Шароварщина чи українство: що не так з твоєю вишиванкою?

Перегляди: 45312

З 2018 року щорічно в Україні святкують День вишиванки. Національний символ, який став упізнаваним у всьому світі. У когось із бабусиної скрині, у когось - придбана у крамниці, у когось ручної роботи, у когось - з китайської фабрики. Спробуємо розібратися, у чому різниця між вишиванкою і вишитою сорочкою, і чи все, що вишите - то українське.

Ви є у Telegram? Підпишіться на наш телеграм-канал, там ми часто повідомляємо те, про що на сайті не пишемо: https://t.me/cbnua

[caption id="attachment_156230" align="aligncenter" width="640"] Фото: https://slukh.media/[/caption]

Замість десятків визначень поняття «шароварщина», достатньо подивитися світлини з різних культурно-масових заходів 80-90-х років. Вишивка на поліестері у кольорах «вирви око», пластикові вінки, атласні шаровари. На етнічних вишивках не було маків, троянд, калини, соняхів. В Україні вишивали 250-ма різними швами, і серед них не було «хрестика», який з’явився аж у XIX сторіччі. До цього вишивали прямою й косою «лиштвою», вирізуванням, «мережками» тощо.

[caption id="attachment_156217" align="aligncenter" width="640"] Фото: Ігор Філіпенко, CBN[/caption]

Запровадила «хрестик» родина Брокарів. Генріх і Шарлотта Брокар - підприємці, виробники мила. Маркетинговий хід з орнаментами на пакуванні придумала Шарлотта. Спершу вона запропонувала загортати брусок у папір з квітковими орнаментами – виключно для привабливості мила. Замовляла малюнки у професійних художників: красиві, натуралістичні. Вони так подобалися українкам, що ті почали переносити їх як вишивку на свої сорочки. Дізнавшись про це, Шарлотта придумала наступне: перенести рослинні орнаменти на аркуш в клітинку – те, що ми зараз називаємо схемою вишивки.

Сорочка також не була білосніжною. Полотно ткали самостійно з природних волокон. Найближчим до білого було льняне полотно, конопляне - сірим.

[caption id="attachment_156216" align="aligncenter" width="640"] Фото: Ігор Філіпенко, CBN[/caption]

Радянська влада мала на меті знищити ідентичність всіх народів, які входили до Союзу, тож процеси, частину наслідків яких ми зараз називаємо «шароварщиною» тривали протягом всього часу існування СРСР.

Про це, а також чому наші предки носили не вишиванки, а вишиті сорочки, як втратилися традиції вишивки та чи можемо ми їх зараз відродити для себе, журналістка CBN з'ясовувала у розмові із співзасновницею кропивницької Етнолабораторії «Баба Єлька» Інною Тільновою та доцентом кафедри мистецької освіти Центральноукраїнського державного університету імені Винниченка Ларисою Гарбузенко.

Спершу розмову вели з Інною Тільновою, яка знає про старовинні сорочки не з літератури - досліджує етнографію та культуру Кіровоградщини, етнолабораторія, співзасновницею якої є Інна, зберігає та експонує декілька десятків сорочок.

[caption id="attachment_156225" align="aligncenter" width="640"] Інна Тільнова. Фото: Мирослава Липа, CBN.[/caption]

- Як ставитеся до сучасних вишиванок?

- У мене швидко зникло захоплення сорочками «куциками», тобто коротенькими, я це сприймаю як вишиту блузу. До традицій вона не має жодного стосунку, звісно, декоративне прикрашання одягу притаманне усім народам в усі часи, і не треба вважати, що вишита машинкою, або навіть вручну сорочка є власне українською.

Під час експедицій ми зустрічали бабусь, які бережуть сорочки своїх мам і своїх бабусь, це переважно «брокар», тобто червоного і чорного кольору вишивка «хрестом» за схемами. Це довгі сорочки, додільні, або повністю з домотканого полотна, або з нього лише підтичка (нижня частина жіночої сорочки, пришита, зазвичай в поясі, до верхньої, - ред.), і ніхто з них жодного разу не сказав слово «вишиванка», ми щоразу, як запитували, чи є в них вишита сорочка, відповідали: «Сорочка - є». І вишиту сорочку вони сприймали як святковий одяг, який батьки чи бабусі вдягали. Одна жінка у Світловодській громаді розповідала, що її мама заповідала поховати у сорочці вишитій. І це не поодинокий випадок.

