Історія Віри Вовк - бабусі загиблого воїна-олександрійця, прапор від якої висить у Конгресі США

Вірі Вовк вже 74 роки. Дев'ять з них - від початку війни у 2014 році - вона допомагає ЗСУ як волонтерка. Повномасштабна війна принесла жінці особисту трагедію - під час обстрілу олександрійського аеродрому загинув її онук. Проте волонтерка не впала духом і не покинула своєї справи.

«Всі хлопці, які там, вони також мені рідня», - говорить бабуся Віра, й далі пече, консервує, передає кошти для ЗСУ. Одного разу пенсіонерка вкотре принесла волонтерам гроші, ті купили на них тканину, пошили прапори і відправили військовим під Херсон. Один із військовослужбовців заховав прапор собі у бронежилет. Згодом підрозділ цього військового перекинули під Бахмут. Перед візитом Зеленського військові з підрозділу підписали цей прапор і передали президенту. А той подарував його Конгресу США.

Про своє волонтерство, сімейну трагедію та реакцію на історію з прапором, який Зеленський передав Конгресу США Віра Вовк розповіла журналістам CBN:

- Волонтерством я займаюся ще з 2014 року, коли «зелені чоловічки» почали заходити у Крим, Донецьк та Луганськ. Там тоді проти них воювали наші знайомі хлопці. Якось вони подзвонили, але не говорили, що у них там відбувається, я лише на фоні чула звуки пострілів. І тоді я задумалася, що якось потрібно допомагати. Наприкінці березня я почала шукати серед знайомих, що кому потрібно, хто відвозить. Дізналася, що у моєї знайомої там воює онук. Ми передавали йому продукти, які могли. Потім я побачила сповіщення, що біля будинку культури збирають допомогу. І саме тоді я познайомилася з Іриною Кабановою (директорка Координаційного центру волонтерів в Олександрії - прим.). Ця жінка неймовірно мене вразила своїм запалом. Ми обмінялися з нею телефонами і почали нашу співпрацю. Тому з того часу всю допомогу, яку можу надати, я несу їм. Бувало, що хлопцям треба були лопати, сокири та цвяхи. Приїжджала машина з причепом і все, що можна, я з дому витягувала. І килими їм давала, щоб вони завішувалися від вітру. Отак у тандемі з Іриною довгий час і працювали. Але у 2020 році мене підкосила хвороба. Ні, не коронавірус. Я дізналася про хворобу у Кіровоградському онкодиспансері… Та коли я повернулася з лікарні, то вирішила, що скільки б мені не було заказано прожити, я продовжуватиму допомагати. Я не зупиняюся на тому, що я хвора. Ні, я здорова людина, я можу робити. Робота - це і є життя. Іти вперед, вперед, вперед…

[caption id="attachment_146224" align="alignnone" width="640"] Віра Вовк також пише листи захисникам на фронт, які потім кладуть у посилки. Фото Олени Павлюк, CBN[/caption]

Зараз я готую випічку, щоправда, це відбирає трохи більше часу, ніж було раніше. З вівторка починаю: чищу приладдя, заготовляю інгредієнти. Особливо капусту. Чомусь всі страшенно люблять пиріжки з капустою (сміється). Також торти печу, салати роблю. Якось було у військового День народження, то я йому пекла торт. Ірина його потім відвезла. Всю випічку передаю у коробках. За тиждень можу відправити таких шість-сім. Хлопців же там багато. Ну а кошти… Кошти також весь час передаю, бо тоді у 14-15 роках треба було на заправки. Розуміння того, що йде війна було не лише у мене в голові, але й у серці. Я і чоловіка свого долучила, щоб він мені допомагав. І він дійсно мені допомагав. І я дуже рада, що зараз люди якось згуртувалися, стали допомагати.

