Як козаки перехитрили «кегебістів», возили булаву Ющенку та інші історії сучасного козацтва Кіровоградщини

Який образ вимальовується у голові у людини, коли вона чує слово «козак»? Зазвичай люди згадують уроки історії, на яких вивчали Запорізьку Січ та уявляють собі чоловіків з оселедцем та вусами, у шароварах та при зброї. Проте не кожен згадає, що є і сучасні козаки. Дехто за власним бажанням відрощує вуса та чуба, інші - носять звичайний буденний одяг, не відрізняючись від інших людей. На Кіровоградщині більшість сучасних козаків об'єднана у Бугогардівську паланку.

Хто вони, чим займаються, як стати одним із них - ці та інші питання CBN поставило осавулу Бугогардівської паланки Віктору Тріщенку. Далі - його розповідь.

Осавул Віктор Тріщенко

Мене звати Віктор, мені повних 74 роки. Моя посада - осавул. Це друга посада у товаристві після отамана. Зараз я тимчасово виконую обов'язки отамана, оскільки він своїм указом поставив мене замість себе, коли йшов на війну.

Я вирішив опікуватися козацтвом, коли відзначали 500-річчя Січі, і до нас їхали люди із заходу України на святкування. І стався тоді такий прикрий випадок: під’їжджаю на заправку, а там стоять три автобуси з людьми. Молоді люди стоять, чогось чекають (а тоді був липень, або серпень, загалом дуже жарко). Я підійшов до них привітався, кажу «Слава Україні».

А тоді, у 1989 році, почути таке привітання у центрі України - то хто то таке знав, і хто таке чув? Вони відповіли мені, а я у них далі питаю: «А що у вас за проблема, чому ви стоїте, чому не їдете?». Вони кажуть: «А нас не заправляють, не дають нам палива». - «А чому?» - дивуюся. А там, як виявилося, вже десь комуністи дали наказ, щоб вони не їхали на святкування.

А раніше заправляли за талончиками із вказаним там літражем, а з іншого боку на талончику стояла печатка області. Я підходжу до заправниці й говорю: «Слухайте, а чому ви тут мучите людей?» - «А мені сказали не брати їхні талони», - каже вона. «А по наших талонах ти можеш відпустити?» - ми намагалися знайти вихід. «Можу», - відповідає.

А у мене тих талонів назбиралася ціла купа. Я їм тоді говорю: «Під’їжджайте, я вам віддам усі талони». Ця жінка погодилася, бо бачить, що люди мучаться, їм жарко. Під’їхали вони, заправилися, хотіли забирати мене з собою. Ось з того часу і почалося.

Бугогардівська паланка

Ми, місцеві хлопці, зібралися і серед нас був такий Віктор Загацький - він став першим отаманом. Він був справжньої козацької статури, одержимий козацтвом. От він і взявся за цю справу, зареєстрував організацію. Ми розклеїли по всьому місту оголошення, що всі, хто вважає себе козаком, відчуває у собі козацький дух, то нехай приходить на збори такого-то числа.

Ми зібралися у великому залі на другому поверсі старого корпусу педуніверситету. Туди прийшли близько 200 охочих вступити до лав козаків. Ми послухали отамана, і розпочали свою роботу. Коли ми намагалися зареєструвати громадську організацію «Бугогардівську паланку», нам чинили різні перепони. Це нічим не пояснювали, але всіляко затягували: то те не так зробили, то не ті документи, то ще щось забули подати. Та зрештою нас таки зареєстрували. Ми зробили собі прапора, однострою у нас як такого не було - ходили всі у тому, хто що міг дістати - хтось у вишиванці, хтось у своїй простій одежі.

Загалом займалися просвітницькою діяльністю, підіймали козацький дух у людей. Багато людей у нас відсіювались. Переважно відсіювалися ті, які думали, що матимуть якусь фінансову винагороду за свою діяльність. Нас, бувало, що і 10 осіб на всю паланку залишалося. Але ми продовжували робити свою роботу, адже неважливо, скільки вас, головне, щоб був результат. Найбільше нас було ще до початку війни у 2014 році - тоді було до 600 душ. На сьогодні нас не більше, ніж 200.

