Чорнобаївський кіт, життя в окупації та «проросійське» минуле нового директора кропивницького театру

Вʼячеслав Вандрашек з грудня 2022 року обіймає посаду директора-художнього керівника театру імені Кропивницького. Призначення на посаду викликало багато запитань у кропивничан, адже відбулося без проведення конкурсу (це правомірно в умовах воєнного стану), до того ж деякі ЗМІ оприлюднили інформацію про нібито проросійське минуле нового художнього керівника, херсонця, який виїхав з окупованого міста.

Вʼячеслав Вандрашек розповів CBN про те, наскільки проросійськими є його погляди, які виклики доводиться вирішувати на новій посаді, про життя в окупованому Херсоні та виїзд звідти.

— Як вдалося виїхати з окупованого міста?

— Наша історія, як і у всіх, почалася 24 лютого. Ми прокинулися від вибухів, прилетіло у Чорнобаївку. Перше, що ми, як і всі, зробили — побігли за машиною та до банкомату, була паніка. Ми зрозуміли, що сталося те, чого боялися найбільше. Але одразу виїхати ми не встигли, залишилися і були в окупації до 9 квітня.

Головною причиною, щоб наважитися на виїзд, став син. Ми не могли морально витримати, бо все вибухало, ракети літали прям над будинками, це було дуже тяжко, але син нас переконав. Я був за те, що краще б залишитись, але син і дружина наполягли, плюс ми ще взяли з собою знайому з дитиною, у нас було місце в машині. У них ще був песик, а у нас кіт Амур з Чорнобаївки, вийшла така дружна компанія.

Довелося їхати через 9 блокпостів, це було дійсно страшно, літало і в одну, і в другу сторону, плюс перевіряли документи, телефони, все виверталося. Окупанти себе вели дуже грубо, як вони можуть. Але коли ми вже виїхали, проїхали всі блокпости і побачили наших гарних воїнів — бородатих, здоровенних, ми їх одразу захотіли пригостити хоч чимось з того, що у нас було — шоколадки, цукерки. Вони відмовлялися, ми наполягали. А потім дивимось, а в них уже тих цукерок й шоколадок ціла купа, люди надавали до нас, тому що всі так само раділи.

А орки на своїх постах вимагали цигарки, закатки, якщо були. Ми бачили, де вони живуть — то по суті яма, закидана гілками. І тут виїжджаєш і бачиш наших — красенів просто. Плакали. Перші пів години, коли вже були на підконтрольній, просто їхали і плакали. Навіть коти й собаки притихли. Розуміли, що щось сталося. Оце була перша емоція — сльози.

— Як вдалося виїхати через девʼять російських блокпостів після участі у мітингах?

— Пощастило. На перших блокпостах були мобілізовані з так званих ДНР, ЛНР. Вони були брудні, в якихось робах, той автомат висить, видно, що то не вояка. А уже коли ми до Снігурівки доїжджали, то там були вже серйозніші, зброя з глушниками, одягнені, в бронежилетах.

Але дуже великий потік машин, і їм було інколи чи лінь, чи втомились, то вони просто рукою бувало рукою махали — і 10-20 машин проскакувало. Якщо проскочив — то добре. Ми як підʼїхали, перед нами було ще дві наші автівки, і тут мою від них відрізають. А там немає ні звʼязку, ні інтернету, і я, наприклад, навіть толком не знав, куди їхати. А там же як: трохи вправо-вліво — міна, все, тебе немає. Або як вискочиш туди, куди не можна вискакувати, де у них укріплення, тебе розстріляють прям з машиною. І ми бачили розстріляні цивільні машини.

І я їм пояснював, що якщо я відстану, я не знаю навіть, куди їхати, а наступні 10 машин маю я вести як голова колони. Вони мене запитали, чи ті, що за мною, теж з нами, я відповів, що ні, тільки я, мої попереду. І вони пропустили. І я оце із швидкістю 120, по ямах, щоб своїх наздогнати. Як приїхав сюди, у мене колеса були квадратні і гальма повністю спалив. Ми навіть воду старалися не пити, щоб не ходити в туалет.

— Як жили у Херсоні до виїзду?