- З того вишитого одягу, який продають, не так багато наближеного за орнаментами до українського. Чи варто його купувати?

- Купуючи те, що не наше, ми втрачаємо ідентичність, те, що мало б бути нашою візуальною характеристикою. Якщо говорити саме про те, що притаманне Кіровоградщині, то, на жаль, ми не бачили сорочок, старших за сто років. Тобто переважно то брокарівська вишивка. Але це також традиція, хоча, можливо, професійні етнографи скептично ставляться до «брокара», бо він завезений і став модним сотню років тому.

А зараз не хотілося б, щоб ставали модними волошки, маки й соняшники, вишиті машинною вишивкою на габардинові якомусь. Тому що сорочка може бути сакральною річчю для кожного українця. Це було б в ідеалі для мене, щоб кожна дівчина мала вміння вишити сорочку сама, або якщо ні - то краще відкласти помаленьку гроші й замовити у майстрині, яка робить це професійно, така річ інакше відчувається.

- Вишита сорочка ручної роботи - дороге вбрання, одягнути всю родину у такі сорочки далеко не всі можуть собі дозволити, які є альтернативи?

- Можна звернутися до нашого проєкту «Баба Єлька. Мода» - ми порадимо. Можна одягнути навіть білу сорочку і до неї намисто, а також спідницю на «тетянку» до середини литки і вив'язатися хусткою, і це буде досить стильно і модно. І краще, ніж піти і накупляти тих сорочок, які носять усі, в кого вишиті «хрестиками» усіма кольорами, якими тільки можна. Я нічого не маю проти «хрестика» й машинної вишивки, це також індустрія, але це виправдовування себе, коли людина говорить, що на хорошу сорочку потрібно багато грошей. Це ж навіть може бути поштовхом до того, щоб навчитися вишивати самостійно.

- Чому все ж традиція вишитих сорочок зникла, простіше було купити готове, чи був і вплив радянщини?

- Думаю, така тенденція відбувалася першим етапом коли була колективізація, люди змушені були йти в колгоспи, їх розкуркулювали, висилали, а потім після Другої світової було піднесення настроїв завдяки перемозі, і, мабуть, ось це поняття «совєтского чєловєка» утвердилося, стало міцнішим. І цей «совєтскій чєловєк» мав свій образ, навряд чи він був у вишитій сорочці, якщо і був, то у подачі радянської влади карикатурним - у шароварах і солом'яному брилі. Ну і мода, розвиток промисловості, зокрема текстильної, великих міст, фабрик, заводів - люди почали купувати те, що продавалося у магазинах.

Уявіть жінку, яка вишивала до того сорочку - то переважно сільська жінка, яка садила коноплі, пряла їх, обробляла, ткала і вишивала, це людина, яка жила у своєму замкненому середовищі, вона по суті і права не мала поїхати з села і купити собі у магазині сукню. Ми ж говоримо про те, що виробниками цих сорочок були жительки сіл. І у 20-30-х роках минулого сторіччя ми ще спостерігаємо сорочки, у 40-х навіть, а у 50-60 роках вже менше, сукні тоді масово носили крепдешинові у квіточках і подібне. І традиція залишилася таким чином лише на фотографіях.

- У роботі «Баби Єльки» помітно, що під час нинішньої війни люди почали більше цікавитися традиційним українським одягом?

- Помітно, у музей наш навіть приходив чоловік, який шукав сорочку з Донецька, він хотів вишити сам, шукав орнаменти. Є люди, приходять і просять контакти майстринь, хочуть вишити сорочку. Сподіваюся, на ці процеси і ми впливаємо, і такі, як ми. Взагалі тенденції такі мені подобаються. Раніше як було: одягнути вишиванку і поїхати у ній у маршрутці - це було дивним, всі ж будуть дивитися. А зараз носять навіть не лише у День вишиванки чи Незалежності, не лише на свята, а просто коли хочеться мати гарний вигляд.

