«Русскіє своіх (нє) бросают»: що роблять з трупами росіян в Україні

Ми можемо бачити на відео у соцмережах, а очевидці з деокупованих територій - на власні очі, що трупи російських солдат часто лежать просто неба, потрапляючи на обід українським воронам та бродячим собакам. Понад 64 000 мертвих рашистів на сьогодні - це як мінімум питання санітарії, бо трупи ворогів насправді не проростають квітами соняшника. Гнилі у прямому та переносному сенсах російські вояки - гембель, який лягає на плечі наших правоохоронців, рятувальників, військових, медично-санітарних служб.

«Прикопані» - слово, яке найкраще підходить для поховань мертвих рашистів, бо найчастіше їх просто присипають землею, рештки тіл часто видніються з ґрунту після першої ж значної зливи. Однією з причин великої кількості покинутих тіл є небажання росіян фіксувати справжні втрати своєї армії у розвʼязаній ними війні та виплачувати родинам загиблих компенсації. Інша причина обʼєктивна — обстановка на фронті, яка дійсно часто не дає можливості забрати тіла. За свідченнями наших військових, найменше росіяни опікуються долею тіл мобілізованих з так званих Л/ДНР.

Загалом процес дій з трупами ворогів регламентує постанова Кабміну від 17 червня 2022 р. №698, яка встановлює порядок вилучення тіл (останків) осіб, загиблих у зв’язку зі збройною агресією проти України. У ній ідеться про те, що тіла мають бути по можливості ідентифіковані, кожному привласнюється унікальний код згідно з процедурою, встановленою МОЗ. Постанова відповідає нормам міжнародного гуманітарного права, а саме статті 15 Женевської Конвенції, яка регламентує роботу з тілами загиблих комбатантів (осіб, які беруть безпосередню участь у бойових діях).

Кожне тіло має проходити судово-медичну експертизу з забором матеріалу для медико-генетичного аналізу. Тіло спаковується у нумерований мішок або контейнер, під тим же номером герметично пакуються речі, що були при загиблому. Опис цих речей складається у двох екземплярах та зберігається у поліції й місцевій адміністрації населеного пункту, де знайшли тіло. Туди ж додаються матеріали фото- й відеофіксації. Крім того, до процесу вилучення тіл залучаються підрозділи ДСНС, адже трупи можуть бути заміновані.

Після встановлення генетичних ознак людини останки зберігаються не більше року, крім випадків, коли таке зберігання неможливе. Місцеві адміністрації визначають пункти зберігання тіл на базі державних спеціалізованих установ, забезпечених причепами-авторефрижераторами та/або рефрижераторами на залізничній базі, охороною й обмежують доступ до них сторонніх осіб.

Якщо неможливо доставити тіла до пунктів збору та зберігання, а також після спливу визначеного строку, місцеві адміністрації організовують захоронення. Останки можуть бути піддані кремації лише з нагальних потреб гігієни з метою захисту населення від інфекційних хвороб, коли це неможливо забезпечити в інший спосіб.

У випадку обставин непереборної сили за рішенням начальника місцевої адміністрації допускається поховання у братській могилі, після завершення дії непереборних обставин місцева адміністрація забезпечує вилучення тіл з братських могил.

Окрім інших служб, тілами загиблих росіян опікуються так звані «циміки» - CIMIC (Civil-military cooperation - цивільно-військове співробітництво, структура сформована за стандартами НАТО у Збройних Силах України).

[caption id="attachment_139079" align="aligncenter" width="640"] Фото: сторінка CIMIC у Facebook[/caption]

«Циміки» й Гуманітарний проєкт ЗСУ «На щиті» розшукують та транспортують тіла загиблих українських воїнів. До літа 2022 службу називали «Евакуація 200», але згодом перейменували через небажання мати назву, яка дісталася у спадок від СРСР, до того ж, з етичних міркувань — загиблі українські бійці не просто тіла, а воїни, які захищали свободу і незалежність своєї держави.

Тіла російських військових «На щиті» також збирають - задля обміну на полеглих українців, які знаходяться у росіян. Самим обміном опікуються Міністерство реінтеграції та допоміжні установи. Так, наприклад, 11 жовтня 2022-го за участі команди Уповноваженого зі зниклих безвісти Олега Котенка повернули додому тіла 62 полеглих українців, зокрема воїнів, що загинули в Оленівці.

