Багатодітна мама з Кропивницького розповіла про життя у Німеччині

Через повномасштабну війну росії проти України мільйони українців покинули свої домівки. Журналістка телеканалу «Вітер» Анна Гончаренко поспілкувалася із кропивничанкою, яка нині перебуває за кордоном, а авторка CBN Інна Сажевська «розшифрувала» запис розмови.

На запитання Анни Гончаренко відповідала відома дизайнерка та візажистка, багатодітна мама Наталія Горбачова.

— Наталіє, розкажіть, де ви зараз проживаєте.

— Нині ми живемо у Німеччині. Переїхали сюди у березні, коли почався обстріл Канатового. Хоча у нас спокійні область і місто, якщо брати всю ситуацію в Україні, але у той момент було досить страшно.

— Чому обрали саме Німеччину? Як там облаштувалися?

— Прийняли рішення виїхати буквально за одну добу, куди їхати, самі ще не знали, але розуміли: треба безпечне місце, враховуючи, що у нас троє дітей, і я вагітна четвертою. Саме тоді вночі до нас зателефонували знайомі й запитали, як справи. Ми сказали, що хочемо переїхати, але точно не знаємо куди. І вони відповіли, що мають родичів у Німеччині, які там працюють, і їхній господар, тобто роботодавець, зробив дуже цікаву пропозицію для українців. Він виділив велику будівлю - це як гуртожиток, де можуть перебувати переселенці. І нам також запропонували туди приїхати. На той момент ми нікого у Німеччині не знали.

— Як зараз виглядає ваш побут у гуртожитку?

— Гуртожиток — це дуже затишне місце. Тоді там було близько 50 українців. Ми стояли в черзі. Але душ, вбиральня, їдальня були для всіх людей, які там проживали, але ж я була вагітна. Німці знайшли нам інше житло, біля церкви, — будинок належить пастору. Дім дуже класний, нам дуже пощастило, живемо ми тут одні. Діти почали ходити до школи через три тижні після того, як ми приїхали, не знаючи мови. Спілкуватися доводилося через перекладача або англійською. Тим людям, які приїхали і не знають ніякої мови, крім української та російської, довелося дуже складно. Наші діти не знали російської, бо вдома ми спілкувалися українською. У школі навчаються російськомовні діти, їх мало, їхні батьки переїхали сюди ще 20 років тому із росії. І зараз, на жаль, наші діти приходять зі школи, і вдома говорять російською. Мені доводиться робити зусилля, аби підтримувати україномовне середовище. Тим паче, що мала дитина у нас народилася тут, і я б дуже хотіла, аби вона розмовляла тільки українською, а російської б просто не знала.

— Чи так само охоче допомагають біженцям, як на початку війни?

— Ми з чоловіком намагаємося самоорганізуватися, і через це не звертаємося за допомогою. Тому з нами і спілкуються більше. Але є люди, які постійно вимагали, саме вимагали, їм допомогти, з такими німці не дуже хочуть комунікувати. Люди, які сюди переїхали, всі різні, тому й були випадки, де українці самі себе показали з не найкращого боку.

— Якою є соціальна допомога?

— Допомогою для багатодітних родин ми не цікавилися. Є просто допомога дітям та батькам. У школах ставлення дуже добре у вчителів. Мій чоловік відразу пішов на роботу, і тому всю нашу сім'ю відразу застрахували. Адже родина велика, і потрібно буде звертатися до лікарів, а тут без страхування це неможливо. Є соціальне страхування: люди, які не працюють, звертаються до організації «Джобцентр» за допомогою. Але біженцям потрібно заповнювати багато документів. Для тих, хто не розуміє мову, це досить складно. Наприклад я не можу робити хатню роботу, бо працюю сімейним нотаріусом і бухгалтером. Тобто щодня у мене іде дві години на обробку паперів саме на перекладання. Таких центрів, які заповнюють за вас папери, нема.

