Актори Наталія Сумська та Анатолій Хостікоєв: «Задунайця за порогом» поставимо на Москві-ріці

Перегляди: 2305

Народні артисти України Наталія Сумська та Анатолій Хостікоєв - актори Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, творче подружжя.

Наталія народилася в родині акторів Національного драматичного театру імені Івана Франка - народного артиста України В'ячеслава Сумського та заслуженої артистки України Ганни Опанасенко-Сумської.

Ви є у Telegram? Підпишіться на наш телеграм-канал, там ми часто повідомляємо те, про що на сайті не пишемо: https://t.me/cbnua

Анатолій Хостікоєв народився у Києві. Батько осетин, мати — українка. Освіту здобув у Київському інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого, який закінчив за спеціальністю «актор театру і кіно».

Актори під час гастролей у Кропивницькому з виставою The Best розповіли в інтерв'ю журналістці CBN про свою творчість, про те, як проживають події повномасштабної війни та підтримують свого глядача, про Кропивницький та Театр корифеїв.

Розмову з Анатолієм та Наталією вели на Театральній площі, біля театру імені Кропивницького. Розпочали з теми, яка нині об'єднує всіх українців - на жаль, це війна. На початку повномасштабного вторгнення творчість акторам довелося поставити на паузу, втім, ненадовго: подружжя підтримувало бійців тероборони та інших військових, зокрема у шпиталях.

- Коли ви змогли повернутися до роботи в театрі, як оговталися?

Наталія: - Як і всі люди, ми ж не розділяємо, актори, чи ні, ми були від початку повномасштабної війни схвильовані, збентежені. Оговталися вже у травні. І у травні почали працювати, це було рішення керівництва нашого Національного театру імені Франка, тільки не у себе, а у наших друзів, колег - Національному театрі імені Лесі Українки, вони нас у себе люб'язно розмістили. Там є укриття буквально у декількох метрах - метро, тож ми грали репертуар двічі на тиждень, а потім вже повернулися до себе, в рідну домівку.

- Приймали в театрі імені Франка колег, які рятувалися від війни?

Наталія: - У нас є мала і велика сцени, буквально днями до нас приїжджали херсонці, що є дуже важливим. Це була документальна вистава, ми, на жаль, не змогли подивитися, бо у нас була паралельно наша вистава на великій сцені. Херсон зараз серед тих міст, які потерпають від росії найбільше, і керівник Херсонського театру імені Куліша - Олександр Книга, він просто сама людина по собі така активна, і в театрі Лесі Українки робив вистави, і ми теж гостинно надаємо їм таку можливість.

Зараз пригадався епізод, коли ми грали у Херсоні просто неба на березі Дніпра виставу, яку зробив Анатолій Хостікоєв - «Задунаєць за порогом», шкода, що вона зараз не йде, це вистава, яка дуже зараз потрібна, це героїка, це патріотизм, і Олександр Книга допоміг нам її зробити, залучивши справжні човни, які йшли Дніпром. Це була чудова ідея.

- Якщо помріяти: після перемоги покажете цю виставу там, же, у Херсоні?

Анатолій: - Після перемоги - на Москві-ріці (сміється).

- Вистава, з якою ви сьогодні у Кропивницькому, жартівлива. У який момент прийшло розуміння, що серед усієї трагедії, яка відбувається зараз, варто все ж давати людям можливість розрадити себе за допомогою мистецтва?

Анатолій: - Річ у тім, що ця вистава народилася трохи раніше, але війна вже йшла, це було, мабуть, років зо три тому. Ця комедія потребує іншого підходу, дуже хотілося б, щоб, як ви говорите, люди мали позитив у розумінні того, що життя продовжується і воно має продовжуватися.

Нам репертуар зараз знайти важко, молодше покоління має величезні можливості - Ромео і Джульєтт ще можуть грати. А от у такому поважному віці, як я знаходжуся, треба репертуар. І я, щоб не чекати, що хтось його напише, чи не брати якихось класичних історій, вирішив сам написати. Тим більш, ми всі разом вчилися в інституті. От на сцені у нас там три жінки - ми студенти фактично з одного курсу. І я вирішив написати виставу The Best розуміючи, що у нашому віці кращих за нас важко знайти.

