Знам'янські мотолюбителі-волонтери відправляють «залізних коней» на фронт

Вже понад рік Олександр Міхрін збирає мотоцикли для хлопців на передовій. З весни минулого року чоловіку вдалося зібрати чотирнадцять мотоциклів, зараз працює над п'ятнадцятим. Протягом роботи до чоловіка долучилася ціла команда - разом вони зібрали вже 24 мотоцикли.

Волонтер зі Знам’янки розповів журналісту CBN про те, як на передовій використовують його мотоцикли, чому їх цінують та як зустрічають. Про всі виклики у його волонтерській діяльності, головні складнощі у роботі, а також про те, чому він вже рік майже не бачить свою дочку - читайте у матеріалі CBN.

- Розкажіть про себе.

- Мені 40 років, я автослюсар, механік, працюю машиністом насосних установок на пожежному потязі. Я обслуговую, підтримую робочий стан агрегатів. Я не пожежний - хлопці пожежники, я забезпечую їх всім необхідним: піною, водою, управляю всіма агрегатами, що знаходяться в поїзді. Це охоплює незначний ремонт агрегатів, проте ремонт, наприклад, двигуна здійснюють фахівці, нам туди лізти забороняється.

- З чого для вас почалася повномасштабна війна?

- Нас всіх викликали о 7-й ранку 24 лютого, залізниця ж як-не-як. Тоді нас з'їхалося близько 20 працівників і ми думали, що всі відразу відправимося до армії. Я їхав з такою установкою, що поїду на фронт. З початку війни я патрулював місто на своєму авто. Згодом я почав робити мотоцикли.

- Коли ви почали збирати хлопцям на фронт мотоцикли?

- Рік тому. Мене з моїми добрими знайомими об'єднують мотогрупи, товариства саме по важких мотоциклах, ми окрема субкультура – «опозитники» (назва субкультури походить від конфігурації поршневого двигуна внутрішнього згоряння з аналогічною назвою, - авт.). І от я побачив звернення від військових у цих групах з проханням відремонтувати та підготувати їм на фронт «мотик». Хлопці вже воювали, а мотоцикл знаходився десь у Білій Церкві, поки вони думали чим доправити той мотоцикл, я вже закінчував ремонтувати їм такий мотоцикл, якого вони потребували. Вони були дуже здивовані. Я не зупинився на першому, зараз їх близько 24 штук.

- Яким був перший мотоцикл?

- Перший мотоцикл я знайшов у Знам’янці, це був червоний «Дніпро» (серія важких дорожніх мотоциклів з боковим причепом виробництва Київського мотоциклетного заводу, - авт.). Відправився до хлопців під Бахмут, зараз ним користуються зовсім інші бійці, яким його згодом передали.

- Як вдалося зробити таку кількість мотоциклів після першого?

- Далі я продовжував їх ремонтувати, щоб коли знайшовся охочий, то мотоцикл був готовий. Так і вийшло, на кінець минулого літа було восьмеро військових, які чекали свого мотоцикла, деякі по 2-3 місяці. Я починав сам і запустив такий собі флешмоб, до якого почали долучатися мої старі знайомі. Зараз нас ціла команда з 14 майстрів, деякі з них зібрали вже по 2-3 «мотики».

- Скільки мотоциклів ви вже зробили?

- Від 14 до 16 штук я зробив особисто, інші по одному-двох, мій друг Ростик доробив четвертий. Чоловік з інвалідністю з Пантаївки повністю полагодив мотор для К-750 (мотоцикл К-750 став базовим для моделей, що згодом отримали назву «Дніпро», - авт.), він спеціалізується на К-750, це його «фішка».

Він зробив мотор, а я доробив мотоцикл - це швидше, хлопці на ньому вже давно їздять. Зараз він повністю дороблює весь мотоцикл, він працює на милицях, деяким здоровим це й не снилося. В середньому ремонт триває два тижні - місяць, дивлячись в якому стані експонат. Зараз ремонтується вже 24-й «мотик», 23-й вже готовий, ми тимчасово не можемо доправити його на Херсонський напрямок.

- Де ви знаходите мотоцикли?

- Одного знайшли на даху, він лежав там 17 років. Були мотоцикли з підвалу, нещодавно мені віддали мотоцикл, який років 20 лежав у бур’янах без коліс. Я запитав, де колеса, бо з ними зараз великі проблеми, якщо шини ще можна знайти, бо їх роблять деякі заводи, то колеса вже давно не виробляють, тому мотоцикли треба ще й доукомплектовувати. Важко знаходити «донорів» - несправні мотоцикли, ми їх постійно шукаємо, деякі люди хочуть їх продати, але який сенс купувати техніку, яка не працює, якщо у нас проблеми з фінансами.

- Де у такому випадку знаходите запчастини?

- Гроші й деталі вже самі потроху знаходяться, важкувато, але знаходяться. Минулого літа, коли були донати, вдалося підготувати деякі деталі, які є в мене й досі, чекають свого мотоцикла. Зараз я збираю доволі цікавий проєкт на базі дизельного 500-кубового двигуна. Надійність надійністю, але паливо.

На деяких напрямках військові шукають бензин у місцевих жителів і міняють його на дизель, щоб мати змогу їхати, з мотоциклом на дизельному двигуні такого не буде - вилили з танку, БТРу і поїхали. Покришки дістаємо з Полтави, у гонщиків. У перегонах їх використовують тільки раз, на трасах буває більше правих або лівих поворотів, вони стираються нерівномірно, тому на другий заїзд вже не годяться. Таку гуму ми й купуємо, для бойових задач вона ідеальна. До того ж у мене й хлопців були власні запчастини, особисто я вже вичерпав більшу їх частину.