— Під час окупації волонтерив, всі допомагали, хто чим міг. У мене була машина і був повний бак, то була така можливість. Бо з паливом була проблема. Ми ліки розвозили, хліб, інші продукти, дитяче харчування, все що було. Картоплю. Рибу. Браконьєри передавали і ми людей годували тією рибою.

Черги були за всім. Ти займаєш чергу ще до того, як дізнаєшся, що там продають, інакше ти залишишся без нічого, і твоя родина теж. Ми за молоком, наприклад, стояли всією родиною по черзі з 8 ранку до 5 вечора. А молоко ж треба взяти не тільки собі, а й сусідам: на девʼятому поверсі у нас жила жіночка, яка не могла ходити, а на третьому така, яка ходила, але погано. А молоко привозили в кегах для пива і пивний магазин з цих кег розливав у пляшки. От як пиво, тільки молоко.

— Які найстрашніші моменти довелося пережити в окупації?

— Два. Перший — коли я віз медикаменти з однієї лікарні в іншу і наскочив випадково на колону російську, а перед ними їхала військова машина, на якій були кулеметники, я прям вискочив на них, і на мене наставили цей кулемет. Я опустив вікна, руки поклав на кермо і просто стояв, але весь час, поки вони їхали, я стояв під прицілом кулемета.

А другий — це коли треба було відвезти дитяче харчування і почався обстріл. Адресу мені дали, виявилось, що це у Степанівці, і я приїхав якраз у той момент, коли з Чорнобаївки в сторону Миколаєва полетіли «гради», а з Миколаєва прилетіла відповідь. І щось з того поцілило в Степанівку, де я віддавав це дитяче харчування. Дим, нічого не видно, незрозуміло, куди бігти. Я застрибнув у машину і поїхав, навіть не бачачи, куди. Але дитяче харчування передав.

— Що було з херсонським театром?

— Театр побудований за таким же принципом, як і в Маріуполі, там було сховище, в якому жили кілька десятків людей. Важливо було допомагати і їм. Вони теж стояли в чергах за хлібом, за всім. Але враховуючи, що я волонтерив, то у мене було трохи більше можливостей — крупу якусь знайти чи ту саму рибу. Старалися допомогти максимально тим людям.

Вони спали на підлозі, всі боялися, що до них туди спустяться орки, які весь час довкола театру кружляли. І в один день це таки сталося і вони прийшли. Це було орієнтовно 22 березня, вони зайшли у театр, все обдивилися і запитали: «А почєму ви нє работаєтє?» Тоді всі почали виїздити. Наші виїхали з театру хто куди, бо по домах теж було страшно. Шукали, де є підвали або більш-менш серйозні укриття, бо прилітало постійно.

А коли рашисти вже зайшли, то почали будувати в місті блокпости і всіх пресувати, перевіряли машини, телефони. Тобто коли ти виходиш на вулицю, треба було брати інший телефон, повністю порожній — ми ходили на мітинги, тому боялися. Нас фотографували, наприклад, і ми розуміли, що шукатимуть активістів. І після того, як розберуться з атовцями, військовими та іншими, вони візьмуться за нас.

Зараз театр потроху починає працювати, перед святами відкрили сцену у бомбосховищі, резиденцію святого Миколая для дітей. Там є невеличка програма. В театрі вкрали все, що вони могли вкрасти, у мене в кабінеті, наприклад, особисті речі вкрали — костюми, туфлі, навіть білизну — майки. Позабирали інструменти, не залишили жодного шурупа.

Не забрали чомусь великий дорогий проєктор. Є два варіанти: або вони не зрозуміли, що то і що з ним робити, або не знали, скільки він коштує. Для них були важливіші компʼютери, ноутбуки, оргтехніка.

— Окупанти намагалися відновити роботу театру у Херсоні?

— Так, вони спробували це зробити. І, на жаль, багато людей виявилися зрадниками і допомагали їм налагоджувати цю роботу. Вони так жодної вистави і не змогли поставити, а у наших колишніх колег не вистачило розуму зрозуміти, що їх просто використовують, щоб возити вистави по селах, робити концертні програми і людей так призивати на референдум. Вони не зрозуміли, що окупантам театр як такий не потрібен. Вони думали, що росія тут назавжди. На початку ми намагались їх переконати. Ми розмовляли з ними, просили, пояснювали.

