Загинули у перший день війни: розповідь кропивничанки, яка втратила двох синів

Владиславу та Ростиславу могло б виповнитися 45 років цьогоріч. Вони народилися в один день - 25 червня 1978 року у Кропивницькому. З дитинства все робили разом: навчалися в школі, грали у футбол, вчилися на будівельників, розміновували землі Лівану в місії ООН, здобували вищу юридичну освіту, так само вдвох відмовились від звання майорів у поліції та добровольцями вступили до лав ЗСУ. В один день і загинули - 24 лютого 2022 року на Луганщині. Майже рік вважалися зниклими безвісти.

Журналістка CBN зустрілася з мамою загиблих братів - Оленою Бойко. Перед бесідою Олена Федорівна показує дитячі фото хлопців на стінах, шукає і в альбомі. Але крім світлин знаходить дещо, при вигляді чого складно стриматися від сліз - дитячі шапочки та перші обстрижені локони хлопців.

- Якими буди Владислав і Ростислав у дитинстві?

- Вони народилися дуже слабенькими, бо двійня - по два кілограми. Коли ми вперше відвідали лікаря, той сказав, що треба було б, щоб вони мали фізичний гарт, додав, що ми їх можемо оздоровити ігровими видами спорту, тобто то біг, гра у футбол, баскетбол, плавання. Чоловік мій, їхній батько - Петро Афанасійович - вчитель фізичної культури. Тож для нього це було нескладним завданням.

А коли їм було по шість-сім років, вони пішли на футбол, потрапили до хорошого тренера. У них була шикарна команда, він їх тренував на полі "Зірка". Хлопці були задоволені, їздили скрізь на змагання, які були результативними, вони виділялися серед діток. Можливо тому, що чоловік у мене спортивний, і я теж така не хвороблива була, тож ми займалися, щоб підтримувати себе. Навіть брали участь у змаганнях типу "мама, тато, я - спортивна сім'я", такі колись конкурси були.

На одному з таких змагань у місті ми виграли перше місце і нас рекомендували на обласні змагання, на яких наша родина зайняла третю сходинку. Так ми намагалися розвивати хлопців, наші діти наші росли міцними, здоровими. Коли вже дорослішими ставали, то самі займалися, спортивний майданчик тут неподалік, вони виходили туди й грали у футбол, волейбол, бігали, стрибали, тобто спортивні були хлопчики. І коли вже підросли, готували себе до вступу у військовий навчальний заклад.

- Куди саме вдалося вступити?

- При проходженні комісії до закладу військового спрямування з'ясувалося, що із зором у них проблеми. І коли у військкоматі сказали, що їх із таким зором не візьмуть, вони дуже засмутилися. Владик більш емоційний, а Ростик спокійніший, почав його заспокоювати, пропонував щось інше вибрати. Прийшли вони тоді додому із сумними обличчями… Я з ними теж була у військкоматі, все це бачила. Вдома тато нас чекав, вони йому розповіли, що ось така проблема, але ж все одно треба десь навчатись, це було після дев'ятого класу. Запропонували вступати до, так би мовити, мирного технікуму - будівничого. Вони не дуже з охотою, але все ж послухались.

Закінчили непогано технікум, я пам'ятаю стіл такий скляний зробили, щоб їм було зручно креслення готувати, й вони біля нього майже постійно стояли на ногах, бо креслення важко робити. Після навчання, це були 90-ті роки, їх  забрали у Збройні Сили України. Служили вони у Миколаєві, у повітряно-десантних військах. Ми їздили туди на присягу, все там добре було, їм подобалося, всюди разом, як вони казали: "Ми тримаємося один одного, бо вдвох ми сила".

- Після армії як життя складалося?

- Приїхали додому після армії - знову проблема: ніде влаштуватися на роботу. Вони спробували попрацювати у сфері будівництва, але за місяць отримали мішок цукру. Тоді розплачувалися таким. І тут їм повідомляють із військкомату, що йде набір від місії ООН у Ліван по розмінуванню полів і вони пішли туди, їх командирували на рік у Ліван. Це був 2000 рік. З Лівану приїхали з медалями, отримали статус учасників бойових дій.

