Обпалені ядерним пеклом. Історія кропивничанина - ліквідатора аварії на ЧАЕС

З моменту найстрашнішої цивільної ядерної катастрофи у світі минуло 37 років. Приблизно о 01:23 26 квітня 1986 року на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС сталися два теплових вибухи, які цілком зруйнували реактор. Будівля енергоблока частково обвалилася. Зупинити активне виверження радіоактивних речовин із зруйнованого реактора вдалося лише наприкінці травня 1986 року шляхом залучення ресурсів усього колишнього СРС� і ціною масового опромінення тисяч ліквідаторів.

До 37 роковин аварії на Чорнобильській АЕС фотокореспондент CBN Ігор Філіпенко, який брав безпосередню участь у ліквідації катастрофи, розповів нашому журналісту про побачене власними очима, про те, що йому довелося пройти вже після ліквідації та уперше показав світлини того часу з особистого архіву.

[caption id="attachment_154154" align="aligncenter" width="640"] Ігор Філіпенко (праворуч)[/caption]

- З чого для вас розпочалася катастрофа на ЧАЕС?

- «Мій» Чорнобиль розпочався 26 квітня 1986 року, у перший день трагедії. Тоді я був військовослужбовцем строкової служби та ніс службу у Києві. Нас підняли по тривозі близько 5:30 ранку та наказали збиратися. Ми зібрали зброю, спорядження, речі та близько 7:30 нас вже відправили в сторону Чорнобиля. У Прип’ять ми прибули по обіді, ми були першими військовими, яких залучити, крім пожежників там ще нікого не було. Ми їхали по мосту і з нього бачили, як горить станція.

Заїхали в Прип’ять, а назустріч йшла шлюбна процесія, станція горить, а весілля триває. Відразу від ротного прозвучала команда зняти протигази: «Не будемо лякати населення», - пояснив він. Вони не думали про особовий склад, вони боялися паніки. У перший час нам нічого не було відомо. Коли ми їхали, ми не знали, що пожежа на атомній станції, що ця поїздка може бути в одну сторону. Коли ми приїхали туди - стрілки наших військових дозиметрів застигли на максимально доступних на шкалі показниках. Десь 27 квітня прилетіли гелікоптери, до речі, з Олександрії. Задачею пілотів було закидати епіцентр пожежі – «горло» свинцем та піском.

- Який перший спогад у вас виникає, коли ви згадуєте про Чорнобиль?

- Я не згадую, для мене Чорнобиль зостався у нічних кошмарах. Кожної ночі я переживаю це знову і знову 37 років. Ці спогади сидять в мені. Можливо, це через те, що мені тоді не надали ніякої медичної, психологічної допомоги.

- Наскільки близько ви знаходились біля реактора?

- Ми проїжджали за 200 метрів від станції. Я бачив, як воно горить, стріляє, я бачив полум’я розпеченого графіту, сяйво.

- Якою була ваша роль у ліквідації аварії?

- Я служив у спецполку - спеціальній моторизованій частині міліції. Ми їхали туди захистити цивільне населення, але до 27-го числа їх евакуювали - місто залишилося пустим: лише пожежники, працівники станції, ми, і мародери. Було дуже багато мародерів. Вони лізли з усіх щілин, намагаючись обікрасти людей, які залишили там свої будинки, автівки, все нажите. Нам видали орієнтування, у якому було сказано, у яких квартирах і коли може горіти світло. За цими даними ми ловили мародерів, які вже там «працювали». Багатьох ми затримали «на гарячому».

- Яку «дозу» радіаціїї отримали?

- У військовому квитку мені вписали 40 рентген, для звільнення зі строкової служби потрібно, щоб було 50. Насправді ми отримали разів, напевно, в 10 більше. У радянські часи це намагалися приховати. Якби кожному написали реальну цифру опромінення, в такому разі довелось би розформувати полк, цього б не зробили. У людей текла кров з вух, носа, рота, люди просто падали. Куля літає, вбиває, а радіації не видно, ти можеш стояти, а потім вже лежати, стікаючи кров’ю.

- Якими засобами індивідуального захисту вас оснастили?

- 26 квітня у нас були тільки «слоники» (йдеться про протигази ГП-4у, які випускалися в радянському союзі з 1949 по 1974 рік, - авт). Десь 27-28 нам вже підвезли бойові протигази, захист яких хоч відчувався. З хімічного захисту у нас був ЗЗК (загальновійськовий захисний комплект - комплект для особистого захисту шкіри тіла людини від бойових отруйних речовин та радіоактивного пилу, - авт.) - прогумований костюм, який нібито захищав від радіації.

- Як ви поверталися?

