Блогерка та волонтерка Татуся Бо: «Маємо працювати зараз, щоб через 20-30 років не отримати втрачене покоління»

Перегляди: 1270

Тетяна Комлик або ж Татуся Бо - відома в Україні як блогерка та дитяча письменниця. Віднедавна вона ще й виконавча директорка української фундації «Мрія», яка опікується родинами полонених, зниклих безвісти та загиблих військовослужбовців. Ідея створення фонду після звільнення з полону з’явилася у парамедикині Юлії Паєвської (Тайри). Його метою є забезпечення гуманітарних та юридичних потреб рідних полонених військових та цивільних, загиблих та зниклих безвісти захисників. Про історію створення фонду, його роботу, про власну творчість та враження про Кропивницький - Тетяна Комлик в інтерв’ю CBN.

- Ви ведете блог, продовжуєте писати дитячі книги. Звідки ви берете сюжети для своєї творчості, особливо зараз, у часи повномасштабного вторгнення?

Ви є у Telegram? Підпишіться на наш телеграм-канал, там ми часто повідомляємо те, про що на сайті не пишемо: https://t.me/cbnua

 - У творчості я найбільше люблю слухати міста. Вони часто підкидають такі красиві історії. Так я слухаю свій Київ, і село на Полтавщині, у якому живе мама, і кожне місто, яке я відвідую. У Кропивницькому я записала прекрасну історію. Тільки поселилася у номер і відкрила вікно, щоб провітрити, та чую, що діти під вікном грають у футбол. Я не бачила цю футбольну команду, бо її не видно було, але її було добре чути. І грала там дівчинка Маша. І хлопці, з якими вона грала, давай кричати: «Машка, круто, ти забила! Машка, ти як Зінченко!» І гатять, гатять. І тут з’являється якийсь жіночий голос: «Маша, ти же дівчинка!» І Маша щось там відбрикується, і хлопці почали говорити, що нехай пограє, у неї класно виходить. І я записала цю історію, можливо, колись я її опублікую, а може творчо переосмислю.

Коли після початку повномасштабного вторгнення ми вивозили у Львів дітей, то жили через дорогу від ринку «Добробут». Це таке дещо специфічне місце, можна сказати маргінальне. Але там такі чудовезні історії веселі траплялися, такі образи зустрічалися! Також я люблю сміятися з себе і зі своїх друзів. Мені здається, що це виходить у мене найкраще. Немає у моєму житті такої сумної історії, над якою не можна було б посміятися.

Кажуть, що є теми, з яких ніколи у житті не можна жартувати. Коли помер мій тато, мені було 18 років. Я дуже його любила, у нас були надзвичайно близькі стосунки. Він був моїм другом, моїм наставником, дуже багато ким «моїм». І коли він помер, звичайно, я дуже важко це пережила. Але хочу сказати, що жодні поминки по ньому не проходять без того, щоб ми не згадували його історії і не сміялися до сліз. Мій татко прожив дуже веселе і дуже кумедне життя, він стільки історій цікавих з собою проніс. І зараз я, згадуючи будь-яку з них, намагаюся швидко записати, щоб вона не зникла.

Також у мене є особистий проєкт, який має назву «Супер Бабуся». Ще до повномасштабного вторгнення я написала кілька оповідань про класнючих бабусь, які постають перед читачами у незвичному амплуа. Адже у літературі бабуся у нас постає зазвичай такою солодусею, яка пече пиріжки та читає книжку, чи плете шарфики. А ти виходиш на майданчик з дитиною і бачиш там крутезних бабусь. Одна бабуся у пікселі - вона захищає Україну. Інші подалися у волонтерство, переганяли техніку для ЗСУ, вчилися брати до рук зброю чи рятувати бійців на передовій. Я хочу описувати такі історії.

- А як з'явилася ідея створити фонд підтримки родин полонених?

- У березні парамедикиня Юлія Паєвська (Тайра) потрапила у полон. До цього ми товаришували і я дуже важко переживала цю подію. Я розуміла, що або ми зробимо її полон видимим усьому світу, бо вона людина публічна, або її просто вб’ють. Всі ж знають, як росіяни поводяться з нашими полоненими. Я вирішила, що треба щось робити. І я почала писати листи, багато листів. Скрізь, куди тільки могла дістати. У тих листах була вимога звільнити Тайру з полону. Я наголошувала на тому, що вона не комбатантка. У Маріуполі вона рятувала людей, а не воювала.

І так сталося, що коли Юля була у полоні, мій племінник, який був одним із захисників Азовсталі, теж потрапив у полон разом з усіма, коли вони виходили за наказом. Я почала працювати як родичка військовополоненого і пройшла цей шлях. Шлях надії та шлях зневіри. Кожен обмін ти зустрічаєш з великим сподіванням: тільки б мій, тільки б мій! А коли один обмін не твій, другий обмін не твій, третій не твій, то опускаються руки і дуже складно це пережити без сторонньої підтримки. Тому ми намагаємося підтримувати ці родини у їхньому очікуванні.

