Журналіст CBN про своє життя у Краматорську: «Страшно перші три дні, потім звикаєш»

Перегляди: 1728

Журналіст CBN Олексій Меркулов понад рік живе у Кропивницькому. Родом з Краматорська, до нашого міста потрапив через російський військовий напад. Втім, Олексій серед тих, хто вже десятий рік на власному досвіді знає, що таке війна. Краматорськ не лише зараз потерпає від обстрілів, це місто знаходилось в окупації ще у 2014 році, а після звільнення перебуває у прифронтовій зоні.

[caption id="attachment_160840" align="aligncenter" width="640"] Блок-пост на в'їзді до Краматорська. 19 квітня 2014 Фото: Вікіпедія[/caption]

Ви є у Telegram? Підпишіться на наш телеграм-канал, там ми часто повідомляємо те, про що на сайті не пишемо: https://t.me/cbnua

12 квітня 2014 року близько тисячі проросійськи налаштованих людей зібралися на мітинг біля міськвиконкому у Краматорську. Вони вимагали від мера міста Геннадія Костюкова визнати «ДНР». Однак, не дочекавшись його, мітингувальники зайшли в приміщення виконкому і вивісили над будівлею прапор самопроголошеної республіки. Міліціонери, які знаходилися біля міськвиконкому, їм не перешкоджали.

Звільнили місто 5 липня. У результаті поразки в боях за Слов'янськ, сили так званої «ДНР» покинули Краматорськ, після чого місто зайняли українські війська.

Краматорськ від початку повномасштабного вторгнення пережив дві значні трагедії - обстріл на залізничному вокзалі у квітні 2022-го та влучання російською ракетою у кав'ярню у червні 2023-го. Ці теракти - найкривавіші, але не єдині. Руйнування та загибелі, які спричиняють росіяни у місті, набагато частіші. Місцеві жителі вже звичні до звуків вибухів. Але у Краматорську залишається жити значна кількість містян, а багато хто з тих, хто виїхав торік, повернулися.

Як це: жити так близько до лінії фронту - в інтерв'ю з Олексієм, який не лише часто буває у рідному місті, а й був свідком тогорічного ракетного обстрілу вокзалу.

[caption id="attachment_160838" align="aligncenter" width="640"] Олексій Меркулов. Фото: Ігор Філіпенко, CBN[/caption]

- Розкажи, як опинився у Кропивницькому?

- Взагалі я не збирався виїжджати. Не хотів їхати, бо після повномасштабного вторгнення я був серед тих журналістів, які залишилися на телеканалі «Донеччина TV» і почав фільмувати все. Разом з колегою їздили у Слов'янськ, селища поблизу і фільмували як люди живуть.

2014 рік нас трохи загартував у цьому плані, тоді була окупація. Вона тривала декілька місяців, тому ми вже пройшли через це. Ми тоді не виїжджали. Обстріли, РСЗВ, ми вже тоді розрізняли, що куди летить і що куди стріляє. Пам'ятаю, як тролейбуси стояли біля площі, точніше згарище, що залишилося них. І коли ти їдеш, то дивишся на ці тролейбуси, й не можеш второпати, як це: цивілізація ніби, а тут ці тролейбуси як свідчення війни.

За життя я не переживав, бо розумів, що я роблю, що знімаю, для кого знімаю, що потрібно показувати, що коїть російська федерація. Але все ж родичі попросили: є машина, треба виїжджати. Це було на автопілоті. Зібралися за день. Поїхали спочатку до Дніпра. Але в Дніпро ми приїхали просто як в поле. От робіть що хочете. Тут можете переночувати один раз, отут можете поїсти один раз і їдьте далі.

Вийшло так, що окрім як в автівці, ночувати було ніде. Тому ми поїхали далі. І ось ця дорога, якою переважно всі виїжджали, вона лежала через центральну область України - Кіровоградську. І були якісь далекі-далекі родичі, які раніше тут вже оселилися, вони порекомендували сюди. Ми заїхали у селище Нове. І там нас бабуся з дідусем прихистили.

[caption id="attachment_160835" align="aligncenter" width="640"] Краматорськ. Фото: особистий архів Олексія Меркулова[/caption]

- Ті ваші родичі?

