«Я у своїй стихії, хоч і далеко від дому»: Валентина Коротка з Херсонщини про Помічну та самозарадність

Валентина Коротка до 24 лютого мешкала з родиною на Херсонщині, працювала у дитячому садочку, займалася творчістю, кулінарією та любила своє спокійне родинне життя. Війна знищила все це, від російської окупації довелося рятуватися на Кіровоградщині, у Помічній.

Валентина розповіла CBN про те, як вдалося налагодити життя та чим полегшує очікування деокупації, повернення додому та переживання за близьких, які все ще залишаються на лівобережжі Херсонщини.

— Як змінилося ваше життя з 24 лютого?

— Як і в кожного українця — з ніг на голову і шкереберть. В окупації ми прожили два місяці. Активних бойових дій у нас не було, ми все спостерігали через Каховське водосховище і чекали, що ось-ось і в нас почнеться. Так там і досі — щодень ближче і гучніше. Але рідні радіють, як би гірко це не звучало, бо, значить, скоро нас звільнять, і ми зможемо обійнятись з батьками. На роботі нас відправили у відпустку за власний рахунок на 90 днів (тих, хто виїхав за межі громади).

— Чим займалися до повномасштабної війни?

— Працювала у дитячому садочку завідувачкою господарством. Робота цікава: між видачею продуктів на харчоблок, нескінченними журналами-звітами-писанинами я могла і з дітками побавитись, і різноманітною творчістю позайматись.

— Яка саме творчість до душі?

— Я люблю в’язати гачком, якби мене не відволікали, я могла б сидіти з цим днями. Іноді так і засинаю з гачком в руках, а коли прокидаюсь, то чоловік сміється з мене, бо треба розпускати полотно — нав’язала хтозна що. Люблю пекти торти, булочки, пиріжки тощо. Люблю природу. Ще з раннього дитинства мій дідусь (нині покійний) прищепив цю любов до краси навколишнього світу: до річки, до степу, до балок, лісосмуг (лісу в нас немає). Я виросла і вийшла заміж за чоловіка — мисливця з діда-прадіда. Спочатку я просто їздила, ходила з ним на полювання, а згодом, коли тато-свекор побачив у мені серйозне ставлення до цього, прийняли мене в члени Українського товариства мисливців та рибалок. Це сталось у 2015 році. Відтоді я ще й мисливиця. Хоча багато хто мене в цьому не підтримує.

Ще я люблю плести коси, робити зачіски. Всього навчилась сама, завдяки інтернету. На випускні вечори, весілля й інші свята залюбки робила красивими наших дівчат. У своїй громаді намагалась бути корисною всюди. Брала активну участь у художній самодіяльності. Вела концерти у сільському будинку культури, грала в різноманітних сценках. Ну і домашнє господарство, садок, город. Хоча часу на нього найменше вистачало завжди.

— Що вас надихає у творчості?

— Маленькі дітки, яким потрібні пінетки, платтячка, шапочки, пледики. Це все створювалося для знайомих і рідних. Безоплатно або за суто символічну плату. Бо мені ж не важко, і приносить задоволення. Іноді лаю себе за це трішки, бо пряжа недешева. Коли ми збирали речі, то собі з одягу я взяла буквально пару джинсів і футболок, а всю нову пряжу впакувала в окремий рюкзак і дуже хвилювалась, щоб він вліз у багажник машини, бо якщо буде зовсім тяжко, то я ж зможу якусь копійчину заробити на в’язанні. Але поки нічого не заробила, не знайшла поціновувачів таких виробів. Поки в’яжу обереги для наших захисників і одну шаль віддала на благодійний аукціон як лот.

— Чому вирішили їхати саме до нашої області?

— Першими на Кіровоградщині опинились діти. Тут живе тітчина подружка. Їхали з Херсону через Нікополь на Запоріжжя, а потім уже в село. Через те, що дорожніх знаків ніде не було, то вони їхали за навігатором, а ми вдома сиділи з картою, телефоном малювали їм маршрути, попередньо телефонували у місця, де вони мали їхати (автомийки, заправки, магазини), щоб дізнатися, яка там обстановка. І коли нам сказали на одній заправці, що проїхати ніяк, бо підірваний міст, руки трохи опустилися, бо невідомо куди подітися, а в них дитинка, якій три тижні. Тут зять і згадав, що у його тітки в Кіровоградській області подружка є, знайшли контакти, і їх зустріли. 15 тяжких годин в дорозі, з немовлям на руках.

