«Життя там не закінчилось»: переселенка про Лиман, деокупацію міста та Кропивницький

Кіровоградська область стала прихистком для багатьох українців, які рятувалися з прифронтових областей від жахіть війни. Однією з них є Юлія Довгейко з Лиману Донецької області — нині волонтерка, громадська діячка та попри все й досі бібліотекарка Лиманського професійно-технічного училища.

У 2022 році, під час під час повномасштабного російського вторгнення в Україну, Лиман опинився у центрі бойових дій. З середини квітня 2022 року місто перебувало під важкими обстрілами російських загарбників та зазнало значних руйнувань. Попри окупацію в понад три місяці, українські захисники змогли повернути Лиман та повністю його деокупувати. Про Лиман та своє життя у Кропивницькому Юлія розповіла журналістці CBN.

[caption id="attachment_161618" align="aligncenter" width="640"] Фото: особистий архів Юлії Довгейко[/caption]

— Початок повномасштабної війни, її наближення до Лиману. Що відчували?

— Я початок пам’ятаю досить добре. Кожну повітряну тривогу була істерика, я не могла їсти — в горло нічого не лізло. Чоловік намагався мене витягнути з того стану, і це при, тому що тоді ще не було вибухів та прильотів. Вони з’явились пізніше, коли я вже почала себе опановувати.

— Що відбувалось у місті під час його захоплення російськими військами?

— Мене і моїх рідних під час окупації в місті не було, але мені точно відомо про вплив пропаганди за чотири місяці на населення Лиману: чимало містян й досі чекають повернення «руського міру», попри звільнення міста українськими військовими. Також я знала, що в гуртожитку навчального закладу, де я працюю, перебували росіяни. Знали, хто співпрацював з владою ворога, які телеграм-канали перейшли на сторону окупантів.

— Чи відбувались локальні зіткнення прихильників «руського міру» та звичайних українців?

— Ні, там зараз наша поліція працює. Ті, у кого мізки промиті російською пропагандою, свою позицію не розголошують, притихли. Я знаю, що вони є, і немало, але принишкли.

— Звільнення Лиману: що Ви відчули?

— Звісно я раділа, коли пішли чутки, що орки йдуть геть. Разом з цим, ми не знали що відбувається з нашим помешканням. Чи ціле воно? Чи пограбували? Взагалі не знали. Але морально я була готова до всього.

[caption id="attachment_161619" align="aligncenter" width="640"] Фото: особистий архів Юлії Довгейко[/caption]

— Були вдома з тих пір?

— Я поверталась туди першого разу геть на трішки: подивитись, що сталось з квартирою, зібрати деякі речі. Повертатись до Лиману зараз на постійне проживання не планую, і найближчим часом, на жаль, це не буде можливо. Житло занедбалось, в ньому немає ні газу, ні води, завелися миші. Дах вцілілий, але висить як решето. П’ятиповерхівці напроти мого дому зовсім не пощастило: п’ятий поверх повністю пошкоджений. Ще будинок в п’ятдесяти метрах від мого повністю знесли вщент, залишився лише будівельний брухт. Попри це все, дивом вціліли люди, лікарі врятували їхні життя.

— Чи повертаються загалом люди до Лиману?

— Здається, деякі колеги повернулись до своїх домівок. Просто навести лад, поприбирати сміття та вичистити бруд. Максимум, до зими: я не думаю, що опалення буде цьогоріч. Буржуйкою квартиру не опалиш, хіба що лише повноцінний будинок. Повністю переїхав лише один мій колега, але його будинок в селищі було майже неушкоджений. Сама я планую й надалі залишатись в Кропивницькому. В мене тут багато соціальної активності, є бажана самореалізація. Життя там, в Лимані, не закінчилося.

[caption id="attachment_161620" align="aligncenter" width="640"] Фото: особистий архів Юлії Довгейко[/caption]

— Яке життя в Лимані зараз?