- Нам намагалися зробити дезактивацію. Всіх солдатів роздягли та загнали у річку, хотіли таким чином позбутися радіації. Нічого не сталося, наша форма фонила. На блокпостах біля Києва кожного з нас міряли дозиметрами, нікого не хотіли пропускати. Потім з нас знову намагалися змити радіацію - цього разу у лазні, але вона знову не «змилась». Тоді все ж прийшов наказ пропустити військових у Київ. Довгий час нас не хотіли пропускати, ми всі були «зарядженими», радіоактивними. Тоді не дуже цінили молодих людей. Вони просто споганили життя нам.

- Які наслідки опромінення у вас спостерігалися?

- Відразу після приїзду у мене почалася променева хвороба. У багатьох з нас, зокрема в мене, мимоволі йшла кров з рота, вух, носа. У мене це почалося у кімнаті з санвузлом. Зранку я пішов вмитися, бритися і вона раптово потекла, я почав падати, друзі мене підхопили та спустили мене у санітарну частину двома поверхами нижче. У санітарній частині я відлежався, мені дали препарати. Мене викликав службовець зі спецвідділу і повторював: «Не можна, щоб в тебе йшла кров, переставай», «Ні, ні, ні, ти здоровий». Тоді мене «своїм ходом» відправили на обстеження, поверхово оглянули, побачили, що я ходжу, не осліп і відмовились комісувати: «Йди, синок, служи».

- Як радянська влада боролася з витоком інформації?

- Вони просто не повідомляли. Першими про вибух почали говорити на західних радіостанціях, мовлення яких у союзі намагалися заглушити. На радіопрограмах намагалися донести реальний масштаб катастрофи, а люди, які про це зрештою почули, передавали звістку по сарафанному радіо. Тому коли ми приїхали в частину, деяких військових зустрічали батьки, які зрозуміли, куди відправили їхні синів. Масово людей повідомили про катастрофу вже після першотравневих демонстрацій. Радянська влада не скасувала проведення параду в Києві, хоч радіація уже розійшлася.

- Які документи вас змусили підписати після ліквідації?

- Через те, що це все було засекречено, то у спецвідділі нам довели до відома наказ про те, що все, що відбувалося у Чорнобилі, під грифом “Секретно”. Ми дали згоду 10 років не розголошувати нічого про цю подію.

- На вашу думку, чому влада не скасувала першотравневі масові заходи?

- Влада жила в іншому житті, де у них все було добре, про погане не можна було говорити - от і все. Вони не думали про здоров’я людей. У Радянському союзі все «йшло за планом», люди раділи - життя було «прекрасним». Стадний режим.

- Що про це думала громадськість?

- Думки громадськості як такої тоді ще не існувало. Існувала партія і те, що вона скаже. Для окремих людей це було шоком. В той час я думав: «Якщо не я, то хто?», - я не думав про наслідки для себе. Тоді мені було 18 років, я думав лише про батьків і брата, яких треба було захистити.

- Як сьогодні підтримують ліквідаторів?

- Якби не війна, була б зовсім інша розмова. Я не розумію, чому людина, яка віддала своє здоров’я, зараз отримує мінімальну пенсію, а якісь посадовці у десятки разів більше. Хто зробив більше для людства? Скільки я себе пам’ятаю, я був учасником великої кількості чорнобильських рухів, ми завжди боролися за свої права, бо крім нас, вони нікому не були потрібні. Про чорнобильців згадують двічі на рік: 26 квітня та 14 грудня. 26 квітня, бо в цей день сталася катастрофа, 14 грудня - бо над станцією збудували саркофаг - все, більше про чорнобильців ніхто не згадує.

У нас в місті є пам’ятник "Жертвам Чорнобиля”. Багато хто говорив, і я це підтримую, він не повинен так називатися. Якщо ви ліквідатор і приходите до пам’ятника, ви не вважаєте себе жертвою, ви вчинили героїчний подвиг, жертвуючи своїм здоров’ям.

По забезпеченню: якщо щось комусь і дають, то не всім, може когось і лікують, але не всіх, пільги - забрали. По закону багато чого було, мінялись уряди, президенти - потрохи це все забрали. Раніше я міг безплатно раз в рік полікуватися у санаторії - цю можливість забрали у 2014 році, так і не повернули. І тут виникає питання - чому? Колись у нашій області нараховувалося близько 10 тисяч чорнобильців, зараз їх набагато менше. На мою думку, для такої маленької когорти людей могли б щось зробити.

- Чи відчуваєте ви наслідки участі в ліквідації для здоров'я?

- Так, купа болячок. Я відчуваю як стронцій знищує мої кістки, суглоби. Спина в жахливому стані, ноги також. Суглоби стають крихкими, а щоб підтримувати їх стан треба правильне харчування, лікування, екологія - нічого з цього немає. Я відчуваю, що все стає тільки гірше. Я сильно захворів - лежав три місяці, дякую дружині, яка весь цей час дбала про мене. За цей час ніхто не прийшов, нічого не дали.

Єдине що мене тішить, це те, що ми тоді зупинили атом. Те що зараз робить росія - це жах. У ядерній війні переможців немає.