно так сталося. Значить, якась сила так дала.
Коли зʼявилася надія на те, що театр у нас буде і що з травня місяця починаються репетиції, я думав про себе: а які внутрішні монологи будуть у моїх персонажів? Та інформація, яку я дістав від того, що у нас відбувається, про війну, про всі ті вбивства, що вона дасть мені? Артист же живе емоціями. І якщо ці емоції набираєш, то розумієш, що коли будуть у тебе емоційні речі на сцені, то будеш підключати отой момент, де у тебе, мабуть, серце має вискочити.
https://cbn.com.ua/2021/09/27/u-kropyvnytskomu-zavershylys-51-i-veresnevi-samotsvity-yak-tse-bulo-video/
Про перейменування Кропивницького й театральну спадщину Кропивниччини
У нас щасливі міста (Богдан Бенюк народився на Івано-Франківщині). Хоча я памʼятаю, як я плакав малим у 1964 році, коли місто Станіслав перейменували. Для мене це була драма, трагедія. Я розумів, що міста Станіслав не буде, а тудою пролягала дорога до моєї бабусі у Львів. І я плакав і питав, як ми тепер будемо їхати до бабусі, якщо немає міста Станіслав? Моя дитяча уява не могла собі цього зрозуміти. Але назва Івано-Франківськ пасує місту, тим більше, що знайшлись ласкаві назви — Франківськ, Франик.
Так само було, без сумніву, і з Кропивницьким, тому що теж були дебати у Верховній Раді, скільки там назв було, понад десять? Але це та назва, яка буде укорінювати найважливіше, —якого ми поля ягоди. Це земля, на якій народилися Тобілевичі, звідки родом Тарковські. Хтось знає, хтось не знає — важливо ці речі відкривати. Бо молодим вони в одне вухо влітають, з іншого — вилітають, Дуже важливо на цьому акцентувати різними способами.
Коли тільки розкажеш — це одне, воно не фіксується, а якщо поїхати та потоптати місце, так само як ми у перший приїзд сюди — зовсім інше. Я памʼятаю, ми приїхали на фестиваль до Кропивницького, привезли з Жолдаком уривочки з вистави за творами Винниченка і тут, ще в старому приміщенні театру, грали цю виставу і приїжджали на Хутір Надія. І оце було потрясіння. Походили там, відчули енергетику того, що розповідалося нам. І воно раптом тут перед тобою зʼявляється в дубах. Це місце, де така собі пуповинка закопана - важливо ці знати штуки.
Наш театральний світ війна на диво стимулювала. І зараз бум такий своєрідний, бум відродження. Академія мистецтва працюватиме над тим, щоб більше розкрити тему зародження театрів в Україні кінця дев’ятнадцятого — початку двадцятого століть. Український театр тоді мав ту неймовірну інтуїтивну річ, яка повʼязана з правдивістю. І оця правдивість якраз тоді увійшла в іншу систему, яка розповідає, як добивалися ось цих усіх речей. Але інтуїтивно це робилося в ті часи корифеями, які створювали мандрівні трупи й театри, перекладали українською мовою світових класиків. Це величезний культурний пласт, яким живемо просто зараз.
Про російський спадок в українському мистецтві
Процеси скасування, які відбуваються зараз з російським культурним спадком, хоч і важко сказати ці слова, але на сьогодні це добре, це правильно. Тому що, знову ж, я опираюся на думку, що українська нація дуже настраждалася від тих переломів через коліно, які з нами робила росія. Тому й такий супротив зараз іде, це відповідь на ту масову анексію.
Але коли відкривався репертуар у театрі Франка, подзвонила мені завтрупою і сказала, що післязавтра вистави «Тев’є» не буде, тому що забрали вистави російських усіх авторів. Я уточнив, чому, бо автор — єврей. Ну, не буде, наказ Міністерства культури. Знову телефонує завтрупи, каже, що буде завтра вистава. Потім виявилось, що перевірили, куди ж гроші за виставу йдуть — в Москву чи родині Шолом Алейхема в Ізраїль. Авторські нарахування таки отримують в Ізраїлі, й міністерство дозволило грати.