Чому The Best ? Тому, що коли ми вчилися в інституті, то кращих дівчат, принаймні для мене, я не знав. З часом прийшов вік, ми граємо у театрі імені Франка, працюємо певний час. І ми говоримо самі про себе, у кожного є своя історія, правдива, історія життя, ексклюзивна історія. Ну і вона вийшла і користується величезною популярністю серед глядачів.

- Наш глядач, кропивницький, відрізняється від інших?

Анатолій: - Ну очевидно, глядач завжди відрізняється у різних містах.

Наталія: - Тут же ще присутній дух корифеїв, засновників. Коли мені було 16 років, тато повіз мене на Хутір Надія, де, власне, і зароджувався український театр. І таку ж сім'ю нагадує наша родина, тому що тато народний артист, мама, всі наші діти. Навіть була така свого часу вистава, з якою ми гастролювали саме у цьому приміщенні - «Синьйор з вищою освітою», тоді приїздила вся наша сім'я. Це такий ексклюзив, здається, ніде більше такого немає у світі, щоб абсолютно усі в родині були акторами й працювали на сцені.

І у мене є фотографія юнацька, де я біля садиби Карпенка-Карого на Хуторі Надія, і тоді це на мене справді справило певне враження. І, мабуть, ось цей оберіг, ставлення моє до професії, до традицій, воно збереглося і без нього ніяк, обов'язково треба пам'ятати засновників, наставників, вчителів, тих, хто починав, тим більше зараз український театр ніколи потребує свого відродження.

- Ви згадали сім'ю, робота разом об'єднує, чи, навпаки, складно знаходиться разом 24/7?

Наталія: - У театрі такого питання не постає, там працюють багато сімей, династій, у кожному театрі є такі творчі родини, сімейні пари, діти, вони переймаються цією професією і з дитячих літ розуміють, що це таке. Це такий майстерклас сімейний, що їх і вчити не треба фактично. У нас кілька таких родин є у театрі імені Франка.

Анатолій: - Ні, питання було таке: чи не набридли ми один одному. Я вам скажу відверто, що звичайно, якби ми були різною професією займалися, то було б важче. Робота своєрідна: і гастролі, і вистави. Для нас дуже важливий глядач і важливо, чи ми достукаємося до глядача. Ми обговорюємо виставу, у нас багато спільних вистав, тому є допомога один одному. Режисерам, з якими працюємо, ми довіряємо, звичайно, але погляд з іншого ракурсу на дружину-актрису, чи навпаки, її погляд на чоловіка-актора, він відрізняється. Тому допомагає це суттєво.

Наталія: - Я вже зізнаюся насамкінець, у кожної молодої акторки, випускниці, є мрія: от якби хтось мною займався, дбав про мої ролі, кар'єру. Я про це не думала, але так склалося. Театр подарував мені такий діамант в особі чоловіка, це партнер, соратник, режисер, драматург, це подарунок, який я маю. Ось уже сьомий рік поспіль я граю у виставі Незрівнянна на сцені Національного театру - це подарунок Анатолія, коханого подарунок. Це не було до якоїсь дати, просто так склалося.

Анатолій: - Це знаєш, таке зізнання... так воно начебто склалося твоє життя, що я тобі виставу подарував. Нічого чого я тобі не дарував, ті ролі які ти граєш - не кожна зіграє. Так склалося, знову ж, що нас об'єднала робота, сцена, і це дуже добре, і тому немає жодних упереджень з цього приводу.

- Прем'єри плануєте?

Наталія: - Наперед не загадуємо, живемо тим, що відбувається. Прем'єри ті відбулися щойно, ми повернулися з гастролей, були у Молдові, Румунії. Для мене важливіше поїхати зараз Україною, щоб мій глядач, рідний, український, побачив нашу культуру. Це свого роду просвіта. Бо раніше було як: москалі приїжджали, і їм всі кланялися, зустрічали, а тепер все помінялося. І я думаю - надовго.

Фото: Ігор Філіпенко, CBN.