Київ витримує бомби та відключення світла, Росії не вдається скалічити українську столицю

Переклад статті Шівон О'Грейді та Анастасії Галушки, The Washington Post

Через два дні після того, як російська ракета перед Новим роком убила її близьку подругу, Дарія Хижчук повернулася на роботу офіціанткою в елітному італійському ресторані в українській столиці.

Її зміна пройшла в заціпенінні; вона виконувала замовлення балакучих клієнтів на автопілоті, поглинена горем.

«Це було найгірше, — каже дівчина. — На жаль, є два світи».

«Так і має бути, — додає вона. — Це наша остання така зима. Наступного року ми будемо вільні».

Поки Київ починає свою першу зиму після російського вторгнення в лютому минулого року, жителі долають суворі реалії жорстокої війни: постійна загроза авіаударів, регулярні відключення електроенергії, страх перед ядерним ударом.

Вони також продовжують жити. Танцювальні студії та манікюрні салони відкриті — вони навчилися працювати від ліхтарів, що живляться від батарейок, навіть коли через російські атаки на інфраструктуру немає електрики. Кафе та ресторани, які працюють від генераторів, переповнені.

Стійкість киян є доказом того, що президент Росії Володимир Путін значною мірою провалив план зробити їхнє життя нестерпним, позбавивши цієї зими тепла та електроенергії.

Останніми днями покращена українська протиповітряна оборона та ремонт інфраструктури, пошкодженої російськими ударами, вперше за кілька тижнів забезпечили мирних жителів стабільною енергією. Поліпшення зв’язку підняло моральний дух. Випадкове функціонування електромережі часто зводилося до того, хто міг увімкнути світло, а хто ні — іноді створюючи непорозуміння між заможними та бідними.

50-річна Олена Байбіна колись мала постійну роботу — прибирала будинки в Києві. Це припинилося, коли багато її клієнтів покинули столицю на початку війни. Але нещодавно, навіть коли деякі роботодавці повернулися, перебої з електроенергією не дозволили їй скористатися пилососом або пральною машиною. Перебої з водою додали проблем.

Багато українців сприймають відключення електроенергії, порівняно з найгіршим сценарієм, незручністю, яку можна перетерпіти. Але для Байбіної це означає, що вона ледь може заробити грошей, щоб вижити. «Мені довелося б повернутися додому, бо як я можу так працювати?» — говорить вона.

Через загрозу нових атак компанії готуються до похмурих днів. Багато хто придбав генератори, щоб забезпечити роботу в умовах тривалого відключення електроенергії. Уряд України встановив по столиці «пункти незламності» з генераторним живленням, куди жителі можуть ходити, щоб зігрітися та зарядити пристрої. Більшість людей намагаються обмежити споживання електроенергії, щоб уникнути перевантаження мережі перед найхолоднішими днями зими.

Нещодавно вдень Хижчук та інші друзі допомогали 42-річному Сергію Кагарлицькому, чию дружину Ірину вбили під час удару напередодні Нового року, прибрати те, що залишилося від їхнього дому. Падав сніг, і вони намагалися врятувати, що могли, поки не настала ще гірша погода.

[caption id="attachment_145722" align="aligncenter" width="640"] 42-річний Сергій Кагарлицький (у центрі ліворуч), чия дружина загинула, коли російська ракета впала біля їхнього будинку в Києві напередодні Нового року, і подруга його дружини Дарія Хижчук (у центрі праворуч) гріють руки, коли волонтери розчищають завали. Фото: Ед Рам для The Washington Post[/caption]

Кагарлицький пробрався крізь уламки і вийшов, несучи фотографію в рамці, на якій він тримає свою дружину в день весілля в 2010 році. Подружжя та їхній 10-річний син пережили 10 місяців війни Росії проти України лише для того, щоб наприкінці року стати жертвами.

«В одну секунду я втратив дружину, машину і будинок, – каже Кагарлицький. — Єдине, що в мене залишилося, — мій син».

