Крізь війну: драма, яка поєднала театри Херсону та Кропивницького (частина друга)

Перегляди: 1147

Перша частина тексту - на нашому сайті. У ній йдеться про Херсонський театр імені Куліша, історію боротьби проти російської окупаційної влади колективу театру та херсонців загалом, та те, як під час війни об'єднали творчість театри Кропивницького та Херсону.

[caption id="attachment_145617" align="aligncenter" width="640"] В'ячеслав Вандрашек. Фото: Ігор Філіпенко, CBN[/caption]

Ви є у Telegram? Підпишіться на наш телеграм-канал, там ми часто повідомляємо те, про що на сайті не пишемо: https://t.me/cbnua

Для нашого театру зв'язок з Херсоном став безпосереднім - херсонець Вʼячеслав Вандрашек з грудня 2022 року обіймає посаду директора-художнього керівника театру імені Кропивницького. Він розповів журналістці CBN свою історію та шлях звільнення з окупації, який привів його до Кропивницького.

— Як вдалося виїхати з окупованого міста?

Наша історія, як і у всіх, почалася 24 лютого. Ми прокинулися від вибухів, прилетіло у Чорнобаївку. Перше, що ми, як і всі, зробили — побігли за машиною та до банкомата, була паніка. Ми зрозуміли, що сталося те, чого боялися найбільше. Але одразу виїхати ми не встигли, залишилися і були в окупації до 9 квітня.

Головною причиною, щоб наважитися на виїзд, став син.

Ми не могли морально витримати, бо все вибухало, ракети літали прям над будинками, це було дуже тяжко, але син нас переконав. Я був за те, що краще б залишитись, але син і дружина наполягли, плюс ми ще взяли з собою знайому з дитиною, у нас було місце в машині. У них ще був песик, а у нас кіт Амур з Чорнобаївки, тож вийшла така дружна компанія.

Довелося їхати через дев'ять блокпостів, це було дійсно страшно, літало і в одну, і в другу сторону, плюс перевіряли документи, телефони, все виверталося. Окупанти себе вели дуже грубо, як вони можуть. Але коли ми вже виїхали, проїхали всі блокпости й побачили наших гарних воїнів — бородатих, здоровенних, ми їх одразу захотіли пригостити хоч чимось з того, що у нас було — шоколадки, цукерки. Вони відмовлялися, ми наполягали. А потім дивимось, а в них уже тих цукерок й шоколадок ціла купа, люди надавали до нас, тому що всі так само раділи.

А орки на своїх постах вимагали цигарки, закатки, якщо були. Ми бачили, де вони живуть — то по суті яма, закидана гілками. І тут виїжджаєш і бачиш наших — красенів просто. Плакали. Перші пів години, коли вже були на підконтрольній, просто їхали і плакали. Навіть коти й собаки притихли. Розуміли, що щось сталося. Оце була перша емоція — сльози.

[caption id="attachment_159179" align="aligncenter" width="640"] Фото: архів акторів театру імені Куліша[/caption]

— Як вдалося виїхати через девʼять російських блокпостів після участі у мітингах?

На перших блокпостах були мобілізовані з так званих ДНР, ЛНР. Вони були брудні, в якихось робах, той автомат висить, видно, що то не вояка. А уже коли ми до Снігурівки доїжджали, то там були вже серйозніші, зброя з глушниками, одягнені, в бронежилетах.

Пощастило, що списків вони не мали, але перевіряли телефони й пощастило, що вони не особливо розумні й у них не вистачило клепки там щось знайти. Вони запитували «А где в телефоне галерея?», я пояснював, що то китайський телефон, там просто зображення, і то він поки знайшов, то вже треба було пропускати, не було стільки часу на кожну машину. Один раз мені наставили в голову автомат, це було на п'ятому блокпосту біля понтонного мосту, де вони в слові «заміновано» російською мовою зробили три помилки. В мене затонована машина була, треба було відчиняти вікна, щоб видно було, хто в машині, а ми не відчинили, бо ще наче було далеко, то він до нас підбіг зі словами: «Пуля тебе в лоб от солдата российской федерации». 