[caption id="attachment_150897" align="alignnone" width="958"] Герб Бугогардівської паланки. Фото: Олена Павлюк, CBN[/caption]

Зараз усі ті, хто хоче стати козаком, приходить з цим проханням до товариства на збори чи окремо до якогось козака. Потім заповнює заяву-анкету. Три місяці дають йому випробувального терміну. На цей строк йому дають завдання. Це, наприклад, зробити щось для товариства, взяти активну участь у якихось заходах. Якщо бачать, що робив щось, старався - тоді товариство вирішує, чи приймати. Цікава сама процедура прийняття.

Збирається товариство десь у святому місці, у Холодному Яру, наприклад. Стає отаман, осавул, хорунжий з прапором і чоловік з чаркою. Той, хто проходить ініціацію, читає присягу, потім підходить до прапора, стає на коліна. У цей час підходить осавул і нагайкою його три рази по спині. Потім кандидат бере у руки шаблю, на лезо якої ставиться чарка. І так, щоб не впустити, випиває. А потім його всі поздоровляють.

Буває і таке, що виганяють з товариства. Щоб виключити когось, збираємо раду. У нас був такий один. Під виглядом охоронної фірми займався рекетом на ринках. Ганьбив козацтво! Ми спалили його анкету. Було, що отамана одного вигнали. За махінації, за брехню. Було таке, що і нагайки давали козаку. Як сказав отаман, то за провину якусь могли відшмагати.

Територія сучасної Бугогардівської паланки охоплює майже всю територію Кіровоградської області, окрім колишнього Світловодського району та частини Онуфріївського. І не лише Кіровоградську область, а і частину Миколаївської.

Коли ми ще тільки реєстрували нашу паланку, ми обирали їй назву. Перебравши багато варіантів, вирішили залишити історичну: за часів Запорізької Січі на нашій території якраз знаходилася Бугогардівська паланка. У нас у верхах у Києві коли ще був гетьман Мулява, то він зробив чітку структуру, що всі товариства йому підкорялися. І ми також були у цій вертикалі.

Центральний орган - гетьманська канцелярія. У нас немає як такої централізації. Якесь товариство може бути окремо, але напряму підкоряється гетьману. Воно на території нашої паланки, але не входить до неї. Але хто хоче мати легітимність, то повинен бути зареєстрований. Якщо не зареєстрований, то ти сам собі козак. Козакуй, тобі ніхто не забороняє. Таких насправді багато є.

Як козаки популяризували Холодний Яр

Ми, козаки, їздили на різні всеукраїнські заходи, на Берестечко, на могилу до Сірка, підіймали Холодний Яр. Є у нас тут урочище, називається «Чорного Ворона». Там такий яр, зарослий лісом, - байрак. Там отаман холодноярців Чорний Ворон прийняв бій. От ми як приїхали туди як першого разу, то просили людей, щоб показали, де тут є його могила. А вони сказали, що нема кому показати нам, де вони поховані. А ми з собою привезли великий хрест. Де його дівати? Ну на узліссі його символічно закопали. Тепер той хрест стоїть зарослий у лісі.

А у нас тут був такий кобзар Литвин і його дружина - екстрасенси. От вони ходили по лісу і знайшли місце, де похований отаман. Там тепер і його пам'ятник стоїть, і Юрію Горлісу-Горському. Ми з 1995-го року постійно їздили у Холодний Яр. Спочатку нас було десь 10 душ, ми їздили до місця загибелі Чучупаки, до Мотрониного монастиря…

Загалом всі видатні місця об’їдемо, покладемо квіти, вклонимося. А потім завдяки нашому письменнику Роману Ковалю, почали це розвивати. Я йому вдячний: спочатку нас їздило 10 осіб, потім, коли Роман Коваль приєднався, вже до 100. А перед цією війною вже 1000. Тепер там окультурили все, і каплицю поставили, і сцену, проводять різні заходи.