[caption id="attachment_139077" align="aligncenter" width="640"] Фото: Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України[/caption]

Наш військовий, який допомагав вилучати тіла росіян, розповів CBN про те, що бачив: «Місцеві, що не виїхали, їх ховають. Прикопують, бо викопати нормальну двометрову яму — часто ні сил, ні бажання, ні можливості. Інколи це роблять і наші військові, піхота. Інколи — ДСНС.

Багато двохсотих кацапи забирають з собою, багато хоронять у стихійних могильниках, іноді палять у мобільних крематоріях, безліч тіл просто лежать у полі. Зараз на нещодавно деокупованих територіях, де вже розміновано, почалися польові роботи. Трактористи виорюють тіла із землі, їх просто прикопували.

Лише частину тіл можна ідентифікувати. Зазвичай кацапів можна відрізнити лише по військовій формі. При складанні протоколів у них шукають документи, листи, довідки, жетони, шеврони, щоб опізнати. Але це рідкість — шеврони й документи забирають свої, щоб було неможливо встановити підрозділ, бригаду, яка тут була».

[caption id="attachment_139078" align="aligncenter" width="640"] Фото: сторінка CIMIC у Facebook[/caption]

Франко-американський письменник Джонатан Літтель у французькому виданні Le Monde розповідає про побачене в моргах під час візиту до України: «Одного дня ми відвідуємо харківський морг. У дворі люди, плачучи, забирають тіла своїх близьких, розміщені в ряд прямо на бетонній підлозі за великою пластиковою завісою, щоб відвезти їх у фургонах на цвинтарі і нарешті поховати.

Як завжди, директор моргу, великий повний чоловік із лисою головою, категорично забороняє нам фотографувати. Пізніше я дізнаюся, що він сам у вільний час – талановитий фотограф-аматор, який знімає на павільйонну фотокамеру в студії, як у давні часи.

Під час нашої розмови я помічаю солдатів у глибині двору, поруч із якими на землю звалено кілька чорних мішків, і, покинувши директора, я йду поспілкуватися з ними.

Антон та його товариш Вадим на прізвисько Літо очолюють невеликий загін військово-цивільного співробітництва, який трохи займається гуманітарною допомогою та багато займається трупами (вищезгаданий CIMIC — CBN.).

Перед нами в мішках знайдені загоном російські солдати, про які судмедексперт моргу повинен тепер скласти висновок: туди занесуть ім'я загиблого, якщо його можна встановити, або хоча б всі його примітні ознаки, список його особистих речей, а також дані аналізу ДНК.

Антон виконує свої обов'язки так, ніби він працював на скотобійні, без будь-яких емоцій: "Вони для мене як таргани. Ні більше, ні менше".

Тим часом його колега Літо безперервно розмовляє по телефону. Якоїсь миті мені стає зрозуміло, що він намагається знайти фотоапарат. "Наш зламався, – пояснює Антон, – а він нам потрібен для складання звітів".

"Ви знаєте, - м'яко вставляю я, киваючи головою на Антуана д'Агата, який неподалік від нас явно згоряє від нетерпіння, - у нас є дуже хороша камера. І дуже хороший фотограф".

Так Антуан опиняється у ролі судового фотографа під керівництвом фахівця у синьому комбінезоні, який тримає голови і кінцівки тіл, даючи точні вказівки: етикетка на мішку, потім обличчя, профіль, деталі.

Запах стоїть поганий, і це не те, до чого можна звикнути. Від масок ніякої користі, але згодом привчаєшся дихати ротом, перекриваючи ніс зсередини. Це трохи допомагає.

На одному з тіл видно татуювання, досить складні малюнки в олдскульному стилі чорною фарбою. Видно, що в них було вкладено багато часу, зусиль та грошей; судмедексперт недбало розтирає ганчіркою покриту жирною землею шкіру, щоб Антуан міг краще їх розглянути.

"Чому він загинув?" – питаю я в Літа, який абсолютно серйозно мені відповідає: "Він загинув через те, що він прийшов окупувати нашу країну".

Наступного дня Літо показує нам місця, де він виявив російських солдатів. Навпроти руїн автозаправки, що потопає в зелені, на під'їзді до харківської кільцевої на "острівці безпеки", засадженому білими і жовтими квітами, розкопана велика яма.