[caption id="attachment_156228" align="aligncenter" width="640"] Лариса Гарбузенко. Фото: Мирослава Липа, CBN[/caption]

Далі бесіду продовжуємо вже з Ларисою Гарбузенко, яка є не лише викладачкою й науковицею, а й майстринею декоративно-ужиткового мистецтва.

- Як ставитеся до сучасних вишиванок?

- Я взагалі проти слова «вишиванка». Є вишита сорочка - декорована певними орнаментами згідно з етнографічними особливостями певного регіону сорочка, залежно від того, з якого вона була виготовлена з полотна, як кроєна, яку довжину мала, вона була святковою чи буденною.

Наприклад, для конопляного полотна була чоловіча і жіноча конопелька, плоскінь і матірка, плоскінь - це чоловічка нитка, а матірка - то жіноча, з матірки виходило тонше полотно, його обробляли, ткали і бідніші люди носили на базар, за нього можна було гарні гроші виручити, його носило панство або багатші люди, з нього шили тендітні, м'які сорочки, а з грубішого полотна - з плоскіня - шили вже собі для домашнього вжитку. І коли сорочки з тоншого полотна мали нетривалий відносно термін життя, то із плоскіня, грубі, носилися довше, передавалися у спадок, вишивати їх було важче, вони були дуже цупкі, але все одно їх прикрашали орнаментами. 

За мовою орнаментів у кожному регіоні можна було прочитати щось, ідентифікувати й відрізнити вишивку одного регіону від іншого. У принципі сутність орнаменту була всюди однакова, але була ж ще колірна гама, самі зображення цих орнаментів, або ще якісь такі маленькі нюанси, які відрізняли сорочки різних соціальних груп.

Соціальна група - не лише село, а й окрема вулиця, і двір. Наприклад: прийшла невістка з іншого села - прийшла нова майстриня і її культура декорування одягу прийшло в сім'ю іншу, а її донька вже вчилася й у неї, і у бабусі, і цей орнамент мутував і ставав зовсім іншим. І в одному кутку села вишивають по одному, а в іншому - інакше. Але все одно у часі вони прив'язуються до подібного стилю, орнаменту.

Наприклад, приїде жінка з молдавського чи сербського села, де люди темпераментніші, і у них вишивка яскрава у кольорах, на Київщину чи Черкащину, де спокійніше це все, де блідо-червоні орнаменти, та яскравість буде просто непристойною. Тому орнаменти, які з'являлися з яскравих таких регіонів, ставали тускнішими за кольором, наближувалися до притаманного території. Але ж якщо у тебе є свій почерк, ти ж не можеш відтворити, зробити копію, все одно кожна людина - творець, вкрапить якусь свою частинку орнаменту, так вони видозмінювалися, набували рис того чи іншого регіону.

Якщо говорити зараз про вишиті сорочки, то ми ж звикли до нових технологій, до сучасного побуту, так само і сорочки змінюються, стають кроєні за лекалами, а не за квадратами, як раніше їх збирали, орнаменти стають цікавішими, техніки стають вишуканішими, нитки підбираються не з полотна, а ті, які кращі. І ці нові сорочки теж мають право на існування. Але все ж є святкові сорочки й буденні. У нас зараз говорять, що вишивка машинкою, це теж ручна робота, бо людина ж все одно керує п'яльцями під голкою машинки. Але така сорочка, думаю, може бути якраз повсякденною, носитися частіше, а на свято таки має бути вишита майстринею, мамою, донькою, дружиною, або й самостійно.

- Але ж з того, що продається, є відверто шароварне. Червоні маки й сині волошки.

- Оцей несмак, шароварщина, кіч, носиться, бо часто це найдоступніше за вартістю. Ручна робота завжди була недешевою. Ще одна причина - якщо людина культурно багата і вона цінує свою культуру українську, вона ніколи не одягне ту сорочку, яка вишита чим і як попало, стрічками, тасьмою. Просто тому, що це несмак і не українське. А маки - я все життя борюся з тими «бєшєними» маками. Ці маки за багатьма легендами, повір'ями та переказами асоціюються з пролитою кров'ю. Люди не надають значення символам і знакам, семантиці вишивки.