Цих людей можна поділити на два види: тих хто чекав «русский мир», а другі — ті, кого перші змогли переконати у тому, що росія тут назавжди. І більше шкода тих, кого переконали, вони втратили просто віру, були налякані, їм пообіцяли гроші і вони вирішили, що у них немає виходу. А коли ця ситуація почала змінюватися, вони втекли на лівий берег і деякі з них може й мріють повернутися, але вже розуміють, що накоїли. Вони знімали відео й агітували, наприклад, йти голосувати на референдум. Це не просто люди, яких змушували працювати. Людина, яка очолила театр при окупантах, наприклад, ходила на телебачення і розповідала що вони роблять постановки. Це був охоронець з театру. Раніше був завгоспом.

Я одразу дуже хвилювався через подібне, реагував у соцмережах. А потім зрозумів, що найстрашніше вже відбулося, що це потрібно якось відпустити. Є для цього певні служби. Думаю, всіх знайдуть і кожен відповість за свої вчинки. Але дуже шкода, що люди, яких ти знав, з якими працював, ділив шматок хліба, виявилися зрадниками.

- Чи є плани повертатися додому?

- Дім - там, де твоя родина. Моя родина зараз приїхала сюди зі мною. Це було складно. У Херсоні наша домівка, все життя, друзі, мами, спогади. Все там залишилося. Це був тяжкий вибір. Але ми виїхали, щоб зберегти життя, і в першу чергу дитині. Повертатися туди, де постійні обстріли, немає сенсу.

Остаточно вирішили їхати ми в один вечір. На Миколаїв часто летіли ракети, а вони летять дуже низько, над будинками, траєкторія польоту часто проходила саме над тим районом, де ми жили. І вдома був такий куток безпеки, скажімо так, за правилом двох стін, куди ми складали подушки, матраци. Кіт наш завжди як ракети летіли, відчував це першим, і біг у той куток, коли ще навіть ми не чули. І дитина йшла за ним, знала, що час ховатися.

Одного разу ми вночі прокидаємося, а син стоїть там у кутку, прям стоячи спить, а босий, ногі голі. І кіт обкрутився навколо ніг, гріє. Все, ми на тому вирішили, що їдемо. На наступний день зателефонував знайомий і ми поїхали. І коли виїжджали, в нас знову атомати тикали, але після кулемету автомат то уже було не так солідно.

Тикав військовий дулом в голову, кричав, що буде куля в лоб «за неуважение к солдату русской федерации». А в чому «неуважение» вийшло — у машині скло тоноване і коли підʼїжджаєш до посту, то потрібно опускати скло. А до нас стояло ще три машини, було холодно, то я і не опускав, бо діти ж сидять. І тут він біжить з автоматом, тикає...

- Як потрапили до Кропивницького?

- Мені зателефонували, сказали, що є така вакансія, що зі мною хотіли б поспілкуватися, подивитися на мене, щоб я подивився на театр. Це був мій перший приїзд до Кропивницького, я жодного разу раніше не був тут. Звісно, я знав, що Театр Корифеїв саме тут, знав, хто тут працює, які вистави роблять, ми їздили на фестивалі, кропивницький театр приїздив до нас на фестиваль, тому ми заочно були знайомі. Але запропонували такі оглядини зробити.

Якщо вже мені запропонували цю посаду, то мою кандидатуру розглядали дуже детально, все вивчили. У мене є досвід роботи у театрі - 18 років, три освіти, що повʼязані з театром, дві з них вищі. Тож мені запропонували спробувати на умовах, що це до кінця воєнного стану, потім буде конкурс.

Я вже познайомився з колективом, зробив перші кроки в роботі. Хочеться виводити театр на новий рівень. Розумієте, у театрі немає головного режисера, немає хормейстера, не було довго директора. Дякуючи тим людям, які весь цей час тут працювали, театр зараз у тому вигляді, в якому зараз є, головне - зберігся колектив. Тому планів амбітних дуже багато. Це стосується постановок, гастролей, грантів, можливо, запрошень навіть з-за кордону, наприклад, певних режисерів, цікавих для нашого театру.

Наш театр - це те, про що мають говорити не лише в Україні, а й в світі. Це той театр, саме той. І я хочу зробити все, щоб про нього говорили, щоб у нас були аншлаги. Я розумію, що війна, складно. Але люди не стали менше потребувати театру, він необхідний, театр має велику соціальну роль навіть під час війни. Він має обʼєднати людей навколо себе, показати щось світле й гарне, дати глядачам пораду.