У машині Літо розповідав нам про своє навчання: підполковник, професіонал, який викладав військову топографію з 1999 року. У березні, оскільки він сам був занадто старий, щоб вирушити на фронт, він заснував цей підрозділ разом з Антоном.

Стоячи над ямою, Літо докладно розповідає нам про трупи, які були там знайдені: "У березні росіяни прийшли сюди, на околицю міста. Вони обстрілювали нас звідси. І коли вони йшли, вони кинули тут своїх загиблих. Треба сказати, зробили вони це за всіма правилами: тіла були загорнуті в брезент та пластик".

Поки ми оглядаємося, з боку міста показується "Град" і на швидкості проноситься повз нас у напрямку до фронту, гримаючи і піднімаючи величезну хмару пилу.

Асфальт усипаний уламками, кулями, порожніми гільзами – слідами боїв, які велися, коли росіяни були відкинуті назад. Трохи далі, серед квітів, ще одна могила, поки не розрита, з табличкою, на якій фарбою написано українською: "Тут закопаний окупант".

Повернувшись до Харкова, ми приєднуємося до Антона у морзі: тіла, які ми бачили напередодні, потрібно транспортувати до рефрижератора, щоб відправити до Києва.

Залучені для цього водії швидкої допомоги не церемонячись вантажать їх у свої машини, які для цього не призначені. Вони змушені абияк звалювати їх поруч зі стаціонарними ношами серед ящиків із медичним обладнанням.

"*****, цей важкий. Напевно, підполковник", - бурчить один з хлопців.

"******, ні, вони всі такі важкі, навіть солдати", - скаржиться інший, тягнучи по асфальту черговий труп.

Завантаживши все, невеликий конвой вирушає у бік однієї з промзон у межах міста. Машини торохкотять розбитими дорогами між старими будинками, подекуди пошкодженими бомбардуванням.

Склад стоїть на занедбаних коліях у потаємному місці: шість сірих вагонів, які зазвичай використовуються для перевезення м'яса. Єдиний відкритий вагон заповнений чорними та білими мішками, не менше сотні. Частина мішків лопнула, ми бачимо фрагменти тіл, зведене судомою обличчя.

Пандуса немає, під двері вагона кладуть кілька піддонів, до яких швидка допомога припарковується задом.

Антон і Літо одягають сині латексні рукавички і забираються в крижаний вагон, щоб допомогти підняти мішки. Потім їх кидають абияк один на одного, і вони важко падають з глухим стуком.

[caption id="attachment_139080" align="aligncenter" width="640"] Фото: Antoine dʼAgata / Magnum[/caption]

Робота ця повільна та важка. Водії швидкої допомоги, які не допомагають, стоять осторонь, курять та розмовляють. Холод вагона, на щастя, трохи пом'якшує запах.

- Коли ви їх відправляєте до Києва?

- Не знаю. Це Київ вирішує.

У Києві за всі ці російські трупи відповідає Діма, привітний молодий прокурор, який також співпрацює із французькими жандармами. Він балакучий, експансивний, веселий, а іноді й злий.

Коли ми вперше зустрілися у травні у дворі будинку, де жандарми готувалися до від'їзду, він одразу показав мені у своєму телефоні серію фотографій різних звірств: цивільний, що евакуювався - з трьома кулями в спині, розстріляні на дорозі сині "Жигулі", в яких знаходилася сім'я з чотирьох осіб, включаючи двох дітей, тощо.

Там також було багато російських трупів.

"Російська свиня, російська свиня, російська свиня", - повторює він англійською, пролистуючи зображення.

Діма тоді був дуже засмучений: у нього в Києві застрягло 30 рефрижераторних вагонів, набитих російськими тілами, і це коштувало йому понад 100 літрів дизеля на день – чимала проблема за умов дефіциту пального.

Коли я знову зв'язався з ним на початку липня, він був менш балакучий. Діма чекає на подальші накази, але все, що стосується обміну, каже він мені, стало надзвичайно делікатним після постачання американцями HIMARS та гаубиць M777.

- У росіян через вас великі втрати?

- Ти дуже розумна людина.

Я намагаюся поставити інше запитання:

- Вагони, які я бачив у Харкові, були відправлені до Києва?

Та ж відповідь.

- Ви готуєте новий поїзд?

Та ж відповідь.

Я розумію, що більше нічого від нього не доб'юся, проте вагони й надалі наповнюються. І, здається, вони ще довго не спорожніють».