- Ні, зовсім незнайомі люди й геть безплатно. Ми просто приїхали, вони сказали: ось тут можете спати, отут можете помитись, ось тут їжа. Ми буквально 2-3 дні там побули, а потім ті далекі родичі підказали, де орендувати квартиру. Там не було нічого, просто стіни, але була пральна машина. Людина, яка не мала її багато часу - зрозуміє.

І ми там прожили пару місяців, а потім власник сказав, що робитиме там ремонт і потрібно виїхати. І ми знову шукали нове житло.

- Ти був на залізничному вокзалі у день обстрілу. Що робив там?

- Як я вже згадував - фільмував усе, що міг: волонтери, військові, все, що можна було знімати. Як факт історії. Зарплати нам на той момент платили через раз, були перебої, але я все одно знімав. Ці кадри - свідчення російських злочинів. Мене попросили зняти сюжет про евакуацію людей потягом. Вони вже евакуювалися і до того, але були прильоти значні, люди виїжджали знову.

Була хороша погода, я приїхав тролейбусом, зателефонував друзям, матусі. Потім згадував - наче прощався. Це я зараз так розумію. Приїхав - сонечко, пташки співають. Люди чекали на потяг. Збирали останнє, що є. З собою пташки, коти-собаки.

Я походив по околицях вокзалу, у вокзалі, поки люди збиралися. Там була польова кухня, наливали чай. І потім я зняв свій останній кадр перед влучанням цієї ракети - стоїть бабуся з онуком і чоловік на візку інвалідному. І вона питає волонтера, на яку платформу їй пройти. І якраз після цього був вибух.

[caption id="attachment_160832" align="aligncenter" width="640"] Фото: особистий архів Олексія Меркулова[/caption]

І все далі як в уповільненій зйомці було. Все посипалося: уламки, шматки бетону, все, що було поблизу, все летіло просто в людей. І я не пам'ятаю, як я забіг у вокзал, а там люди стоять прям біля входу, я кричав, щоб всі лягали додолу. Ми всі лягли. Потім телефонує мені мама. Запитує: все нормально? Я відповів, що так. І після цього підхопився і пішов знімати те, що відбувалося. Люди почали забігати до будівлі вокзалу. Поранені, але ті, хто міг пересуватися.

Одна дівчина, у якої рука навіть не знаю, на чому трималася, фактично ні на чому, вона дивилася на мене і запитувала, що з рукою. Я відповів, що все врятують, зашиють і буде все гарно (до речі, руку правда врятували). Дуже було страшно.

[caption id="attachment_160831" align="aligncenter" width="640"] Фото: особистий архів Олексія Меркулова[/caption]

Насправді це все тривало не так довго, приїхала поліція, ДСНС. Коли я знімав, навіть не розумів, що там також і тіла людей, і скільки їх. Це вже потім, коли виходив в ефір, у мене питали, скільки я бачив загиблих і поранених, я відповідав, що декілька десятків поранених і загиблих може до десяти, а мені сказали, що насправді набагато більше. Просто те, що я думав, що то сумки чи речі - насправді були люди.

Там, де впав той снаряд, і зараз воронка є, видно, як він спрацював. Мені пощастило лише тому, що він спрацював у напрямку ніби від мене. І там таке напівколо було повністю кривавим. І ось там, де стояла польова кухня, металева, вона була повністю пошматована, що вже говорити про людей…

- Чому ти тут, а не на фронті?

- Я стою на обліку у військкоматі. Я не ховаюся. Покличуть - піду. Але зараз я тут, роблю те, що я роблю. Я їжджу до хлопців, знімаю і про них, і про переселенців і знаю, що те, що я роблю, це теж потрібно.

- На Кіровоградщині ти понад рік. Твої рідні повернулися до Краматорська?

- Так, повернулися. Хоча мама з вітчимом навіть не виїжджали. У мами робота, на якій її дуже складно комусь замінити. І морально їй важко виїжджати. Як і багатьом. Складно, можливо, зрозуміти це відчуття. Свій дім не хочеться покидати.

