Від Кропивницького до війни - дві години. Команда CBN побувала на деокупованій Херсонщині

Журналісти CBN відправилися до деокупованих територій Херсонщини. Їхали, аби розповісти вам про роботу енергетиків з Кіровоградщини, які під звуки вибухів на всіяних снарядами полях відновлюють електромережі, та про службу бійців Олександрійського батальйону. Але виявилося неможливим обійти увагою й інше, побачене дорогою, бо все це про війну, до якої з Кропивницького їхати всього пару годин.

[caption id="attachment_152175" align="aligncenter" width="640"] Команада CBN, зліва направо: Сергій Баранюк, Мирослава Липа, Володимир Матназаров, Олексій Меркулов[/caption]

Перша зупинка – біля «кавуна», знаку, присвяченого соковитому символу Херсонської області. Розстріляний, посічений осколками, втім живий та український, як і Херсонщина. Далі – чіткі інструкції від військових про те, де можна пересуватись та як себе поводити у всіх можливих ситуаціях, включаючи: «Якщо вам хочеться до вбиральні – вам не хочеться, навколо все заміновано».

Вдягаємо захисну амуніцію та прямуємо до бригади енергетиків, для роботи яких сапери розмінували на полі умовні коридори шириною декілька метрів. Поле рясно усіяне снарядами, повсюди видніються хвости від «нурсів» - некерованих авіаційних ракет та реактивних систем залпового вогню. Розміновані місця сапери позначили червоно-білими стрічками, прив’язаними до торішніх соняшників. Стеблини засохлі, але несуть свою варту, позначаючи територію, по які можна ходити сміливіше. Втім, ми все одно дивимося під ноги. Там згорілі колоски.

Підійшовши ближче до електроопор бачимо, що не лише стовпи подібні зламаним сірникам, а й дроти вщент посічені. Подекуди зруйновані кілометри електромереж. Наразі над відновленням працюють фахівці з Бобринця. Вони змінили попередню групу робітників.

Загалом з 20 жовтня 2022 року на Херсонщині побували енергетики з РЕМів кількох громад Кіровоградщини. Працюють у повному спорядженні, десь на відстані лунають вибухи. Частина з них – робота ДСНС, знешкоджують залишене росіянами. Місцеві переймаються менше, ніж ми: «Це був "прихід", але то далі. Зараз буде ще гучно - наші відповідь відправлять».

Вже по поверненню читаємо у новинах, що на міні підірвалися двоє енергетиків. Ні, не наших. Але що це міняє? Люди ризикують своїм життям, аби налагодити те, що зруйнували росіяни. І знову й знову гинуть через них.

Олександр, енергетик з Бобринця, розповідає: «У четвер фахівці ДСНС працювали тут, знайшли, зокрема, бойову протипіхотну міну. Багато ворожого залишається не підірваним. Дуже важко саперам ходити по бур’янах по стерні, вони не можуть опустити нижче обладнання. А у посадці, де зарості, де російські бліндажі, там ще складніше. Орки зробили свої окопи прямо під лінями електропередач. Хочете, покажемо?».

Ми, звісно, хочемо. Прямуємо до посадки у супроводі військових. Там закінчують роботу сапери. Один з них розповідає: «За рогом ось знайшли міну – "відьма", ОЗМ-72. Ця штука коли спрацьовує, підскакує, і звук такий видає, як свистить. Вона стоїть, а розтяжка підстрибує вгору і на висоті десь метр міна розривається. Всередині до 2400 осколків. На полях багато "нурсів" лежить.

Ось лише на сусідньому полі близько 10-15 таких ракет, які не вибухнули. Вони небезпечні. Будемо вивозити, бо якщо все підривати - багато матеріалу для цього треба. Те, що більш безпечне - вивозимо. Ті хвости, що стирчать - то "урагани". Касетні елементи знайшли, такий снаряд на розі тут стояв, ми підірвали. Протитанкові міни. Мінометні міни. Протипіхотні міни. Помка друга (ПОМ-2 – протипіхотна осколкова міна, - авт.), теж підривали, граната, мабуть, з розтяжки, хлопнули її, не стали заморочуватися».

Підходимо до російських окопів. Купи сміття, залишки від боєприпасів, награбоване: дитячі іграшки, речі, розбита побутова техніка, навіть парфуми. Парфуми не абиде, то якраз був командирський бліндаж. Виїжджаємо з полів, прямуємо на позиції наших військових.