Тож Юлія Паєвська запропонувала створити благодійний фонд, який би опікувався родинами полонених військових та цивільних, у листопаді минулого року. Пізніше до нас долучилася відома блогерка та громадська діячка Дана Ярова. Вона висловила бажання займатися у рамках фонду допомогою родинам зниклих безвісти і загиблих захисників. Тому зараз у фонді ми опікуємося такими категоріями: родини військовополонених, цивільних бранців, зниклих безвісти та загиблих захисників України.

- Яку допомогу надає фонд?

- Ми надаємо гуманітарну допомогу, юридичну - тут ми співпрацюємо з Українським центром захисту прав людини, бо вони мають у штаті досвідчених юристів, які надають допомогу у цьому напрямку. Ви, напевне, знаєте, що є такі історії, коли є факт, що рідні перебувають у полоні, але трапляється певна затримка в оформленні документів чи виплат.

Людина і так перебуває у стресі, а вона мусить розбиратися ще у цих бюрократичних питаннях. Тому ми спрямовуємо цих людей у цей центр, де їм надають допомогу повного циклу. Там допомагають оформлювати листи, за цих людей ведуть листування з органами влади і так далі. Вже фактично вирішується, що заявка закрита, коли людину обміняли (а на рахунку центру вже понад п’яти таких людей), або коли родина отримала повний статус. Ми продовжуємо опікуватися родинами до тих пір, поки треба наша допомога, поки людина у полоні. Що стосується родин зниклих безвісти чи загиблих, то тут часових рамок немає, ми залишимося з ними стільки, скільки їм буде потрібно.

Також ми налагоджуємо співпрацю з державними органами. Нещодавно ми підписали меморандум з Координаційним штабом ГУ та Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими. Ми не втручаємося у процес обміну, бо не маємо на це жодних повноважень. Але ми можемо скоординувати рідних.

Окрім того, на базі української фундації «Мрія» визначили окремий напрям допомоги - освітня підтримка. Був період, коли я часто спілкувалася з родинами загиблих та полонених, і я бачила дуже розумних і талановитих дітей. І те, що вони живуть у важкому горі, в очікуванні батька, зовсім не значить, що вони повинні поставити свій розвиток та свою освіту на паузу. Ми маємо працювати зараз над освітою цих дітей, щоб через 20-30 років не отримати втрачене покоління.

Тому ми цим дітям можемо запропонувати додаткові заняття з англійської мови та програмування. Частина дітей за допомогою партнерів фонду проходить підготовку до НМТ. На наступний рік у нас напрацьована програма освітньої підтримки з усіх предметів. Якщо плани збудуться, то ми зможемо запустити літню школу, щоб діти, які зазнали освітніх втрат, могли підтягнути програму.

- З якими проблемами звертаються до фонду найчастіше?

- Найчастіше звертаються з гуманітарною потребою. Між тим, як людина потрапила у полон і тим, що її рідні почали отримувати якісь виплати, може іноді пройти кілька місяців. Відбуваються певні зволікання через розслідування.

Якщо це сім'я, наприклад, дружина з маленькою дитиною, то вони залишаються майже без доходу. На роботу ця жінка піти не може, бо має маленьку дитину. І через те часто просять одяг, взуття, продукти харчування. Дуже багато запитів на юридичну підтримку.

- Що є найважчим у роботі фонду?

- Найскладніше у роботі фонду - говорити людям, які звертаються, що конкретно їх теперішньою проблемою ми не можемо допомогти, бо це дуже дорого і ми не можемо знайти такі кошти. Але зараз ми переглядаємо такі випадки, намагаємося залучати донорів, щоб мати змогу допомогти.

Складно також емоційно, адже найменше, що ми можемо зробити для цих родин - їх вислухати. Їхні історії важливо почути, а їм важливо бути почутими. І я слухаю їх. Іноді важко, іноді плачу з ними, іноді намагаюся їх підтримувати. Але це важливо робити, щоб самим не скам’яніти душею.

- Як наразі вдається поєднувати творчість з волонтерством?

- У мене ще двоє дітей, молодшому три роки. З огляду на кількість постів на фейсбук, поєднувати вдається погано, бо коли віддаєш все роботі та фонду, то небагато часу залишається на творчість. Але вона для мене зараз необхідна, вона має терапевтичний ефект. Я продовжую писати, знаходжу якусь хвилинку, якісь десять хвилин, щоб записати історію.

- Ви займалися волонтерством до фонду?

- Коли я переїхала у Львів, буквально на наступний день пішли розвантажувати фуру з гуманітарною допомогою. І так було майже щодня. То формували посилки, то сортували те, що приходило на склад, робили замовлення. З 2014 року я займалася допомогою внутрішньо переміщеним особам та допомогою військовим, але я, мабуть, не назвала б це так масштабно волонтерством.

Це, скоріше, точкова допомога власними силами. Свій варіант сказати «дякую». Також у 2015 році ми з вашим земляком Євгеном Манженком зробили проєкт творчої підтримки волонтерів на містах. Ми їздили по містах, виступали і допомагали волонтерам зібрати для військових або цивільних, які потребували перемоги. Сьогодні цей фонд ми створили для підтримки рідних полонених. Ми маємо дочекатися усіх наших полонених, докласти всіх зусиль, щоб знайти кожного зниклого безвісти та зберегти пам'ять про кожного загиблого героя.