Херсон — це Україна, а Херсонський театр — живий!

Херсонський музично-драматичний театр імені Куліша побував у Кропивницькому 4 грудня з виставою «Лишатися (не) можна». Вистава документальна, створена на основі історій працівників та акторів цього театру, яким довелося пожити в окупованому росією місті. На сцені — мінімальна кількість декорацій і практично повна відсутність будь-яких спецефектів. Втім, кропивничани, які переглянули виставу, не залишилися байдужими до побаченого.

CBN вдалося зустрітися з творчим колективом після вистави та поговорити про діяльність театру, життя в окупації та плани на повернення до Херсона, бо нині трупа живе у Києві та працює на майданчику театру Лесі Українки.

— Вистава «Лишатися (не) можна» — премʼєрна?

— Так, премʼєра у Києві була запланована на 12 жовтня. Прокидаємося 10 числа і чуємо вибухи. А театр Лесі Українки просто у кварталі від місць, куди ракети прилетіли. На два дні театр відмінив тоді роботу, скасували репетиції. І тому ми зіграли премʼєру 14-го у театрі «Сузірʼя». А 16-го й 22-го жовтня зіграли вже на новій сцені у театрі Лесі Українки.

— У всіх містах сприймають виставу однаково?

— Кожне місто по-своєму. У кожному — своя зала, аудиторія, кількість людей, акустика, різне сприйняття. Коли в залі багато херсонців, це відчувається. Сьогоднішній глядач, наприклад, не схожий на глядача премʼєрного показу в Києві. Такої кількості заплаканих облич, як після сьогоднішньої вистави, ми ще не бачили.

— Виникали думки після звільнення Херсона, що вистава неактуальна?

— Історії Другої світової й досі актуальні, про них говорять, знімають, пишуть, грають. У нас в один момент були сумніви, чи треба грати, але вирішили, що треба. Після премʼєри у Києві, коли вже був звільнений Херсон, стало зрозуміло, що змінилися і контекст, і тема, і емоційне забарвлення.

Деокупація Херсона — це той елемент механізму, деталь пазла, якої не вистачало, щоб вистава була взагалі приголомшливою. Зараз ці тексти, ці історії, які актори розповідають (а це все їхні історії, лише Римма Зюбіна втілює образ іншої людини, працівниці нашого театру), вони вже не настільки емоційні, як усвідомлені й відрефлексовані. Так, там є емоція, яка народжується тут і зараз, на яку не можеш не реагувати. Але є і більш свідомий підхід до того, що ти розповідаєш, яку думку ти хочеш донести.

Зараз ця вистава має нагадувати нам усім, що в Україні триває війна і ще багато територій знаходяться під окупацією. Ми всі трохи видихнули після звільнення Харківщини, правобережжя Херсонщини, але нас ще чекає багато усього попереду.

— Як виникла ідея вистави?

— Проєкт починався з того, що треба було поговорити про Херсон. Почали зʼявлятися розмови, що Херсон — зрадники, окупанти, колаборанти, чекали «руського міра». До того ж почала зʼявлятися інформація про наших колишніх співробітників, не будемо називати цих людей «колегами», які погодилися на співпрацю з окупаційною владою. І люди почали узагальнювати й говорити, що херсонці й Херсонський театр — зрадники. Ми не могли промовчати, нам потрібно було щось робити. І Олександр Андрійович (директор-художній керівник театру) знайшов майданчик, домовився з театром Лесі Українки про те, щоб ми змогли відновити хоч якимось чином функціонування нашого колективу. Так ми почали роботу. Спочатку нам запропонували готовий текст, але під час перших репетицій ми розуміли, що тут щось якось відпадає, ось тут теж, і тут не те.

Водночас ми в перервах слухали справжні історії одне одного про те, як хто виїжджав з Херсону. І тоді зʼявилася спільна ідея зробити документальну виставу.

Почали збирати інтервʼю на диктофон. В принципі, весь матеріал у нас склався за два тижні до премʼєри. У нас уже дата премʼєри була, а готового матеріалу не було. І режисерка Ксенія Швець, наша сценічна редакторка, скомпілювала це все. Ми залишали максимально всі нюанси того, як людина говорить у побуті, оригінальну лексику, це важливо у документальному театрі. Зникли думки про те, чи ми будемо плакати весь час, чи будемо над цим всім іронізувати. Всі історії різні, так само, як і ми різні.

Під питанням був фінал, ми спочатку думали над іншим. Довго збиралася композиція вистави. Якісних розшифрувань з диктофона було майже на девʼять годин. Це все було виведено в аркуші, ми це читали, компілювали, обирали, які теми підіймаємо, які ні, де у нас повторення, як краще все поєднати. Тому це великий вклад Ксенії у цю роботу, вона повноцінна співавторка цієї вистави.