Як козаки встановлювали український прапор та перехитрили «кагебістів»

Коли у 90-х роках в Україні почали ставити жовто-блакитні прапори, ми вирішили теж собі поставити. Це 1990-й рік наче був. Ну і я зробив таку щоглу 12 метрів (все життя займався газифікаціями), ми залили фундамент біля пам’ятника Шевченку, поставили кріплення.

А потім приїхали до нас троє народних депутатів: Яворівський, Скорик була, а третього вже не пам'ятаю. Ми у товариша у дворі тоді варили й фарбували цю щоглу. Ну і сказали, що нас там чекають на тій дорозі, якою ми будемо нести прапор. Заберуть у нас ту щоглу, бо там міліція стоїть. Ну тоді ми вирішили піти прямо повз УВД, а воно на вулиці Чміленка, нижче нашої.

Ніхто не подумав би, що у нас вистачить нахабства йти повз них. І ось вони чекали нас біля педуніверситету, а ми обійшли й вийшли з іншого боку. Вони побачили, що ми несемо, і кинулися відбирати. А нас багато тоді вже людей на мітингу з'явилося, то ми так і не віддали. Але ж ми приходимо, а там, де фундамент був бетоном залитий, його викопали й забрали.

Ми тоді прокопали далі ямку, поставили флагшток, засипали землею та утрамбували. Потім з тим прапором ще була пригода - його зігнули. Приїхали, машиною зачепили й зігнули. Ну ми подивилися на це, викопали його і забрали. Вирізали те місце, де зігнуте, зробили щоглу знову. І потім вирішили схитрити, щоб у нас не викопали фундамент.

У мене тоді був такий «Москвич», ми кинули туди мішок цементу. Накидали щебеню, піску, поставили кріплення. Приїхали туди, увімкнули музику і замітаємо біля пам'ятника. Приходять ці люди з КДБ та і питають, що ми тут робимо. «Та ось на свято замітаємо, прибираємо», - відповідаємо їм. Вони й пішли. Ми тоді хутко викопали яму, бігом землю у мішки - і у машину.

Заколотили розчин, заклали фундамент вже глибше, щоб його не видно було, залили бетоном, засипали землею і зарівняли це все. Нема його, нічого не видно. Згодом приносимо ми знову прапор, вони нам тоді вже не противилися, бо думали, що нам нікуди його ставити. А ми розгребли землю, поставили знову тичку, закрутили гайки й молотком заклепали, щоб ніхто не відкрутив. Так він тоді простояв вже довго.

Вшанування жертв Голодомору

Ставили ми пам'ятник жертвам Голодомору. У фортеці, як написано в указі Єлизавети Петрівни, “соорудітє у верхов'ях Інгулу фортецю проти турок, татар та запорожскіх козаков”. Ми й зараз говоримо, що треба зрівняти ті вали. Це ж все одно, що зберігати шибеницю, на якій мого батька повісили. З неї вийшло військо 100 тисячне під проводом Текеля, яке палило і грабувало села.

Отже, вирішили ми поставити цей пам'ятний знак там. Постало питання: як будемо робити? Хто робитиме? Це треба дозволу питати. А ми хіба не хазяїни на своїй землі?! Зробили хрест, зайшли у фортецю, там є такий двір, де гармати стоять. Нагорі зробили пантеон слави загиблим у Другій світовій. А ще там залишили великий майданчик, щоб поставити пам'ятник чи то Суворову, чи то Кутузову.

От ми взяли посередині поставили цей хрест, освятили його, та написали, що це на пам’ять жертв комуністичних репресій та Голодомору. І все. Ніхто не посмів рушити того хреста. Зараз там вже інший з каменю стоїть, обтесаний, гарний.