— Ви тоді залишалися вдома?

— Так, ми тим часом були в окупації. Як воно? Нікому ніколи не побажаю і на хвилинку відчути. Це брудні, засмальцьовані ополченці з так званої ДНР з автоматами, «народная міліція» (вони так називали) на блокпостах на в'їзді в населені пункти. Перший місяць ми ходили на роботу, але то такий вакуум був, що важко описати. Ми приходили до дитсадочка обговорювали вибухи, новини, якщо такі були, по інерції робили якісь прибирання чи документацію вели, але коли над головою свистіли ракети, то руки опускалися і робота зупинялась.

Потім нас відправили у відпустки. Я перший раз за шість років роботи у садочку всі дні відпустки провела вдома, бо раніше мене викликали і я майже постійно була на роботі, така посада — завгосп. З дому ми не виходили, бо можна було зустріти «їх», це було не так страшно, більше неприємно — до скреготу зубів, бо в них є автомат, а в мене немає. Коли ти тільки звикаєш до якихось певних звуків і подій, трапляється щось нове, спочатку тебе сіпає так, що ради собі не даси, а потім знов звикаєш. На вікнах тяжкі ковдри, бо світломаскування, лягаєш спати під гуркіт і не можеш заснути, бо думаєш: то далеко чи вже поруч?

Чоловік з перших днів говорив, що треба їхати, я ж була впевнена, що ми потрібні вдома. Аж допоки «їх» не побільшало і пішли розмови про мобілізацію в «їхню» армію. Злякалась за чоловіка і за доньку, якій 14. Директорка садочка запропонувала їхати з ними. Так ми зважилися виїжджати, залишаючи старих батьків самих. Серце вдома кожну секунду, ті відчуття, які прожиті там, нікуди не діваються і, мабуть, не дінуться. Нам дуже сильно пощастило, ми виїхали за один день — 23 квітня. О шостій ранку виїхали з рідного села, проїхали стільки блокпостів, що з рахунку збилися, дві години колона авто простояла під автоматами. Не знаю, навіщо вони так робили, мабуть, залякували. Потім ми все ж проїхали, о 19:25 були на підконтрольній Україні території. Я плакала довго, бо вдома до того за два місяці — жодного разу. О другій годині ночі ми були у Кривому Розі в школі, де переночували, і вранці вирушили далі. У неділю 24 квітня ми вже обіймали дітей і маленьку онучечку.

Зараз у нашому домі живуть окупанти, і я не знаю, чи там лишиться хоч щось після них. Це так бридко знати, що у твоєму домі на твоєму ліжку спить якась мерзота, бере твої речі, робить, що хоче. Батькам дуже важко морально, бо «вони» кругом: по сусідах, в усіх порожніх хатах і навіть попідселялися до одиноких людей. Особливо тяжко, коли немає зв'язку. Отак, як в період блекауту не було зв'язку певний час, в окупації його просто глушили й усе, надовго, місяцями не говорили з рідними. Від цього жити повноцінним життям не вдається. Ми віримо і чекаємо, коли буде перемога.

Зв'язок зараз тримаю в основному з батьками. З друзями, які лишилися в окупації, рідко вдається зв'язуватись, бо не скрізь «ловить», а ті секунди зв'язку хочеться витрачати на найближчих. Війна дуже відкоригувала коло спілкування, звузила до найрідніших. Намагаємось підтримувати одне одного по телефону, бо в різних куточках України зараз. Це не багато людей, лише дві куми і подружка.

— Як вам живеться у Помічній?

— Тут дуже гарно! Ми приїхали наприкінці квітня, і вся Помічна потопала у цвіті вишень. Таке маленьке затишне містечко, і люди «балакають», як вдома. Це нас також здивувало спершу. Люди привітні, допомагають дуже, підтримують. Є, звісно, й інші, але я не звертаю уваги, немає часу. Тут, у Помічній, мене взяли на роботу за сумісництвом у Палац культури. Тож я у своїй стихії, хоч і далеко від дому.

— Вже обжилися, крім роботи, знайшли знайомства та заняття у громаді?