Дорогою зустрічаємо місцеву жительку, Тетяну. «Людей ми евакуювали 5 квітня 2022-го. Я брала участь з військовими в евакуації, вивозили людей. Зараз люди повертаються. У селі до 50 осіб. Я повернулася 3 жовтня. Йшли по ще замінованій дорозі додому пішки, бо мін було - не проїхати. Село здорово розбите, люди повертаються, але немає де всім жити. Живуть і в сараях, поки чекають, що зараз тепліше стане. Наш будинок розбитий, будинок старшого сина розбитий, меншого - ціліший, накрили брезентами, кімнати поділили як гуртожиток, так і живемо», - говорить Тетяна.

Наступний наша зупинка – позиції, які займають бійці з Кіровоградщини. Від привезених смаколиків відмовляються, наполягають на тому, що у них все є. Ми зі свого боку так само наполегливо вручаємо пакунок бійцям - незнайомцям, які водночас видаються нам рідними.

Віталій – олександрієць, йому 38 років. Вдома дружина, двоє дітей. Варту несе на спостережному пункті. Пильнують за водною поверхнею Дніпра. «Вдома все добре, дітки ростуть. Жінка переживає, але що ж зробиш. Треба боронити. Якщо не ми – то ніхто. На службі я знаходжуся з 24 лютого 2022 року. Це все в серці, в душі, я люблю свою країну, тому одразу пішов захищати її. Так само як всі мої побратими, - розповідає Віталій, - Саме тут ми знаходимося близько чотирьох місяців, п’ятий. Наша задача з самого початку – берегова лінія, але міняли дислокацію. Головне – не допустити спроб висадки десанту, ДРГ, форсування водою і слідкуємо за противником. Відстежуємо усі спалахи, вильоти, вибухи, про все доповідаємо. Коли тиша - це найгірше. Дурні думки у голову лізуть. Знаєте, крадій працює коли тихо, він не любить шуму. Так само працюють ДРГ - по-тихому. На цьому пункті четверо бійців, заступаємо по двоє».

«Зі сторони росіян по різному буває. Буває так, що криють і сильно криють. Буває спокійніше. Було таке, що по воді намагалися прорватися, далі, нижче за течією. Пару місяців тому. Саме сюди до нас не намагалися заходити», - говорить воїн.

На стінах - документи, службова інформація. А на стелі - дитячі малюнки. Віталій одразу коментує: «Є з собою малюнки дитячі. Вони завжди з нами. Багато дітей нам надсилають цукерки, малюнки, присилали килимки для сидіння плетені. Видно, що дітки нещодавно навчилися писати, а щось вже підписують. Це дуже приємно».

Військові показують обладнання, кулемет ДШК лагідно називають «дашка». «По наземній цілі два кілометри бере. Наприклад, якщо буде човен, то вона до нього дістане раніше, ніж автомат, і дістане ефективно», - кажуть бійці.

Спускаємося у бліндаж, де відпочиває зміна, яка зараз не на варті. У бліндажі тепло й затишно, пахне деревом. Військові хваляться, що серед них є будівельники, тому система вентиляції зроблена за усіма інженерними правилами. Разом з нами до бліндажа заходить сірий кіт.

«Оце прибиваються до нас. Двох собачок вже відгодували. Наші дзвіночки, ми їх підгодовуємо, а вони нас про все попереджають, будь-який шурхіт – відгукуються, ми перевіряємо, що там. А оце чиє - не знаємо, прибилося, живе з нами у бліндажику. Звати Сірий. Що самі їмо - тим і годуємо. Та й мишей тут вистачає, бігають аж по ногах», - розповідає Роман, військовий з Кіровоградщини.

Виходимо з позицій, військові просять нас швидше пересуватися відкритим простором «бо ви дрон не бачите, а він вас бачить», і водночас переймаються, щоб ми пообідали. Виїжджаючи з села, не можемо не запитати про школу - велика, сучасна, гарна. І зовсім розбита. Росіяни підірвали, коли відступали. Просто так. Або щоб приховати сліди своїх злочинів.

Поверталися додому як в інший світ. Від війни до Кропивницького - дві години.

Фото: Мирослава Липа, CBN.