Коли пані Віра починає говорити про свого онука, її голос тремтить, хоча вона продовжує триматися:

- Де під час служби був мій онук він нікому не говорив. Я не дуже на нього тисла, не питала, де він і що робить. Військовий… Він навчався у Криворізькому колегіумі, шість років там був. А загинув коли йому було 25 років. 15 квітня на 26-му році життя. Їх шестеро тоді загинуло. У нього весілля мало бути. 9 квітня він розписався зі своєю Катюшкою… Він дуже її любив, дуже щасливий був. Так збіглося, що коли вони розписувалися це все було таємно, вони нічого нікому не говорили. Але син мене підвіз туди, і я побачила, який він щасливий після розпису був. «Бабушка, я оженився. Ба, я такий щасливий», - він мені говорив. Тоді я бачила його востаннє… А востанній раз говорили ми 13 числа. Він мені свій телефон залишив і сказав, що навчить, як ним користуватися. «Я тобі прийду покажу 18 квітня, тоді я буду трошечки вільний». Але 15-го о 22:30 він загинув. А 18-го ми вже його поховали на військовому кладовищі. Він був дуже світлою дитиною, ніколи не грубив. З маленького віку він брав участь у моїй художній самодіяльності. Ми завжди з ним книжечки читали. Його звали Денис Карпенко. Я дуже ним пишаюся. Дуже. Я його дуже любила і люблю. До останнього я буду про нього пам'ятати.

[caption id="attachment_146226" align="alignnone" width="640"] Фото Сергія Баранюка, CBN[/caption]

Я збирала кошти на його весілля. Ми планували зіграти його десь у серпні-вересні. Він дуже спішив одружитися. Все розповідав, як любить свою Катюню. І я збирала кошти для них. І коли його не стало, я пам'ятаю, я сиділа на дивані й хтось згадав за кошти. Кошти. Куди ці кошти? Його поховали. І я подумала, що ці кошти треба віднести до Ірини Кабанової, там вони на тепловізори збирають, ковдри, машини. І я принесла їх і сказала: «Іра, це його весільні кошти. Ті, що я збирала. Нехай допоможуть нашим онукам, синам, братам, які воюють. Всі, хто там – то мої рідні діти».

[caption id="attachment_146225" align="alignnone" width="640"] Віра Вовк разом з директоркою Координаційного центру волонтерів Іриною Кабановою. Фото Олени Павлюк, CBN[/caption]

Волонтери купили тканину, а Наташа, швачка, пошила прапори. Там вийшло, що вони їхали до бійців з прапорами, і дали одному бійцю прапор. Він такий був радий з того, що йому дали цей прапор. Він його за бронежилетом носив. Я дуже пишаюся тим бійцем. У мене просто потяг обняти, притулити його до себе. Дорога дитино, я дуже щаслива, що ти той прапор носив! І потім у нього попросили той прапор, він спочатку не хотів давати. Він чудова людина! Чудові у нас хлопці! Дуже сильні духом. І я дуже щаслива. Я коли дізналася, що вони той прапор підписала і передали Зеленському, а той відвіз його до Конгресу, я у свої 74 роки я просто аплодувала. Наскільки це піднесення духу! І я думаю, що для наших хлопців теж.

Віра Вовк і після перемоги планує допомагати всім, хто цього потребує. На її думку - сенс життя полягає не у грошах, а у першу чергу - у можливості допомогти ближнім:

- Після війни хочу допомагати тим, кому тяжко. Відбудувати будинки, діточок підняти, які лишилися сиротами. Де б вони не були, але кошти я перераховувати буду. Бо діточки дуже постраждали. Але я пишаюся тим, що такі маленькі у нас українці збирають кошти й несуть ці кошти ЗСУ. Як вони діляться печивом, яке дають їм військові. І мені боляче, що деякі діти-переселенці починають плакати, коли чують, що щось десь гуде. Вони травмовані цим. Я дуже хочу, щоб вони всі були щасливі. І щоб у всіх все було добре.