Але дуже великий потік машин, і їм було інколи чи лінь, чи втомились, то вони просто рукою бувало рукою махали — і 10-20 машин проскакувало. Якщо проскочив — то добре. Ми як підʼїхали, перед нами було ще дві наші автівки, і тут мою від них відрізають. А там немає ні звʼязку, ні інтернету, і я, наприклад, навіть толком не знав, куди їхати. А там же як: трохи вправо-вліво — міна, все, тебе немає. Або як вискочиш туди, куди не можна вискакувати, де у них укріплення, тебе розстріляють прям з машиною. І ми бачили розстріляні цивільні машини.

І я їм пояснював, що якщо я відстану, я не знаю навіть, куди їхати, а наступні 10 машин маю я вести, як голова колони. Вони мене запитали, чи ті, що за мною, теж з нами, я відповів, що ні, тільки я, мої попереду. І вони пропустили. І я оце зі швидкістю 120, по ямах, щоб своїх наздогнати. Як приїхав сюди, у мене колеса були квадратні й гальма повністю спалив. Ми навіть воду старалися не пити, щоб не ходити в туалет.

— Як жили у Херсоні до виїзду?

— Під час окупації волонтерив, всі допомагали, хто чим міг. У мене була машина і був повний бак, то була така можливість. Бо з паливом була проблема. Ми ліки розвозили, хліб, інші продукти, дитяче харчування, все що було. Картоплю. Рибу. Браконьєри передавали і ми людей годували тією рибою.

Черги були за всім. Ти займаєш чергу ще до того, як дізнаєшся, що там продають, інакше ти залишишся без нічого, і твоя родина теж. Ми за молоком, наприклад, стояли всією родиною по черзі з 8 ранку до 5 вечора. А молоко ж треба взяти не тільки собі, а й сусідам: на девʼятому поверсі у нас жила жіночка, яка не могла ходити, а на третьому така, яка ходила, але погано. А молоко привозили в кегах для пива і пивний магазин з цих кег розливав у пляшки. От як пиво, тільки молоко.

— Які найстрашніші моменти довелося пережити в окупації?

Два. Перший — коли я віз медикаменти з однієї лікарні в іншу і наскочив випадково на колону російську, а перед ними їхала військова машина, на якій були кулеметники. Я прям вискочив на них, і на мене наставили цей кулемет. Я опустив вікна, руки поклав на кермо і просто стояв, але весь час, поки вони їхали, я стояв під прицілом кулемета.

А другий — це коли треба було відвезти дитяче харчування і почався обстріл. Адресу мені дали, виявилось, що це у Степанівці, і я приїхав якраз у той момент, коли з Чорнобаївки в сторону Миколаєва полетіли «гради», а з Миколаєва прилетіла відповідь. І щось з того поцілило в Степанівку, де я віддавав це дитяче харчування. Дим, нічого не видно, незрозуміло, куди бігти. Я застрибнув у машину і поїхав, навіть не бачачи, куди. Але дитяче харчування передав.

[caption id="attachment_159195" align="aligncenter" width="640"] В'ячеслав Вандрашек. Фото: Мирослава Липа, CBN.[/caption]

- Як потрапили до Кропивницького?

- Ми спочатку приїхали до Бобринця, переночували в інтернаті. Зранку зателефонували другу, який знаходився у Тернополі, він запропонував приїхати до нього. І ми їхали 1120 кілометрів без зупинок, не пили воду, щоб не зупинятися в туалет, тому що комендантська година і ми боялися, що не встигнемо.

Поки їхали, стерли собі гальмівні колодки, коли виїжджали з Херсону, то гальмували як ото по залізяці, тому машина була вже не зовсім нормальному стані, ми летіли, щоб встигнути, але так і не встигли. Нас прийняла у селі дорогою одна привітна родина, і ми переночували там.