Є репертуар, він діє, є ті плани, які ми намітили. 14 лютого плануємо премʼєру на малій сцені. Одна з першочергових задач - щоб почала пацювати мала сцена. У березні також плануємо премʼєри.

Якби у мене був ще головний режисер, який би обʼєднав акторський склад, це було б чудово, але поки що я, як художній керівник, беру на себе таку функцію. Актори до мене підходили, питали, як ставлюся до ідеї концертної діяльності театру, я відповів, що чудово, ми ж музично-драматичний театр. Але в музично-драматичному театрі немає хормейстера. Це нонсенс, що з акторами ніхто не займається. У музично-драматичному театрі немає програми оркестрової. Оркестр працює у виставах, так, у репертуарі, але не має жодної програми суто оркестрової.

Тому я зараз шукаю головного режисера та хормейстера. Це, крім того, що має бути фахівець, так ще й людина, яка обʼєднає, яка має певні якості - комунікабельність, вихованість, це в наш час дуже важливо. Потрібна людина, якій буде довіряти колектив.

- З якими викликами довелося зустрітися у нашому театрі?

- Головне — це колектив. З ним треба працювати, його треба чути, колективу треба віддавати. А у них цього всього не було. У них був репертуар, вони його грають. Але у кожної вистави є свій режисер. Який її має вести далі. Це ж як мала дитина, вона викохана, але їй треба дати ще щось, бо ж вона росте й розвивається, точно так і вистава. А актори це робили самі. Ми вже зустрічалися з ними, довго сиділи, розмовляли, вони розповіли про проблеми, які є.

А що стосується самої будівлі, то виклики такі, як і у всіх — тривоги, вимкнення світла, невелика кількість глядачів, але ми потихеньку починаємо переконувати людей у тому, що в нас безпечно, є укриття поблизу. Ми створюємо всі умови, щоб у нас було комфортно. Ну і найкраща реклама для вистави — якість вистави. Ми над цим працюємо.

Чисто адміністративних викликів багато. Але є люди, вони фахівці і допомагають у всьому. Люди, які люблять театр і люблять свою роботу.

- Після призначення на посаду почали ходити чутки, що кропивницький театр очолив директор з проросійським минулим.

- Це смішна історія, хоча і неприємна особисто для мене. Але реагувати не думаю, що треба, бо люди різне говорять. Шкода, що в такий час тяжкий люди знайшли можливість втратити свій час, мій і глядачів на такий от вкид. Говорили, що я ще в 2001 році від партії балотувався у народні депутати. А я у 2001-му навчався у херсонському училищі культури і навчався режисурі й акторській майстерності. І слово «партія» було для мене дуже далеке і незрозуміле.

Найголовніше, що люди підхопили це і, не зʼясувавши обставин, почали це все тиражувати. Якщо б у мене була б хоч на секунду якась думка про «русский мир», то моя мама б мене особисто вночі задушила, а дружина при цьому мене тримала б. Наша родина це у багатьох поколіннях українці і ми цим пишаємося. Як люди освічені, ми знаємо, що несе «русский мир», тому мови про це для мене не було і не буде.

- Але таки інформацію про звʼязок з проросійськими партіями можна знайти в інтернет-мережі.

- Так, таке було. Коли я в 2004 році прийшов працювати до театру, у театрі одна партія винаймала офіс. Тому в цій партії були всі, весь колектив театру. Нас туди внесли для кількоості. Тоді був такий момент, хотіли ми чи не хотіли, нас внесли у ту партію. Когось у місцеві ради, а мене вирішили у народні депутати. Я був 364-й, а від партії не пройшов жоден. Але у них тоді була ще й зовсім інша риторика. То пізніше вони з кимось там злилися і стали чисто проросійськими.

Про мене писали, що я був у Партії Регіонів, хоча я там не був і не маю до неї відношення. Аж потім я вступив до місцевої партії Ігоря Колихаєва, який став мером міста і який в полоні зараз. Тому зараз я є чинним депутатом Корабельної районної ради у місті Херсоні, але я хочу скласти повноваження, тому що зараз складно відвідувати сесії навіть онлайн.