— Перші два місяці я зовсім не знала, куди себе подіти й що робити. Запитувала у школі (в гуманітарному пункті на той час), чи потрібна якась допомога, але ні. Потім переадресували на Палац культури, наче там сітки плетуть. Але й там роботи особливо не було. Попросилася хоч ганчір’я різати для плетіння. А потім якось прийшла, і почалися розмови про те, що самих основ не вистачає. Є чоловік, який плете їх, але це довго і важко, не встигає. Прийшла мені ідея спочатку спробувати гачком плести, по типу в’язання на планці. Прийшла додому, крутила-крутила, а не виходить. На наступний день вже стояла і дивилась, як це робиться правильно. Знов додому, дістала всіх, бо не було інструменту, по сусідах таки знайшли. До півночі дивилася всі можливі уроки в інтернеті, зранку прокинулась — і знов. Навчилась, по-своєму. Тепер в’яжу ці основи для маскувальних сіток. Перший раз нитки купили власним коштом, далі долучалися і знайомі. Допомагав також мій чоловік в’язати, тому нитки швидко розходились. Зараз, крім основ, в’яжу килимки з ганчірочок для хлопців, щоб тепленько було сидіти. Досить довго працюю над костюмом для розвідників типу «кікімора». Вся складність полягає в тому, що як обв’язувати показують всі, а як правильно кроїти з сітки — я так і не знайшла. Тому якось розкроїла сама, щось «ліплю». Багато часу забирає підготовка матеріалів.

Бувають такі моменти, коли замовлень на сітки багато і всі на «вчора», а робити нікому. Місцеві жителі не дуже активно включаються в плетіння саме там, де весь час знаходжусь я. В основному кожного дня, без вихідних, зі мною працюють дві жіночки, теж гості громади. Я їх лагідно називаю свекрухами, бо мої далеко вдома. Місцеві часто приносять речі, які ми використовуємо і для сіток, і для килимків. У кого є вільні годинка-дві, приходять працюють також.

— Що вам допомагає морально вистояти?

— Коли буває так, що наскладається всього в одну купку і здається, що все, депресія, чи ще там щось того типу, я згадую про двох мишенят, які потрапили в глечик з молоком і не могли вибратись. Одне відразу склало лапки і втопилось, а інше гребло, поки не збило грудочку масла, по якому вилізло на поверхню. І тоді я кажу, що лапки складати не можна. І «гребу» далі.

Найбільшою цінністю для мене є сім’я. Матеріальні блага і в мирний час не були головними. Мені було комфортно і в наметі на березі річки, головне — поруч з чоловіком і дітьми.

Робити більше допомагає шалена віра в перемогу і в наших захисників.

— Чи потрібні спільні заходи, дозвілля у громаді?

— Дуже потрібні й «на часі». Бо дають змогу відчувати себе потрібними там, де ви є. Бо, наприклад, спочатку всі прийшли на якийсь майстер-клас, а завтра — плести сітку маскувальну чи організували толоку на дитячому майданчику. Збираються люди, яким цікаве щось нове, і які переймаються майбутнім. Я теж завдяки участі у різноманітних заходах відчуваю себе частиною спільноти. Мене запрошували навіть на майстер-клас з плетіння косичок як майстриню до місцевого молодіжного простору. Так, саме завдяки участі в різноманітних заходах відчуваю себе більш інтегрованою в громаду. Коли спілкуєшся з людьми, можеш і сам розкритися, і зрозуміти, як живе громада.

— Які плани на майбутнє? Додому поїдете за першої можливості?

— Однозначно, плани є! Повернемось, як тільки почуємо, що лівий берег звільнили. Просто зразу, не чекаючи більше ні секунди. Найперше — це міцні обійми з рідними. Дім, собачки, які чекають нас так само, як і рідні люди. Якщо дім вціліє, треба буде вигрібати все до основи, щоб найменшого запаху від тих «квартирантів» не лишилося.

Садок, город, пообіцяла чоловіку, що, коли повернемось, буду допомагати з пасікою. Хочеться на роботу, але не впевнена, що буду там знову працювати, бо, напевно, мене звільнили. Та й чи буде дитсадок взагалі, і чи повернуться дітки. Якщо не буде роботи, то будемо вирішувати по ситуації. Можливо, відкриємо з подружкою свою справу, як мріяли давно. Все ще буде. Треба трішки почекати. Як би важко не було, все буде Україна. Перемога скоро. Вірю!

____

У матеріалі використані світлини з особистого архіву Валентини Короткої та проєкту «Соціальна адаптація під час кризи», що реалізується Громадською спілкою «Громадські ініціативи України» у девʼяти областях України.