Таким чином я певний час був у Тернополі, співпрацював із Тернопільським театром імені Шевченка і лише потім мені запропонували посаду тут, у Кропивницькому, у Театрі корифеїв. Був певний переговорний період, бо це теж не так легко, розумієте, 18 років у Херсонському театрі. Це дуже складно, все, що я маю, воно там, у Херсоні, це дуже непросто починати все з нуля.

Але ми з родиною поговорили й домовилися, що переїдемо сюди, тим більш Театр корифеїв - мрія багатьох. Він перший професійний, з історією у 140 років, і з нього все почалося. Я про нього тільки у книжках читав, коли навчався в університеті, і, до речі, на одному з іспитів квиток дістався на тему Театру корифеїв. Так склалося життя, мабуть, тоді вже такий знак був, хоча на той момент і думки такої не було.

- Але раніше, можливо, перетиналися, фестивалі були, де спільно брали участь?

- Так, зустрічалися і на «Мельпомені Таврії», і сюди ми приїжджали на «Вересневі самоцвіти», я навіть пам'ятаю, що ми сюди привозили виставу «Баба Пріся». Я при цьому не був жодного разу, мене завжди залишали вдома. Як головний адміністратор я там виконував свою роботу. У Кропивницькому до того, як запропонували очолити театр я не був.

- Чим відрізняється робота у нашому театрі?

- Вона складніша набагато. Як я жартую, треба бути пів дня робочого директором, а пів дня - художнім керівником. У цьому театрі все ускладнюється тим, що немає головного режисера. Якби він був, він би більше взяв на себе творчі питання, а я б займався більше адміністративними питаннями, але його зараз немає, і під час війни сумніваюся, що ми його знайдемо.

Перший місяць було найскладніше, зараз трохи легше, у мене є команда, яка мені допомагає, є люди, які мене підтримують, я знайшов спільну мову з творчим колективом, у нас уже є спільні здобутки, спільна творчість. Наприклад, 7 квітня була програма «Україна понад усе», ідею я привіз ще з Херсону, але втілили ми її вже тут. Вона вийшла гарною, бо ми її довго виношували, й коли я розповів свою історію своїм акторам, вони мене зрозуміли й ми зробили чудову програму.

- Загалом ви не так довго обіймаєте цю посаду, але вже декілька прем'єр разом з колективом поставили.

- У нас за чотири місяці було п'ять прем'єр і скоро представимо шосту, ми робимо «Заборонений» про Стуса, у ньому беруть участь три актори Херсонського театру і два - Театру корифеїв, тут, у Кропивницькому. Готові костюми, декорації, були читки, репетиції, були автори - Сергій Дзюба й Артемій Кірсанов. З театром ? підписали меморандум.

- Що значить підписання меморандуму, ви ж і так співпрацюєте?

- Так, ми співпрацюємо. Але це дасть інші можливості. Наприклад, ми з Миколаєвом теж підписали, повезли до них свої «Вільні метелики», підписали меморандум і тепер звідти телефонують мені й говорять, що хочуть приїхати до нас на гастролі. Це мені дає можливість не мати чисто матеріально технічні відносини.

А якщо, прикладом їм під час війни складно привезти якість декорації, то ми можемо надати частково реквізити, станки або ще щось, якщо ми їдемо до них - вони там само нам допомагають. Тобто це договір про те, що ми максимально один одного підтримуватимемо і максимально один одному допомагатимемо.

- Проєкти спільні плануються, крім прем'єри про Стуса?

- Є ідея про спільний проєкт із Черкаським театром. Також є цікава ідея поставити на закриття цього сезону, поки не буду казати, що саме, це секрет, але ми готуємо.

Прем'єра шостої серед нових вистави - «Заборонений» про у театрі імені Кропивницького очікується у кінці червня - 28-29 числа. У виставі оповідатиметься період життя Василя Стуса, коли він відбував свій другий термін у радянських таборах. Вистава має вікові обмеження – переглянути її зможуть лише повнолітні глядачі. Режисер-постановник п’єси – заслужений діяч мистецтв України Сергій Павлюк, автори – Сергій Дзюба та Артемій Кірсанов.