— Люди пристосувались. Вони були і в гірших умовах, під час масованих обстрілів та повноцінній окупації. Майже одразу, як звільнили місто, всі служби які тільки могли приїхати - приїхали. Спочатку енергетики, щоб було світло та можна було щось робити. В південній частині міста, де знаходиться мій будинок, світло з'явилось вже через три тижні. Це досить швидко. В селищах біля міста також вже досить є світло. Також активно йде відновлення залізниці, яка є досить важливим об'єктом в Лимані, і яку досить сильно понівечили окупанти. Минулої зими, як мені показували знайомі, видавали «буржуйки», щоб люди змогли зігріти свої помешкання.

Є чимало гуманітарної допомоги від міжнародних та українських організацій, привозять їжу, медикаменти, засоби особистої гігієни. Ніхто особливо не скаржиться на брак необхідних речей... Місцева влада також займається благоустроєм міста: з'являються магазини, аптеки. Медична допомога також надається, в місцевих ЗМІ активно з'являються оголошення про прибуття лікарів вузьких спеціальностей.

— Як потрапили до Кропивницького, у який момент прийняли рішення виїжджати?

— Взагалі-то, випадково. Тут у сестри були знайомі (які допомогли нам облаштуватись), я з її родиною сюди приїхала, а вже потім через тижні три вдалось забрати всіх своїх: маму, тата, бабусю. І ми приїхали сюди знову. Прийняли рішення виїжджати за місяць до повної окупації, мій чоловік залишився там зі своїми батьками. За декілька днів все ж вмовила його приїхати останніми евакуаційним потягом.

— Як склалося життя в Кропивницькому, чому вирішили залишатися тут?

— Сподобалось місто. Невеличке як для обласного центру, але досить велике порівняно з Лиманом. Ще сподобались люди, атмосфера, тому понад рік вже живемо тут. Одна добра знайома порадила мені піти волонтеркою в «Годуємо Патріотів», там я працювала фасувальницею. Там було і спілкування, і нові знайомства. Щоправда, потім пішла звідти, але ось недавно повернулась. Мене дуже тепло прийняли, вітали з поверненням.

[caption id="attachment_161625" align="aligncenter" width="640"] Юлія Довгейко (ліворуч). Фото: ЯМаріуполь. Кропивницький[/caption]

Також мені знайома допомогла організувати мій перший майстерклас із скрапбукінгу для дорослих та дітей, надавши матеріали. Це було майже рік тому. Потім мене запрошували різні волонтерські організації, щоб провести його знову. Мене це дуже надихає: коли ти віддаєш знання, когось ще навчаєш, це неймовірні відчуття. Майже піднесення. А ще й досі працюю бібліотекаркою Лиманського професійно-технічного училища, щоправда, дистанційно. Також є менторкою проєкту для молоді від UNICEF - Upshift.

— Що надихнуло стати менторкою?

— Мене Upshift, взагалі, зацікавив ще у листопаді 2021 року, коли команда з мого навчального закладу відвідувала буткемп (захід, який спрямований на обговорення різних соціальних проблем серед молоді, її об'єднання для розв'язання проблеми) і мене обрали супроводжувати. Тоді я познайомилась з самою організацією. Мені захотілось бути наставником таких команд. І все вийшло, я мала успішну співпрацю та наставництво для декількох команд.

— Найуспішніші з цих команд, які вони були? Досягли мети?

— Перша команда була волонтерською, з «Ліцею Наукового», під назвою «Котопес». Вони співпрацювали з одним із місцевих притулків для тварин, активно агітували людей взяти тварину з притулку. Проводили кілька просвітницьких заходів. Займались благодійністю, отримані кошти спрямовували у притулок «Щасливий пес». Друга команда, яку я очолювала, зі Світловодська, хоче зробити гарнішою набережну, облагородити її. Загалом, дівчата та юнаки класні, завзяті. Взагалі, ось це відчуття, коли ми вже виходимо до конкретного проєкту та до кінцевого результату - не передати.

Наприкінці розмови Юлія розповіла, що наразі планує залишатись в Кропивницькому, проводити майстеркласи, займатись волонтерською діяльністю. Зауважує, що у Кропивницькому у неї з'явилась велика кількість нових друзів та нових напрямків для розвитку.

Яна Довга для CBN.