Села-привиди, нудлі, трава «затули-гузно»: експедиція «Баби Єльки» у соте село

Перегляди: 1576

Кропивницька Етнолабораторія «Баба Єлька» - команда однодумців, закоханих в Україну та українське, волонтерський просвітницький рух, присвячений вивченню та популяризації традицій, притаманних Кіровоградщині.

Нещодавно команда етнолабораторії знову відправилася у експедицію — до села Завтурового Устинівської селищної громади, яке є сотим у переліку відвіданих «Бабою Єлькою». Насправді під час цієї експедиції вдалося поспілкуватися із жителями декількох сусідніх сіл, які знаходяться зовсім поруч, та побувати у місці, де від села залишилося лише кладовище посеред поля. Цього разу збирати скарби традицій відправилися Інна Тільнова та Світлана Буланова - співзасновниці «Баби Єльки» та журналістка CBN.

Ви є у Telegram? Підпишіться на наш телеграм-канал, там ми часто повідомляємо те, про що на сайті не пишемо: https://t.me/cbnua

[caption id="attachment_157219" align="aligncenter" width="640"] Інна Тільнова (ліворуч) та Світлана Буланова[/caption]

Отже, наша дорога прямує через село Інгульське до Завтурового. Обидва села розташовані на півдні Кіровоградщини, ближче до кордону з Миколаївською областю. Пізніше у розповідях дізнаємося якраз про те, що люди виїхали звідси частково до інших населених пунктів Кіровоградщини, але здебільшого до Кривого Рогу та Миколаївщини - Нового Бугу тощо. Причини переважно економічні - люди їдуть у пошуках роботи.

Раніше ж історично відбувалося навпаки: саме сюди у часи розбудови колгоспів запрошували на роботу жителів інших регіонів: так на Устинівщині опинилися переселенці з Івано-Франківщини, Львівщини, Закарпаття.

[caption id="attachment_157211" align="aligncenter" width="640"] Зліва направо: Наталія Опанасюк, Даниїла Дромашко, Галина Маслова, Варвара Гриджук[/caption]

Про це розповідають вокалістки колективу «Завтуряночка» - вокальної групи Завтурівського сільського клубу - Даниїла Дромашко, яка народилася в Івано-Франківській області, Варвара Гриджук, угорка за походженням, переселенка із Закарпатської області, та жінки родом із сусідніх до Завтурового сіл: Галина Маслова, яка народилася у селі Інгульському й Наталія Опанасюк - з Любовички.

За розповідями жінок, назви сіл Завтурове, Фурдієве, Любовичка, які розташовувалися в околицях, пішли від імен та прізвищ місцевих панів - Завтура, Фурдія та Любомира. З назвою села Інгульське все просто - тут несе свої води до Бугу річка Інгул.

Фурдієвого немає вже декілька десятиліть - зняте з обліку як населений пункт у 1986 році «у зв’язку з переселенням жителів». Любови́чка - ще існує на мапі, але це умовність - за переписом населення у 2001 році у селі проживало 7 осіб. «Там жив один чоловік, він помер, жінка виїхала у Кривий Ріг», - розповідає Наталія Опанасюк. У Завтуровому за тим же переписом - 248 жителів. Насправді зараз тут живе 35-40 осіб. Та ж історія: старожили вмирають, молодь виїжджає у пошуках кращої долі. Тут немає автобусів, поштового відділення, магазину.

Респондентки зустрічають нас з обіймами - «Бабу Єльку» знають, слідкують за новинами колективу в соцмережах. Жінки у святкових хустках, одразу говорять, що репертуар підготували, співати готові. Втім, на самому початку виконання вокалісток доводиться розчарувати, «Бабу Єльку» цікавлять не авторські пісні, а «те, що співали ваші баби». Розгубленість швидко минає - Даниїла згадує пісню, яку її мама співала у селі Живачів на Івано-Франківщині на Великдень, Варвара - пісні угорською, далі таки лунає українська народна:

В суботу пізненько,

В неділю раненько

Кувала зозуля

В саду жалібненько.

Ой то ж не зозуля,

То рідная мати.

Вона виряджала

Синочка в солдати.