По поверненню вступили у Київський університет внутрішніх справ, згодом працювали у слідчому відділі до 2014 року, коли почалася Революція Гідності. Вони не зійшлися у поглядах на те, що робилося, було багато людей, які підтримували режим Януковича та віддавали злочинні накази. Треба було їхати у Київ і здавати організаторів та учасників Майдану. І вони розрахувалися у званні майорів. Їм залишалося три місяці до підполковників. Ми їх виховували справедливими, чесними, добропорядними людьми, вони не могли миритися із якимись хитростями, підлостями.

Так вони склали майорські погони та пішли в ЗСУ. Їх відправили на навчання, потім служили у Канатовому (аеродром неподалік Кропивницького). Після першого контракту на три роки, підписали другий і потрапили у 57 бригаду. Служили в зоні ООС. Коли почалася війна повномасштабна, були на Луганщині як командири БТРів.

- Коли востаннє з хлопцями говорили?

- Останній дзвінок був 24 лютого: "Мама, тато, пробачте нам, якщо ми колись перед вами завинили, ми не вистоїмо, нас послали на завдання, у нас дві машини й один танк, а на нас їде ціла колона танків, прощайте". Це їхні останні слова були. Потім ми зв'язувалися з їхнім командуванням, нам сказали, що вони не повернулися із завдання, невідомо, що сталося, тому будемо вважати, що вони в полоні.

І ми цілий рік жили з надією, що вони в полоні, що вони живі. Ми подали усю інформацію в СБУ, ми подавали куди тільки можна, щоб їх розшукували. За цілий рік ніяких новин не було. Вже пізніше ми узнали, що їх послали на підмогу прикордонникам. І прикордонники, які там були, теж усі загинули. Громадська організація "На щиті" розшукала їх на окупованій території, коли був обмін тілами, там вони зустрілися з людьми, які ховали тих прикордонників і наших хлопців.

- Хтось опікувався похованням на окупованій території?

- Людей там дуже мало залишилося, двоє повели, показали, де їх поховали. Збили з чого могли труни для всіх, вирили яму, знайшли попа, піп відспівав. Я безмежно дякую тим людям, що вони збереглися всі за рік. Потім "На щиті" їх привезли до Києва і ми ж раніше здали ДНК, все перевірили, все зійшлося. Одна з невісток їздила у Київ на упізнання, нам навіть не сказала, бо і я серцем хворію, і чоловік немолодий - йому вже 75 років буде. Вона боялася, що ми не зможемо витримати це все, поїхала бідненька сама туди. Приїхала вже звідти зі звісткою, що загинули наші дітки у перший день війни.

Через якийсь час, мабуть, через тиждень, привезли їх сюди й ми їх поховали. Людей було дуже багато, я вдячна і колегам моїм, і учням, і їхнім товаришам, і всім, хто їх знав.

От ви питаєте про їхні захоплення - вони завжди були душею компанії, грали на гітарах, співали. Владислав такий був більше гуманітарний, вірші писав, поезією захоплювався. Ростислава цікавила філософія, математика, техніка, у машинах копався.

Сини неначе відчували, неначе готувалися - у квартирах ремонти поробили перед тим, як їхати. Ростик купив дачу, на дачі все засадив квітами, там такі піони будуть квітувати! Зараз нарциси квітують, така краса. Все своїми руками. Вони ж будівельний закінчили, самі бралися до всього. Я вдячна Богові, що подарував мені таких діток.

Один і другий були одружені. Старший онук Даніїл приїжджав на похорони до батька, теж зараз служить, хлопець вольовий, хороший. Даня нас радує, телефонує, теж хвилююся за нього, молюся, щоб повернувся живим і здоровим. Пишаюся всіма ними.

- Як знаходите сили жити далі?

- Ходжу в церкву. Ми коли росли, з нас вибивали віру в Бога. Завжди говорили, Бога немає, не ходіть. У мене 51 рік стажу педагогічного, пам'ятаю ті часи, коли нас ставили чергувати у церкву, щоб ми записували, хто там із дітей появився, щоб не ходили. А зараз повертаєшся до Бога. Думаєш, що тільки духовність може врятувати, любов, повага один до одного, взаєморозуміння. Інакше бути не може, якщо люди цього не зрозуміють - не знаю, як буде існувати світ. Щоб добропорядність була, моральні якості достойні, щоб ті воїни, які віддали життя, не дарма його поклали.

Наприкінці бесіди Олена Федорівна показує вірш, який написала синам у 2021 році.

Фото: Мирослава Липа, CBN.