- Що в орнаментах раніше шифрували?

- Найчастіше орнаменти мали значення оберегове, по подолу майже завжди була вишивка, говорили, що нечиста сила заплутається. Орнамент був як бігунок, він мав рух, як правило, за годинниковою стрілкою і от ніби нечиста сила мала у ньому заплутатися. Обов'язково вишивали пазуху або хоча б були китички, які висіли. Звісно, там, де виріз, там мала бути збірочка, оздобленою була й частина рукава - уставка.

- Чому зникли аутентичні орнаменти?

- Роки у 60-70-ті були такі биткомбінати, там вишивали і шили одяг, і він був, як вони казали, у народному стилі. Це були сорочки для чоловіків, такі типу халати чи плаття для жінок з двома рядочками орнаменту хрестиком, такі, ні про що. Думаю, ось тоді була загублена культура вишитого одягу, і всі йшли під одну гребінку. У мене, у моєму середовищі, я не пам'ятаю жодної вишитої сорочки у батьків. І скільки я не запитувала, точно так же, як і про Голодомор, і про війну, це була настільки тема табуйована, що мені весь час відповідали, що краще мені про це не знати. Що зараз сонце світить, небо блакитне, війни немає, не будемо звертатися до інших тем. Ні дід, ні баба не хотіли про це розповідати.

Мама вже розповідала, що були сорочки вишиті у баби, рушники. І вона каже, що у ті радянські часи пропаганда так працювала, що ось все, що вишите, знецінювалося, його пускали на ганчір'я, на непотріб.

Я пам'ятаю, коли була студенткою, мені бабуся подарувала вишиту сорочку, це було у 80-ті роки. Так, то був кіч, вишивка «хрестиком», орнаменти червоно-чорним, але бабусі було важливо подарувати мені вишиту сорочку.

- Розкажіть про брокарівську вишивку. Все ж вона великою мірою витіснила традиційні шви.

- Брокарі були великими підприємцями (особливо Брокарівна). Вона знала, де її розповсюдити. От русня завжди була немита, не можна було на неї працювати, а українці були біленькі, чистенькі, тому вона розуміла що мило куплять українці, і вишивали здебільшого українці. І от вона мило те пакувала у папірці, які розграфлювала і робила орнаменти, вони так розповсюдилися, що існують досі. Так, вони мають право на існування, але фактично то були перші прояви кічу. Знову ж, повернемося до китайського і промисловості: на нинішніх сучасних машинках легше зробити хрестик, ніж виколювання, ретязь, лічильні шви.

[caption id="attachment_156224" align="aligncenter" width="640"] Фото: фейсбук-сторінка "Сила роду"[/caption]

- За радянщини вишиті сорочки зникли через появу практичнішого одягу?

- З економічної точки зору було дешевше купити, ніж посіяти коноплі, їх напрясти, наткати, зібрати, вишити. Тому зверталися до крамного, а у цей час загубилася ця ланка. Навіть на Закарпатті втратилася частина цих родинних сакральних традицій. Були ті сорочки, які зроблені кимось, бабусині, прикладом, які передавалися у спадок і береглися. Аналогія - як будинок передавався у спадок, так і сорочки.

- Де зараз можна взяти сорочку, яка буде саме українською?

- Замовити у майстрині, вишити самим.

І ще один важливий момент, який хочеться згадати наприкінці - це носіння старовинних сорочок. За аналогією з "чорними археологами" є також і "чорні етнографи". Вони нібито не порушують закон, коли купують та продають старожитності, подібні сорочкам, але продавці не опікуються подальшою долею вишитих сорочок. Нові господарі їх носять, перуть, перешивають, інколи повністю знищують, перешиваючи на сувеніри, сумки тощо.

Навіть сорочка, яка дивом збереглася з бабусиної скрині - то річ, достойна музею, і може не пережити навіть періодичного носіння та прання. Етнографи, мистецтвознавці та просто поціновувачі українського й ті, хто свідомо ставиться до культурної спадщини нашого народу, наполягають на тому, що подібна річ має бути сімейною реліквією.