Зрештою, від серйозних та актуальних і понині пісенних тем, розмова переходить до запитань про пісні та примовки для дітей. Одразу декілька згадує Даниїла:

Черевички з рогозу

Не бояться морозу,

Черевички з рогози

Не бояться води

Ой дир-дирда-да

Да-да да-да да-да

Як пошила, так наділа,

Кажуть люди, що до діла,

Гоп-гоп-гопа-па

Дарда-дарда-дарда-да

Ой, дула, дула, дула,

Коза рожки надула,

Ой, козликів не любила,

Козиняток наводила

Ой туй, рута-тута,

Рута-тута, рута-тута

Між піснями Даниїла показує «припинду на очкурі» - фартух на зав’язці, вишивки та інші рукодільні цінності своєї родини, які зберігає.

Далі розмова йде про вірування та народну медицину. Жінки розповідають, що дітей до двох тижнів після народження не показували - ні в хату нікого не пускали, ні пелюшки надвір не вивішували. «Купали у такому коритечку дерев'яному, у ночвах. Кидали туди любисток, череду. От у мене троє внучат, то одній я клала цвіт яблуні, другій - ромашку, а третій - любисток. Купаю, і приказую: щоб ти росла така красива, як яблунька, щоб була така гарна і пахуча», - пригадує у розповіді Наталія.

Із народних методів лікування згадують траву з гучною назвою «затули-срака» або ж «затули-гузно», говорять, що допомагає відповідно від розладів травлення. «Цвіт жовтенький і потім пух летить з неї. І дітям, і худобі таке давали. Від тієї ж проблеми можна девять квасолин ковтнути, але це дорослим. А так і щавель варили кінський - насіння, і ромашку, і звіробій. Мати-й-мачуху від кашлю», - розповідають жінки детальніше.

Інна та Світлана запитують про повір’я і про те, як у селі чаклували, чи до кого зверталися за потреби.

«Я знаю, що як бабуся померла маму не пускали на кладбище, бо після родів ще 40 днів не пройшло. Про місячні знаю, що в ці дні жінки не консервірують, нічого на городі не садять, кажуть – що то щоб не гнило, - розповідає Галина. - Про знахарів: на Фурдієвому жила баба Руся Горинчиха, вона лікувала діток, до неї маленьких водили. У мене братик 1969 року народження. Як маленький був, носила мамка на руках з Інгульського аж сюди на Фурдієве».

Далі жінки говорять між собою:

- А ота тьотя Лєна у нас тут?

- А вона що, знахарка?

- Ну, вона ж все знає, як ото від зглазу відробити.

- Ну так від зглазу і я знаю, понаучувала пів села.

Про «понаучувала пів села» говорить Даниїла, тож Інна й Світлана просять її розповісти про це детальніше.

«Це називається «скинути з вогню». Береш води стакан не питої, щоб ніхто не пив її, якщо є – вливаєш туди свяченої. Якщо немає – то з крана, або у відрі, але не так, щоб звідти вже брали. Береш сірники по три штуки – дев’ять штук їх, розкладаєш у три кучечки. Говориш «Отче наш», перехрестився і кажеш: «Господи Боже, Пречистая Діва Марія Богородице, Ісусе, всі святі, допоможіть мені, станьте в пригоді, відверніть все лихе, недобре, пороблене, наслане, від вію, підвію, від лихого людського ока, від чоловічого, від жіночого, младенчеського, від чорного, від білого, від сірого, геть від моєї середини».

З першими трьома сірниками сказали - впустили у воду, тоді другі берете, тоже те саме говорите, тоже вкинули у стакан той з водою. І третій раз. І зразу моментально воно видно, скільки тебе осіб зурочило. Воно або пішло на бок, або лягло на дно». І вип'єш потім три рази по краях, а тоді береш двома пальцями у той стакан і робиш хрест на лобі, по бровах, і кажеш «Во ім'я Отця й Сина і Святого Духа. Амінь. З чорних бровєй, з ярких очей, з носика, із грудей, із живота, із рук, із ног». Знову береш пальчиками у стаканчик, змила і вилила. Виливаєш десь під хороше дерево. І кажеш: «На гори, на долини, геть від моєї середини». І діткам я таке робила.