- Як ви доправляєте мотоцикли хлопцям?

- Зараз шукаємо для 23-го мотоцикла можливість відправити його на Херсон. Для цього потрібне пальне, гроші, я їх обов’язково знайду. Переправляємо мотоцикли перевізниками. Неподалік від мене живуть Василь, Андрій з Кременчука - вони везли перший і другий мотоцикл, зараз вони відвезли вже по десятку. На 3-4-му у них горіли очі, вони дивувалися, де я знаходжу таких бійців, які зустрічаючи їх майже цілують.

Таку техніку багато бійців зустрічають як бога, бо багато з них не мають зовсім нічого. Вже на передовій, коли хлопці «обживаються» трохи кращою технікою, машинами, вони передають свій транспорт побратимам, які вміють ним користуватися, так він працює там далі.

- Чому саме ці мотоцикли?

- Вони витривалі, невибагливі до палива, їдуть навіть на розчиннику. Ці мотоцикли були в кожному селі, хлопці вміють ними користуватися, у мирному житті вони возили на них дрова, на фронті у них трохи інші сценарії використання.

- Для чого їх використовують?

- По-різному, деякі навіть для розвідки. В основному це підвіз бойового комплекту до позицій, підвіз води, їжі, інколи возять неважку зброю. Такі мотоцикли були на озброєнні, зрозуміло, що в окопи до кацапів на них ніхто не влітає, проте використовують так, як їм дозволить власна фантазія - на фронті це добрі помічники. Хлопці з сил спеціальних операцій вдало залучають їх, щоб накривати росіян дронами, «мотик» маневровий, до того ж у нього не так просто влучити.

- Чи ламались мотоцикли на передовій?

- Один «мотик» нам прислали, так би мовити, 300-тим, це був перший подібний випадок. Розумієте, вони перебувають просто неба цілий рік, навіть взимку. За цей час щось заіржавіло, у них потрапляє вода, умови, м'яко кажучи, не дуже. Його відправили моїм друзям на Полтавщину, це зекономило нам 400 кілометрів на перевозці. На Полтавщині його перебрали, проте без мотоцикла хлопці не залишились, замість нього ми відправили їм трошки інший. Зараз цей мотоцикл продовжив працювати на Донецькому напрямку.

- Яким мотоциклом ви займаєтеся зараз?

- Зараз збираю «мотик» для парамедика. Його треба зібрати особливо швидко, може, за цей час йому вдасться врятувати чиєсь життя. Я вже поставив на нього відкапіталений ще взимку мотор. Залишилось багато чого до нього додати, але незабаром він буде готовий, робитиме свою роботу.

- Що це для вас - робота чи вклад у перемогу, що ви відчуваєте?

- Не знаю, що я відчуваю… До речі, вже познаходив вісім штук, які «живі» і в строю, з ними все чудово, інші я теж, впевнений, що допомагають хлопцям. Мною рухає бажання допомогти, якщо з цієї кількості мотоциклів хоч якийсь врятує декілька життів, або хоч просто допоможе щось підвезти, це вже дуже добре.

- Щемливо, коли віддаєте мотоцикл?

- Вже ні, я вже звик, хоч і пам’ятаю кожен. Через мої руки вже пройшло скільки їх, що це вже увійшло у звичку, інколи я навіть не помічаю часу, який я витрачаю на якийсь окремий мотоцикл, все це вже йде течією.

- Що найважче у вашій роботі?

- Пошук фінансів, покришок та палива. Навіть після завершення ремонту на кожному мотоциклі треба поїздити пару днів, бо буває, що вилазять якісь несправності, які треба усувати. Інколи їжджу не сам, з Толіком - художником, який фарбує ці мотоцикли. Ми все робимо руками, крім того, виникає проблема з токарями, фрезерувальниками, які хочуть робити тільки за гроші, але не завжди кваліфіковані у своїй справі, такі зіпсували мені деталі. Люди не розуміють, що в країні війна, не хочуть йти на зустріч. У нас в місті є великі підприємства з кваліфікованими токарями, але вони зі мною не співпрацюють.

- Як ви збираєте на це гроші?

- Я не знаю, як це організувати. Інколи в газетах закидали номер моєї картки, гроші приходили, але небагато. За весь час люди вже певно розчарувалися, було багато обманів. Але нічого, ми працюємо далі, працюємо з тим, що є.

Деякі мотоцикли ми готуємо повністю своїм коштом, це задоволення недешеве. Мені доводиться брати в борг у магазинах, віддаю тоді по півтора місяця, добре хоч у цьому йдуть на поступки. Постійної фінансової підтримки немає, інколи допомагає знайомий фермер. Ми ділимося всім, навіть покришками.

- Як ви поєднуєте волонтерство з роботою, сім’єю?

- Працюю я добу через троє, тому три дні можу працювати над мотоциклами. Їх я збираю у своєму гаражі, інколи можу затримуватися у ньому до ночі, тоді приходить жінка і заганяє мене спати. Важко, я майже не бачу своєї дочки.

- Що для вас перемога, що будете робити, коли вона настане?

- Буду працювати далі у сфері мілітарі мото разом зі своїми хлопцями. Перемога перемогою, але поки російська федерація існує вони не дадуть нам спокійно жити, як минулі 300 років, це вже багато хто зрозумів. Ця країна несе нам тільки небезпеку, руйнування - її не повинно існувати. Всім тим малим країнам вже давно час під'єднатися і забрати все те, що вона колись у них загарбала.

Фото Ігоря Філіпенка, CBN

[caption id="attachment_156312" align="alignnone" width="640"] мотоцикл Олександра Міхріна [/caption]