- Але ж обстріли там дуже часто, от як нещодавно знову була трагедія - у кав'ярні.

- Так, обстріли часто. Але якось ми до того звикли. Або можливо вже відчуття небезпеки притупилося. До всього адаптуєшся. Просто не думаєш про те, що наступний прильот може бути для тебе останнім. Натомість думка про те, що домівка - то єдине, що є, є у багатьох.

[caption id="attachment_160837" align="aligncenter" width="640"] Фото: особистий архів Олексія Меркулова[/caption]

- Так от саме ті домівки - це і є те, по чому часто цілить росія.

- Рідна земля, я не знаю, як це працює. У мене навіть з собою є шматочок краматорської землі. Це, мабуть, має свою енергетику. Ті, хто хотів поїхати давно, у них була можливість поїхати. А хтось зробив свій вибір і залишився. У кожного свої обставини й розуміння вибору.

- Ти не наполягаєш, щоб мама звідти виїхала?

- Всі свідомі й дорослі люди. Кожен розуміє чому він там, де він є. Там її друзі, там робота, там городина. Звичайно, переживаю. Коли обстріли, телефоную, інколи прям на тлі розмови вибухи чую.

- Є різниця між початком війну у 2014-му і зараз?

- Обстріли й тоді були, і люди гинули. Але тоді люди все ж інакше сприймали, байдужіше. Коли була Революція Гідності, у нас в місті вийшло може з десяток людей.

Здебільшого всі просто не переймалися тим, що коїться, і яка історія відбувається у країні. Потім почало щось змінюватися, у нас почали переходити на українську мову, слухати українських пісень. Свідоміше почали ставитися. Ми почали усвідомлювати, хто ми. А 24 лютого це був такий удар, який остаточно показав, хто є хто.

- Для тебе особисто що змінилося в плані мови тощо?

- Також заговорив українською. Нещодавно був у Гайвороні, у мене запитували, звідки я, що у мене така гарна українська. Якщо є охота, можна і в космос полетіти. Якщо ти розумієш, що тобі це потрібно, то щелепа послухається. Можливо, мені простіше, бо більше практики, я ведучий новин і журналіст. Але у побуті за звичкою ще буває переходжу на російську. Думаю, це теж лише питання часу. Музику при цьому не можу слухати російською, стидаюся навіть наодинці з собою.

- Як зараз Краматорськ живе?

- Люди повертаються туди потроху. Зараз у місті живе, мабуть, до ста тисяч осіб. Хоча це кілометрів за 20 до Бахмута. Все чутно. Ввечері видно - там заграва, там заграва. До речі, коли нещодавно росіяни обстрілювали запалювальними боєприпасами - було і видно ті «люстри», і запах чутно, ми з мамою якраз у дворі були.

[caption id="attachment_160833" align="aligncenter" width="640"] Фото: особистий архів Олексія Меркулова[/caption]

- Це близько до фронту, а люди повертаються замість виїжджати.

- Ті люди, які раніше повернулися або не виїжджали, у них у кожного є свої конкретні причини: немає грошей і не знаходять роботу в іншому місці, чи є щось і хтось, через кого необхідно бути вдома. Діти навчаються дистанційно. Ринки працюють, робота є. Людей мало ніби, але живемо. Магазини, кав'ярні. Є де працювати. Страшно там перші три дні. Потім звикаєш.

- Брав щось з собою з дому як оберіг?

- Мотанку. У мене класна мотанка є, її зробили в селищі під Лиманом, я знімав сюжет там і дітки робили обереги військовим. І для мене зробили виняток - подарували. І вона тепер завжди зі мною.

- Коли для тебе настане момент, щоб повернутися?

- У Краматорськ поки не збираюся. Поки я живу одним днем. І, особливо, після вокзалу. Прокинувся, прекрасно, живемо далі. У мене цікава штука за цей час відбулася. Як би не хотілося додому, а розумію, що де б я не жив - це може стати моїм домом. Це і є моїм домом. В будь-якій частині нашої країни ти вдома.

[caption id="attachment_160846" align="aligncenter" width="640"] Фото: особистий архів Олексія Меркулова[/caption]