А на курей робили, щоб вони не розбігалися по всьому селу. Як Святий вечір, на другий день помила посуду, набрала у баночку тої води і йдеш у курник, трошки взяла пшениці, якщо круг є - всипаєш у круг, вони стають кружка і їдять, і ти їх бризкаєш тою водою, що ти помила посуду, щоб їх не зурочили. А як корову перший раз виганяють на пастбище, то оце її теж такими помийками з ніг до хвоста бризкають. Це моя свекруха так робила - Ксеня Дромашко», - розповідає Даниїла.

Далі слідують стандартні запитання про традиційну кулінарію. Серед доволі звичних згадок про борщ і вареники наприкінці цієї частини розмови згадуються залиті картопляники - страва, притаманна зниклому селу Любовичка.

Розповідають рецепт Галина та Варвара: «Пюре вихололо, мукичка, крашаночка, посолить і тоді качаємо, ріжемо як на варенички. На олійці жаримо, вихололо - на тарілочки склали. Робимо соус-підливку, заливаємо. А підливка така: цибулька зжарена на олійці, мукички добавляєш туди, а потом томату. А це для того, щоб якщо заллєш ці картопляники, то воно загусло».

А про «млинки» нам не просто розповідають, бачимо повний горщик цієї смакоти, не втримуємося, ліземо у нього просто руками. Рецепт, звісно, записуємо: «Трішки збити 5 яєць, додати солі і 100-грамовий стаканчик молока. До суміші яєць і молока додати три стакани борошна і змішати до однорідності. Ми вдома робимо без цукру і потім потрохи доливаємо молока до такої консистенції, як свіжопровіяні сливки. І олійку обов’язково, і салом змазувать сковорідку. І потім у сир додаємо жовтки, на пів кіла три жовтки. Вони дають і колір, і смак. Потім цукор і ванілін. Потім трохи сливок, згущеного молока і масла, все розтопила, на дно сковорідки полила і поклала скручені млинки, тоді змазала і зверху. І в духовку».

Галина розповідає рецепт нудлів: «Думаєш, ну що об ото ще таке зварить, а тобі говорять - так нудлі зроби. Це тоже дуже старе, ще моя прабабуся робила. Це звичайне тісто, замішане на кислому молоці, яйце, посолити і трохи соди. І таку качалочку качає, ріже наіскосок такі як палець мізинець качалочки, а потім казаночок, туди на дно олію, крише цибулинку і оце тістечко складає, складає, і що цікаво - у казанок треба води налити стільки, на скільки замішана мука, наприклад, на кружку молока - то на кружку води. Ну й олійка на споді должна бути. Оце накриваєш крепко і воно на слабому вогні довго робиться. Вони тоді надуваються, такі пухкі робляться. Із холодним молоком смачно. Можна їх і картоплею перекладати. А якщо з м'ясом - то дуже шикарно».

Із солодкого згадують хрустики, або тоненькі, або пухкі. І кисіль: молочний, фруктовий. Можна два в одну тарілку - наполовину, так і застигає.

На кулінарній темі й прощаємося: з собою нам дають компот та консервовану шовковицю. За досвідом знаємо: відмовлятися не можна. Кожна така поїздка - не просто збір фольклору чи наукова робота. Щоразу - то подорож додому, до бабусі, нехай і чужої, але на час розмови вона своя, рідна. Баба Єлька.

Повертаємося до Кропивницького повз останнє нагадування про існування села Фурдієве - цвинтар на декілька могил посеред розораного поля. Там кам’яні хрести із надписами, які не розібрати, галявинки «півників» на місці вже невідомих могил, та декілька доглянутих ділянок - там поховані рідні тих, хто ще живе у майже зниклих навколишніх селах. На декількох з них бачимо прізвище Дромашко - таке ж, як у гостинної господині будинку, в якому ми сьогодні були.

У такі моменти остаточно зникає запитання, чи на часі опікуватися рецептами та піснями під час війни. На часі. Є села, до яких може бути запізно їхати.

Фото: Мирослава Липа, CBN.