Ми стали на облік, бо у нас є будинок, за який ми платимо. Якщо ви плануєте жити в Німеччині, то обов'язково треба вивчати німецьку мову. Нам дозволили два роки тут залишатися, поки налагодитися ситуація в Україні. І за цей час ми повинні спілкуватися, налагоджувати комунікацію, заповнювати папери, бути в курсі щодо законодавства та вчити німецьку. Є курси, за які сплачує «Джобцентр». Вони коштують дорого, п'ять тисяч євро на одну людину. Мені у цих курсах відмовили, адже я була вагітна, і вони сказали, що я не зможу до них приходити, а пропускати заняття не можна. Це як на роботу ходити. А чоловік на такі курси потрапив. У дітей є невеличкий свій курс у школі, але чоловік щодня займається з ними, адже їм дуже важко.

— Чи плануєте повертатися в Україну?

— Обов'язково. Після того, як ми сюди потрапили, у мене була депресія. А потім я себе заспокоїла тим, що зробила добру справу: я вивезла своїх дітей. І я хочу зберегти їхній психологічний стан, виховати, дати їм освіту таку, аби вони змогли відновлювати Україну, робити її кращою, бути більш свідомими. Цінувати те, що є. Ми всі хотіли до Європи, хотіли кращого життя. А зараз дуже хочеться додому.

— Які труднощі у вас виникають у чужій країні, коли ви мама чотирьох дітей?

— Буває булінг щодо дітей у школі. Вони навчаються у різних закладах, перший, третій і п’ятий класи. П’ятий клас — це старша школа, і син їздить за 12 кілометрів. І там є старші діти, бо у них 13 класів, і булінг не скільки від німців, скільки від російських дітей. Мабуть, у сім’ях щось обговорюють, на щось налаштовують, і діти переносять це у школу.

Також є такі моменти, що українські діти не хочуть вчитися, прогулюють школу У молодших дітей теж були проблеми, але там лише німецькі ровесники. Там була ціла невеличка банда школярів, які постійно насміхалися, адже наші, українці, здебільшого не розуміють, що ті говорять. Ми теж у родині з цим працювали, і без конфліктів усе добре налагодили. Зараз дружня атмосфера в школах, але досягти цього було складно.

А ще мамам з дітьми тут дуже важко обслуговуватися у лікарів. Треба дуже заздалегідь записуватися до лікаря. Одного разу мені поставили час прийому на першу годину, я приїхала у лікарню з дітьми на вказаний час, але ще годину чекала під кабінетом, аж потім мене оглянули. І нічого не сказали, а просто дали папірець, де написали «парацетамол» — і все. Ставлення лікарів мені не сподобалося, втім, може, це тільки у нашій місцевості. Аптеки тут не працюють цілодобово. Наприклад, у моїх дітей була висока температура, у мене вдома скінчилися ліки, і я розумію, що їх нема де взяти. У малої дитини була температура 39,2, я викликала швидку допомогу, лікарі приїхали, і кажуть: вона ж не синіє, вона ж дихає, спить, чому ви нас викликали? Сказали завтра піти до свого сімейного лікаря. Ось така була ситуація.

— Розкажіть про досвід народження дитини в іншій країні.

— Мені дуже пощастило, що я за пропискою проживаю біля дуже крутого шпиталю, їх три на всю Німеччину. І ставлення у лікарні було чудове, пологи пройшли легко. Пологові будинки облаштовані всім необхідним, але тоді мені не вистачало мами та близьких поруч. Зараз моїй доньці два місяці. Народжувати тут дорого. Це десять тисяч євро, у нас таких коштів просто не було, але, на щастя, це покрила наша страховка. Виписують після пологів через п’ять годин. У мене була інша ситуація, були ускладнення, тому виписали через два дні. У лікарні були підгузники, одяг на дитину та на мене, їжа, вода. Все, що треба. І, звісно, увага медичного персоналу, ось чому така ціна.

— У вас в Україні залишився дім?

— Так, два будинки. Взагалі у мене є мрія, аби в наше місто приїжджали люди з усіх куточків Європи. До війни ми придбали старий будинок під Кропивницьким з історією та садом. Там я хочу створити комфортне місце, аби всіх запрошувати і проводити час разом. У нас дуже великі плани в Україні.

Всі фото з сімейного архіву Наталії Горбачової