[gallery type="rectangular" td_gallery_title_input="Фото: Ігор Філіпенко, CBN" td_select_gallery_slide="slide" ids="143606,143607,143608,143609,143610,143611,143612,143613,143614,143615,143616,143617,143618"]

— Це не класична акторська гра, коли треба передати образ, характер героя, вам доводиться грати самих себе. Це важче?

— У всіх по-різному. З одного боку, це наша психотерапія, так ми лікуємось. Перед виставою тяжко, бо знову це все доведеться переживати, а під час вистави — наче виказав, вилив, і на якийсь час стає легше. Але це не у всіх. Ось у Руслана і Жені (актори Руслан Вишнивецький та Євгенія Кірсанова. — Авт.) сімейна історія з цим виїздом, і у Жені майже завжди на одні й ті самі моменти пробиваються сльози, не дивлячись на те, що це якась рефлексія, що коли проговорюєш, ніби це все відпускається.

Складно втримати емоції. Важко. Наша класична школа це «я в запропонованих обставинах». А тут дуже важливо, щоб не було жодного моменту фальші. Але і щоб тебе не переповнили твої власні емоції. Нам же кожному здається, що наша власна біда і трагедія найважча, найтрагічніша.

На цю виставу приходять ті люди, які й так усе знають. Які і без того співпереживають і допомагають. Сюди випадкові люди не зайдуть.

У нас документальний театр не дуже розвинений на відміну від європейського, де вони підіймають різні теми. Ще у 1996 році одна наша актриса поїхала у Нідерланди, там у невеликому містечку сталося вбивство, і буквально за два тижні вони вже збираються і ставлять виставу. У цього просто інша місія. Це соціальна активність. Документальний театр — це не розважальний театр.

Людина має вийти із зали і мати розуміння, що не хоче повторення, і варто зробити усе, щоб таке більше не сталося. Напевне тому, що заявляється, що це власні історії, які люди пережили, це торкає більше. От, наприклад, просить наш український театр у Фінляндії дати цю пʼєсу. І ми пояснюємо, що це не пʼєса, якщо це просто читати, це може просто перетворитися на декламацію.

На жаль, ця історія не написана, а пережита. Просто інакше поводити себе на сцені не зможеш.

Колись, у 2014 році, до нас у театр приїхали працівники Луганського театру, їх було семеро, ми їх взяли на роботу. Так, ми їм допомагали, несли речі, постіль, посуд. Але от тоді ми не могли повністю усвідомити, як це, коли ти кидаєш все і їдеш. Коли люди виїхали без нічого, пішли по світу.

— Яка місія вистави?

— А це глядачам вирішувати. От ви плакали?

— Так, плакала. Здається, майже всі плакали.

— От тому це вам вирішувати. Ми це зробили тому, що не могли не зробити. А далі хтось приходить — щось нове дізнається, хтось плаче, хтось співпереживає, хтось закривається. Я просто знаю, що випадкових людей немає.

— У Херсоні покажете цю виставу?

— Не зараз. Зараз саме цю виставу не треба. Треба почекати.

— Коли театр повернеться до Херсону?

— Ми вже плануємо. Поки — лише підготовчі роботи. Для Херсону театр багато значить, і ось те, що Херсон показав свою українську позицію, — це величезний вклад наших людей, тому що вони кожного дня відкривали зали театру, грали 40 вистав на місяць, весь час щось розповідали. І тепер треба це повернути, нас там чекають.

Зараз там роблять сцену у бомбосховищі. Числа після 12-15 ми вже зіграємо першу виставу. У нас ще є вистава «Кицька на спогад про темінь», це монолог біженки з Донбасу, де актриса розповідає все і варить справжній борщ. Це самий початок — 2014 рік, але лягає кожне слово так, ніби це сьогодні. Ми б уже в ці вихідні грали її у Херсоні. Але світла немає. Його дали, а росіяни знову обстріляли. Ми замовили генератор, облаштовуємо все і хочемо зробити одночасно як «Пункт незламності» і приймальню Святого Миколая. Вже й подарунки спонсори знайшли. Попри те, що люди виїжджають, там все одно ще багато дітей.

— У театрі щось залишилося після росіян?

— Будівля стоїть. Можливо, там щось по дрібницях взяли. Ну, це театр, що у театрі красти? Декорацію вивезти? Вона їм не потрібна, їм машинки пральні потрібні, унітази. Ну, компʼютери покрали, ноутбуки, частину апаратури. Нам волонтери допомагають і зараз уже все позвозили.

Після рашистів до театру було страшно заходити. Це був наш дім, який світився. Ми зараз хочемо знову вдихнути у нього життя. Цікаво, що рашисти намагалися відновити роботу театру, але у них нічого не вийшло. Херсон — це Україна, а Херсонський театр — живий.

Учасники інтервʼю: директор-художній керівник Олександр Книга, режисер Євгеній Резніченко, Заслужений артист України Руслан Вишнивецький, Заслужений артист України Сергій Михайловський, Валерій Гайфуллін, Ангеліна Павлюк, Євгенія Кірсанова, Олена Пасько, Римма Зюбіна.