Три жінки Бучі: їхні смерті і життя

Переклад тексту Карлотти Галл та Олександра Чубка з The New York Times

Одну жінку сильно побили і прострелили око. Іншу, полонену російськими солдатами, знайшли в підвалі з вогнепальною раною в голові. 81-річну бабусю — повішеною у своєму саду, може, вбитою, може, доведеною до самогубства.

Вони — три жертви з сотень. Буча, передмістя столиці України Києва, швидко стала головним осередком звірств російських солдатів, перш ніж вони відступили з цього району.

Бучанські злочини привернули увагу всього світу. Але ці жінки були невідомі.

Мої колеги з New York Times і я тоді розповідали про російську жорстокість і натрапили на ці випадки. Тож ми повернулися до Бучі, місця багатьох смертей, щоб дізнатися про цих трьох жінок — про їхні життя. Ми з’ясували, що кожна жінка по-своєму була бійцем, намагаючись вижити у тижні голоду, холоду, бомбардувань і стрілянини, але трагічно вразливою до нещадного насильства окупаційної армії.

Багато обставин їхніх останніх днів лишаються нез’ясованими, але для їхніх сімей та українських посадовців немає сумніву, що вони стали жертвами агресії Росії проти України.

Випадкова подорож обертається трагічно

34-річна Оксана Сулима опинилася в Бучі випадково.

Колишня державна службовиця, вона жила в Києві з 5-річною дочкою, але приїхала в Бучу до друзів лише за 48 годин до початку війни в лютому. За кілька днів російські війська увірвалися в лісисте передмістя, дороги та транспортне сполучення були перерізані. Оксана застрягла, розповів Олексій, друг дитинства, який попросив використовувати лише його ім’я для конфіденційності.

Вона виросла і прожила більшу частину свого дорослого життя в Бучі. Її бабуся мала квартиру недалеко від центру міста. Оксана переїхала до Києва лише після розлучення з чоловіком кілька років тому; вона хотіла бути ближче до батьків, які допомагали доглядати за дочкою.

Її мама Лариса Сулима погодилася розповісти кілька подробиць із життя Оксани.

«Вона була дуже розумною дитиною», — сказала її мама. Оксана вивчила французьку під час візиту до Франції, закінчила соціологію в Національному авіаційному університеті в Києві, а потім працювала в Міністерстві інфраструктури.

«Вона була дуже жвавою, — додала Лариса Сулима. Жінка поділилася фотографіями своєї дочки на пляжі в Криму, де вона щороку відпочивала до того, як Росія анексувала півострів у 2014 році. — Вона любила життя, любила подорожувати».

На початку березня російські війська облаштували бази й вогневі позиції в Бучі й посилили контроль над вулицями. Обшукували будинки, вилучали мобільні телефони, почали затримувати і вбивати людей.

Востаннє Оксану друзі бачили 10 березня на площі Шевченка, розповіла її мати. Площа, позначена пам’ятником українському поету Тарасу Шевченку, є популярним місцем зустрічей.

Її мати опублікувала повідомлення у Facebook 15 березня. В Оксани були проблеми з психікою, і тривога на початку війни могла погіршити її стан, написала вона.

«У її поведінці можуть бути прояви злості, агресії або некомпетентності, — йшлося в дописі. — Якщо хтось знає її місцеперебування, будь ласка, зателефонуйте».

У пошуках корму для собак

36-річна Анна Нога більшу частину свого життя прожила в Бучі і не збиралася звідти їхати.

У неї були друзі та родина в місті, і навіть коли її колишній цивільний чоловік і зведена сестра втекли від окупації на початку березня, вона вирішила залишитися. Анна жила з друзями в підвалі свого двоповерхового будинку, іноді виходила на вулицю, відвідувала батька і рятувала котів.

«Вона була дуже незалежною, дуже активною, — розповіла її 51-річна мачуха Тетяна Копачова. — Водночас — дуже доброю, дуже допомагала. Цілу зиму рубала мені дрова».

Батько і мачуха Анни були собаківниками і тримали у вольєрах 11 середньоазіатських вівчарок. Анна приходила, щоб допомогти.

Її мачуха сказала, що вона завжди була сльозливою. Вийшла заміж молодою, розлучилася, мала дочку-підлітка. Сиділа у в’язниці за торгівлю наркотиками, але згодом змогла з цим покінчити.

Анна вижила. За словами пані Копачової, колишній партнер її падчерки був жорстоким, і вона прийшла до них на пару ночей з подругою, лікуючи синці. Батьки наполягали, щоб вона лишилася, але 13 березня Анна знову пішла, плануючи знайти собачу їжу, оскільки та закінчилася. Пішла — і не повернулася.

Сувора бабуся, налаштована лишитися

81-річна Людмила Щеглова теж не хотіла покидати Бучу. Епідеміологиня на пенсії, вона майже 40 років прожила у дерев’яному котеджі серед сосен.

Будинок належав її чоловікові, теж лікарю, разом вони виховали доньку Олену, а згодом і онука Євгена.

«М’яким був мій дідусь, — згадував в інтерв’ю 22-річний Євген. А бабуся — суворою. — Це як хороший поліцейський і поганий поліцейський, — сказав він, сміючись. — Вона мене багато чому навчила».

Пані Щеглова була росіянкою за походженням, і її книжкові полиці рясніли російською класикою. Відтоді як її чоловік помер кілька років тому, вона жила сама, в оточенні книг і сімейних фотографій, з німецькою вівчаркою Ральфом і котом.