І все-таки, навіть у своєму горі, він сказав, що не звинувачує інших за те, що вони намагаються насолодитися відчуттям нормальності, поки можуть. «Якби моя дружина не загинула, я теж міг би зараз пити коктейль за рогом», — говорить він.

З пагорба, де колись стояв його будинок, можна побачити лижників і сноубордистів, які зигзагами катаються по снігу на міському лижному схилі неподалік, навіть коли сирени повітряної тривоги попереджають про ще один можливий напад.

На запитання, чи боїться вона удару в цьому районі, Дарія Надолго, яка того дня вперше вчилася кататися на сноуборді, відповіла: «Я більше боюся, що тут упаду».

За її словами, відволікання на хобі «корисне для нашого психічного здоров’я».

Не всі українці сприймають це так.

Байбіна, прибиральниця, живе в малозабезпеченому районі Києва. Оскільки деякі жителі столиці насолоджуються нічним життям і більш-менш повертаютьтся до нормального життя порівняно з початком вторгнення, їй важко зводити кінці з кінцями.

«Хлопці застрягли в окопах, мерзнуть і вмирають, а ви це робите? Поки я працюю за якісь копійки, щоб купити собі хліб і воду, ти собі таке дозволяєш?» — каже вона. — Іде війна».

24-річна Мія Віллард, американка українського походження, яка живе на лівому березі Києва, навчається онлайн в Університеті Центральної Флориди. Війна змінила її пріоритети, тепер більшість часу приділяється гуманітарній роботі. Але вона знає, що все одно має виконувати свої онлайн-завдання, навіть якщо тижнями живе з нестабільним електропостачанням.

«Я лягаю спати щоразу, коли у нас немає електрики, — розповідає вона. Коли живлення відновлюється, дівчина кидається заряджати свої пристрої та завантажувати матеріали, потрібні для уроку. Вона сиділа на підлозі сусіднього супермаркету, який став пунктом незламності, щоб скористатися його генератором. Одного разу, щоб виконати завдання вчасно, Мія всю ніч провела в офісі міжнародного політичного мозкового центру, де вона працює на іншому кінці міста.

Вона знає, що її однокурсники в Сполучених Штатах не справились би з такими викликами. «Я не можу уявити життя без зони бойових дій, — сказала вона. — Це незручно, але не так уже й жахливо».

26-річний Кирило Трембовецький працює в українській інтернет-компанії. Його офіс купив генератори та додаткові батареї, щоб маршрутизатори не втрачали з’єднання.

«Я починаю звикати до цих обставин, — сказав він. — Коли стомлююся від цього всього, думаю про хлопців на фронті».

19-річна Дарина Поліщук — студентка, яка підстригає волосся в маленькому салоні на ринку в мікрорайоні на лівому березі. Під час нещодавнього удару вона почула сирени та гул, але на неї чекали двоє клієнтів. Вона не закривала салон і не поверталася додому, доки не подбала про них. «Мені довелося завершити, – каже Поліщук. — Я все одно нічого не можу зробити [з ракетними ударами]».

«Чіплятися за рутину — ось як люди тут справляються», — говорить Ігор Костецький, викладач танців у Києві.

У листопаді, коли завили сирени повітряної тривоги і в столиці почалися вибухи, він наказав своїм учням залишатися у своїх укриттях. Потім, близько 18:00, сирени стихли. Був у студії, писав своїм підопічним, що можуть приходити, хто хоче. Після дня інтенсивного російського бомбардування 10 людей прийшли потанцювати.

«Я вважаю, це чудовий вихід для емоцій», — сказав Костецький.

За його словами, після ударів, які призвели до загибелі мирних жителів у новорічну ніч, ще більше студентів звернулися до нього з проханням записатися. «Я дуже хочу танцювати, — написав йому один майбутній студент. — Я не хочу відкладати. Немає часу, крім як зараз».