Жителька Кіровоградщини десятий місяць чекає на свого сина з російського полону

24 лютого завгоспу сільської школи з Кіровоградщини Тетяні (імена героїв тексту — матері та сина — змінені з міркувань безпеки) зателефонував її син, військовослужбовець-контрактник Антон — привітати з днем народження.

— Синку, що ж це робиться? Війна почалася?

— Ой, ма, не накручуй себе, не переживай, усе буде добре, — відповів Антон.

З тих пір мати і син не розмовляли жодного разу: ні по телефону, ні вживу.

— 25 лютого я взнала, що він потрапив у полон, знайомі побачили його на російських ТБ-каналах, — розповідає Тетяна. — 26-го я поїхала у військкомат у Знам'янку. Я не знала, що робити, куди звертатися. Вони спробували подзвонити у бригаду, щоб з'єднали з батальйоном сина, але зв'язку з батальйоном не було. Мене запевнили, що вони на території України. І коли вже поверталася зі Знам'янки додому, телефон Антона почав з'являтися у мережі. Ми, я і брат Антона, почали набирати, слухавку не брали. А після обіду, коли я вкотре спробувала подзвонити, трубку взяв якийсь чоловік: «Кто гаваріт?» Антон же російською не розмовляв узагалі, та й голос не його. «Ви хто? Я дзвоню на номер свого сина!» «Ваш син находітся в Донєцкой комєндатурє. С нім всьо в порядкє, он вам завтра позвоніт». Я просила дати слухавку Антону, але той, хто зі мною розмовляв, сказав, що не має такої змоги, лише завтра. Після того зі мною не говорив узагалі ніхто. Ні Антон, ні хтось з його охоронців, ніхто. Жодного разу.

За вікном тісного шкільного кабінету, де ми говоримо з Тетяною, — зима і собачий холод. Ще рік тому ці дні були наповнені передчуттям свята — Антону 21 грудня виповнилося 29 років. Тридцятиріччя він «відзначатиме» десь у росії.

У травні Тетяні зателефонували з Червоного Хреста і запевнили: її син живий, «інша сторона підтвердила, що він у них».

— Двадцять сьомого серпня я отримала лист від Антона, передали через той же Червоний Хрест, — каже мама полоненого. — Лист написаний під диктовку, сто відсотків. Російською, а він ніколи не писав і не говорив російською, але його почерком. «Мама, прості мєня за свої сєдіни», — не сказав він би так ніколи. Написано, що він знаходиться на території російської федерації. Як мені по крупинках вдалося з'ясувати (і це, звісно ж, неточно, за чутками і словами інших), він був в Оленівці, а звідти його вивезли кудись у росію.

Офіційно в Україні звільненням полонених займаються Головне управління розвідки (тел. Координаційного штабу: +38 044 428 62 74, електронна пошта: contact@gur.gov.ua) та Служба безпеки (+38 067 650 83 32, +38 098 087 36 01; united.centre.ssu@gmail.com). Інформацію про близьких і рідних, що зникли безвісти, можна подати до СБУ і за допомогою електронної форми. За утримання реєстрів військовополонених та роботу з профільними міжнародними організаціями відповідає Мінреінтеграції.

На запитання щодо полонених також можуть відповісти у Національному інформаційному бюро (гаряча лінія: 1648, для дзвінків із-за кордону: +38 044 287 81 65).

Правоохоронці радять звертатися лише до урядових органів. Неофіційні часто виявляються шахраями. «СБУ фіксує зростання шахрайських схем, пов’язаних із родичами військовополонених. Невідомі особи телефонують близьким наших людей, які знаходяться у полоні, і пропонують нібито свою допомогу. За це шахраї вимагають окрему плату, і їхні розцінки залежать від емоційного стану людей», — заявив 27 жовтня на брифінгу речник Служби безпеки України Артем Дехтяренко.

— Як тільки я взнаю, де він, я туди поїду. Неважливо, куди і скільки це коштуватиме, — в очах Тетяни з’являються сльози. — Але з 25 лютого він не на зв’язку, «абонент поза межами досяжності».

Жінка впевнена, що її син повернеться. А от у тому, що вийде втримати його вдома, — не дуже:

— Чесно скажу, я була проти його служби у війську ще з 2015 року. Хоча би через те, що Антон має вроджені проблеми з серцем. Але переконати його не змогла. Він заявив: «Ти можеш мене і в хаті навіть заперти, тоді я вилізу через вікно. Я все одно піду служити, бо відчуваю, що моє місце там». І коли перший контракт закінчився, а він вирішив продовжити, я просила не робити цього. «Мамо, там дисципліна, там мої друзі, я там усе і всіх знаю». У 2015 році, коли вже війна тривала, пішов служити. Він учасник бойових дій, причому я взнала про це випадково. Коли дзвонила і чула іноді звуки пострілів чи вибухів, він казав, що на полігоні. А вже потім я випадково знайшла посвідчення учасника бойових дій. «Антоне, що це?» «Мамо, ну що ти? Всім видавали — і мені видали»...

Остання інформація про кількість полонених українців датується 25 вересня. Віцепрем'єрка та міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук озвучила число в інтерв’ю «BBC News Україна»: 2,5 тисячі, серед них найбільше вояків, але є і цивільні.

Крайній на сьогодні обмін полоненими відбувся 14 грудня. Додому повернулися 63 громадян України та громадянин США Мурекезі Суеді. Антона серед них не було...

[caption id="attachment_144292" align="aligncenter" width="640"] Українці повертаються з російського полону 14 грудня 2022 року. Фото: телеграм-канал CBN|Кіровоградщина[/caption]

— Я от що думаю, — говорить Тетяна, проводжаючи автора цих рядків до виходу зі школи. — Краще б війна, звичайно, не починалася — ні ще в 2014-му, ні в 2022-му. Але, якщо вже почалася, ми повинні, просто зобов’язані перемогти.