Її донька Олена жила в сусідньому Ірпені й хотіла, щоб мати переїхала до неї, коли почалася війна, але дороги були заблоковані через бої. За кілька днів зникли електрика і телефонний звʼязок. Вона намагалася додзвонитися до матері 7 березня, у свій день народження, але не змогла.

Згодом в Ірпені посилилися обстріли, Олена та Євген пішки втекли через зруйнований міст у бік Києва.

Коли Євген востаннє спілкувався з бабусею, вона плакала, але раділа, що її рідні поза небезпекою. «Вона сказала, що все добре», — розповів онук.

У картопляному льосі

До середини березня атмосфера в Бучі погіршилася. Нові російські підрозділи посилили репресії проти мирного населення.

Протягом кількох днів — близько 18 березня — в Бучі сталося багато вбивств.

Російські війська зайняли школу №3 на вулиці Вокзальній, а позаду неї вели вогонь з мінометів. Солдати поставили свою бронетехніку в садах, а самі розташувалися в будинках.

У якийсь момент Оксану Сулиму затримали і відвели в будинок на вулиці Вокзальній. За будинком стояла школа №3, де вона вчилася. Там у квітні і знайшли Оксану, в картопляному льосі, застрелену в голову. На ній була лише шуба.

Поліція виявила гільзи біля люка підвалу і встановила, що її вбили 17 березня, через тиждень після зникнення. Пізніше українські правоохоронці знайшли її паспорт та ідентифікаційний код біля залізничної колії.

У будинку жили російські військові, спали на матрацах у вітальні, гріли воду для прання. У спальні нагорі — розкиданий жіночий одяг і нижня білизна, використаний презерватив. Чиновник, знайомий зі справою, сказав, що є докази того, що Оксану зґвалтували.

Шукає притулок і приводить покинутого кота

Приблизно в той же час Анна Нога переїхала у квартиру за кілька кварталів на захід від Вокзальної. Від обстрілів у неї вибило вікна, було морозно, тож друг Владислав забрав її та колишнього однокласника Юрія до своєї матері Людмили.

Анна взяла з собою каву та чай і запитала Людмилу, чи може вона принести ще й покинутого кота, прекрасного довгошерстого сіамця, якого знайшла.

«Вона виглядала дуже доброю, — сказала Людмила, яка попросила використовувати лише її ім'я. — Ось чому я її прихистила».

Увечері 18 березня троє друзів прибрали у квартирі й винесли сміття, розповіла Людмила. Сказали, що покурять надворі. Вони більше не повернулися.

Пізніше Людмила дізналася від сусідів, що росіяни затримали їх біля сміттєвих баків і з мішками на головах відправили у підвал сусіднього 10-поверхового будинку. За словами сусідів, Анна вигукувала «Слава Україні!»

Через тиждень Людмила з подругою збирала дрова і знайшла їхні тіла. Спочатку вона побачила Анну і Юрія, які лежали в саду покинутого будинку. Пізніше — свого сина Владислава в сараї. Їх побили і кожному прострелили око. За словами Людмили, над Анною так познущалися, що її обличчя було не впізнати.

«Вона була життєрадісною і сильною, — говорить про Анну Людмила. — Можливо, вона постраждала через свою відвертість».

Самогубство? Друзі і сім’я стверджують, що ні

До 19 березня у вузькому провулку залишилися лише двоє жителів: 81-річна пенсіонерка-епідеміолог пані Щеглова та 84-річна Марія, колишня робітниця заводу.

Солдати зайняли будинок у кінці провулку, розповіла Марія. «У тій банді їх було 15, і вони створили тут такі проблеми», — сказала вона.

37-річний будівельник Богдан Баркар якось шукав їжу й натрапив на пані Щеглову в провулку за її будинком. «У неї були сльози на очах», - сказав він. Богдан відчув, що їй хтось погрожує. «Просто прийди через два дні і глянь, жива я чи ні», — попросила його жінка.

Через кілька днів Марія розповіла, що чула, як пані Щеглова з кимось сперечалася, і побачила незнайомця у своєму дворі. Але немічна від голоду і налякана Марія не втрутилася.

Лише кілька днів потому, коли росіяни відійшли від Бучі, син Марії повернувся і знайшов пані Щеглову повішеною на дереві, до стовбура була притулена драбина.

Поліція зафіксувала це як самогубство, але мало хто з тих, хто знав пані Щеглову, вірив, що вона могла скоїти це сама. Вона була релігійною і вважала, що це гріх, розповів її сусід Валентин Мельник.

Її онук Євген зрізав мотузки з дерева і сумнівається, що вона змогла б прив'язати їх так високо. Але він змирився зі своїми сумнівами.

«Я реаліст, — сказав він. — Як можна взнати, що сталося, якщо всі сусіди розійшлися, а вона була одна?»

Горе і втрата, які нічим не заглушити. Його мама, біженка у Швеції, плакала, пропустивши похорон своєї матері.

Батько Анни Ноги Володимир Копачов помер 7 липня, невдовзі після поховання дочки. Він лежить біля неї на Бучанському міському кладовищі на ділянці, де могили жертв війни.

Батьки Оксани Сулими побували кілька разів у підвалі, де її вбили росіяни. Мама, плачучи, розносила сусідам цукерки.