Тому ми цей період переживемо, і життя поставить усе на місце, ми навчимося цінувати тих людей, які корінням походять з нашої території і належать багатьом країнам. Ми попадаємо у виделку, де когось витягувала ідеологія радянська, а когось, хто був їй не потрібен - запихала. І тому дуже важливо повитягувати своїх і не чіпати інших. Нам потрібно згадувати, що у нас ураган відомих імен. Ми зараз вчимося похідно, захищаючись - вчимося.
Про сьогодення й майбутнє українського театру
У цьому періоді нашого життя найбільше постраждають песимісти й оптимісти, простіше буде реалістам, які кожен день роблять свою справу, бо без неї вони жити просто не можуть. Ця війна буде довга, непроста, перемогу спочатку отримати потрібно, а потім її ще зберігати. І театр мусить зробити свій вибір - вибір з виховання духу, патріотизму.
Це справа тих, хто займається театром і вихованням нових акторів, професійно гарних акторів, яких би цінували і хотіли б брати у театр. В Україні випускається кожного року загалом близько тисячі артистів. Кому вони потрібні в такій кількості — ми не знаємо, але вони випускаються, тому що такі були видані дозволи освітнім закладам на початку дев’яностих років. Нових артистів тисяча щороку, а театрів як було - так і лишилось, ну може додалося один-два нових. І якби ж це були тільки державні місця навчання, а ми розуміємо, що університети переважно займаються «косовицею», грошима. І це нечесно, бо ці діти просто годують виші. І всі виші так роблять, на жаль.
До якогось часу лише такі заклади, як Київська музична консерваторія, Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури, театральний наш інститут імені Карпенка-Карого, виховували митців індивідуально. А коли почалась така масовість - ми прийшли до якоїсь такої крапки. Де ти розумієш, що треба міняти насліддя Болонської системи освіти. Це система, яку ми ніяк не можемо приліпити до творчих вишів, бо вона ж не ліпиться. Виходить, ти маєш загальними оцінками судити те, що Бог дав, замість по таланту приймати людей у ці заклади освіти.
Але ми виживаємо. Ми розуміємо, що треба міняти реорганізацію закладів так само, як і театр, який зараз переживає величезний катаклізм. Крім того, що збільшується кількість акторів, які приходять кожен рік у світ, зменшуються трупи у театрах, тому що фінансування скорочується. А це зажди потрясіння для трупи, для всіх. Я пригадую, коли я прийшов у театр Франка у вісімдесятих роках, там величезна кількість була артистів, у тому числі народних артистів України. І на моїх очах починалася їхня зневіра у театрі. Парадоксально, але так.
Прийшли інші керівники, й актори раптом виявилися непотрібні. З репертуару прибиралися вистави, вони потихеньку залишалися без роботи. Наш театр Франка коли будувався, то розраховувався на трупу з тридцяти акторів. Зараз там двадцять один. З нового року ще тридцять відсотків фінансування уріжуть, знову буде скорочення.
Але ми перебудуємо це. Ми поранена нація, яка дуже багато бід пережила: і голодомори, і війни, і репресії. От такі, як ті, хто знищувався, зараз у нас на передку. Ви подивіться, які у них обличчя. Це ж найкращі люди, у яких громадянська свідомість певна і позиція є.
Я допомагав автівки перевозити у військові частини, бо мені шістдесят п’ять років, я виїзний. Так от, митники мені розповідали, поки я оформляв ту машину військову, що 27 лютого ніколи не забудуть, тому що величезна кількість людей від нас виїжджала. Мами, діти. Були й чоловіки з підробленими документами. 270 тисяч осіб у цей день перетнули кордони. Але в цього ж самого дня 82 тисячі чоловіків повернулися з-за кордону до України. Думаю, вони з тих десяти - п’ятнадцяти відсотків населення, які в кожній нації є рушійною силою. Які вибудовують стратегію нації і ведуть цю націю.
Наш український народ різний. І щоб цей народ об’єднати, треба мати час якийсь, а де ж ти його візьмеш? Не виросло ще жодне покоління, яке не зазнало утисків від росії. Тому нам з вами треба, по-перше, вихованням займатися, по-друге, - захищати. Все треба одразу робити.