Як козаки возили булаву Ющенку та зустрічали його на Хортиці

Добре розвивалося козацтво, коли Ющенко став президентом (гетьманом, ми тоді його так називали). Тоді з усієї України з’їхалися козаки на його інавгурацію, а вона була якраз на День Злуки 22 січня. Ми приїхали 21 січня давати йому булаву. Приїхали ми, козаки з усієї України, і стали на Софіївській площі. Стали й чекаємо, а холодно тоді було. Чекаємо, а нема Ющенка. Дзвонять щось ті отамани, дзвонять, але не можуть добитися до Ющенка. Там такі були Зінченко та Томенко, вони біля Ющенка крутилися, і ніяк допускали до нього.

А хлопці з Тернополя привезли 5 гармат. Привезли й поставили їх поруч. «А курва твоїй мамі, що то ми будемо чекати!»- кричать. Забивають оті 5 гармат. Забивають опилками. Бубух. Бахнуло посеред Києва 5 гармат. Гучний звук. На машинах увімкнулася сигналізація, кричать усі. Тиша. Добре, забивають ще гармати. Три рази залп давали.

[caption id="attachment_150896" align="alignnone" width="640"] Віктор Тріщенко. Фото Ігоря Філіпенка, CBN[/caption]

Прибігла міліція, генерал там якийсь. Кажемо, що так і так, ждемо Ющенка. Поки він не приїде, ми будемо стояти тут і гатити з гармат. А тоді він почув і поцікавився, що там таке. Йому сказали, що то козаки зібралися вручити булаву. І от він прийшов до нас. Я тоді особисто тримав наш паланковий прапор прямо над ним.

Ще один випадок був, коли ми зустрічали Ющенка на Хортиці. Ми привезли свою гармату на коліщатах. Приїхали, а там же оцеплення, скільки тих міліціонерів, СБУ. А тут ми викочуємо гармату. «Ви що, будете стріляти?!» - питають нас. «Будемо стріляти! Маємо його зустріти», - відповідаємо. Як?! Не давали нам. Я страшенно через це лаявся.

Ну вони тоді геть усіх поприбирали, а мене залишили, сказали, що я один стрілятиму. І поставили біля мене двох есбеушників. Кажуть, направляйте гармату в ліс отуди. Ну стали ми: я відповідальний, біля мене гармашник. Приїжджає Ющенко. Тільки він підійматися на трибуну - бубух! Аж поприсідали всі від звуку. Ми забили гармату ще. Потім він злазить після всього, ми готуємося до залпу, а нам кажуть більше не стріляти.

А ми ж заряджену не можемо її везти, вона може вибухнути. Ну добре, тоді стріляйте. Побіг есбеушнік там когось нагнати, а цей гармашник вистрілив. І того есбеушніка опилками накрило. Я ж йому і кажу, що ти ж єдиний на всю Україну, хто отримував опилками від нашої гармати. Будеш це пам'ятати. То він трошки згодом заспокоївся.

Чим козаки займаються зараз

Зараз здебільшого всі козаки воюють. Олександрійці, наприклад, майже всі служать, вони молодші. Хто з певних причин, чи через вік, чи через стан здоров'я не може, то займаються волонтерством. Ми з сином машини ремонтували. Нашим військовим, а також добровольцям з Української добровольчої армії, зокрема. 93 бригада до нас також приїжджала. Їм також помогали. Раніше, ще до повномасштабного вторгнення, проводили спільно з УДА вишколи для дітей з області. Тоді, коли вдавалося дістати фінансування. Також співпрацювали з «Козацьким ліцеєм» - 21-ю школою.

Майбутнє у розвитку козацтва

Зараз все козацтво тримається на ентузіастах. Поштовхом для його розвитку може стати наша перемога. Але це має бути й державна програма, зокрема підвищення історичної та культурної обізнаності. Інакше ті заходи, які ми проводимо для дітей, не мають майже ніякого сенсу.