Слобожанська операція ЗСУ: хронологія контрнаступу та спогади кропивничанина про звільнення Ізюма

Перегляди: 2374

Наступ Української армії на Харківщині для звільнення від російської окупації вже увійшов як в історію загалом, так і в історію військової справи зокрема. Одна з неофіційних назв цієї операції - «Слобожанський контрнаступ», наряду з назвами «Балаклійський прорив», «Харківський контрнаступ», «Балаклійсько-Куп'янська наступальна операція».

Містом стратегічного значення, яке ЗСУ звільнили під час цієї операції, був також Ізюм, який є важливим своїми логістичними шляхами, його також називають «ключем до Донеччини» через дорогу, яка веде до Бахмута та зручна для пересування й постачання військ.

Ви є у Telegram? Підпишіться на наш телеграм-канал, там ми часто повідомляємо те, про що на сайті не пишемо: https://t.me/cbnua

Ізюм. Окупація

Ізюм росіяни від початку повномасштабного вторгнення бомбили, а згодом з боями окупували. 1 квітня стало відомо, що українські війська втратили контроль над значною частиною міста.
Влада Ізюма вважає, що чималу роль у поразці відіграли колаборанти.

Депутат міської ради Анатолій Фомічевський, якого звинувачують у держзраді, за словами заступника мера, вказав дорогу російським окупантам у південну частину міста через колишній цегельний завод.

«Як виявилося, вони не просто зайшли в місто, а їх провів і показав їм незахищену дорогу до Ізюма державний зрадник - Анатолій Фомічевський. Саме через нього російські окупанти змогли непомітно зайти в місто, але Збройні Сили України не здаються і продовжують запеклі бої за Ізюм проти російських окупантів», - писав у Фейсбуці заступник начальника Ізюмської МВА Максим Стрельник.

Місцеві жителі швидко залишилися без води, світла, теплопостачання та під постійними обстрілами, через які й досі значна частина міста залишається пошкодженою. Окупація тривала майже пів року.

Хронологія Слобожанського контрнаступу

Представник Центру досліджень військової історії ЗСУ, старший лейтенант ЗСУ Андрій Коваль до річниці звільнення Харківщини у медіацентрі Міністерства оборони розповів про деталі підготовки та проведення контрнаступу українськими військами.

«У березні 2022 року присутність противника була значною на півночі, сході та півдні країни, але варто наголосити що на той час на більшості території противник ще не провів заходи з окупації. Тобто не створював окупаційні адміністрації, не проводив якісь суттєві фільтраційні заходи, лише обмежені дії були. Так було, тому що ворог сподівався досягти своїх максимальних результатів, тобто дійти до столиці України, оточити угруповання наших військ на сході.

На травень у результаті оборонних дій, які веди ЗСУ та інші Сили безпеки, противник відступив з півночі та нам вдалося його відкинути на півдні від Миколаєва до Херсону. Менше з тим, у нас ще зберігалася присутність ворога біля Харкова, Харків тоді зазнавав артилерійських обстрілів. Крім того, противник окупував значну частину Харківської області, включаючи три ключові міста - Балаклія, Ізюм та Куп'янськ. І відповідно противник велику вагу приділяв утриманню цих міст, оскільки вони мали вагоме значення, зокрема, важливими залізничними вузлами», - розповів Коваль.

Андрій Коваль також повідомив, що основні зусилля ворог тоді зосередив на Донецькому та Луганському напрямках, ведучи наступ за кількома спрямуваннями, з одного боку він рухався на захід в сторону Лисичанська, з іншого боку - зі сторони Ізюма в напрямку до Слов'янська, таким чином розраховуючи оточити наше військо, або змусити його відступати.

Станом на серпень 2022 року частково російській війська досягли певних результатів, йдеться про те, що їм вдалося окупувати Луганську область, Лисичанськ. Але і Україні вдалося досягти деяких успіхів, зокрема, звільнити острів Зміїний та стабілізувати фронт. Менше з тим, подальша присутність ворога біля самого Харкова і тих міст Харківської області, про які згадувалося, зберігала небезпеку оточення для наших військ у Донецькій області, тому командування ЗСУ почало розробляти операцію контрнаступу, точніше, одночасно дві.

«Наступальні операції планувалися одночасно дві, це був наступ на Херсонському напрямку і на Слобожанщині. Противник своєю чергою почав підготовку до контрзаходів. У серпні ми почали завдавати регулярних ударів по пунктах ворога на Херсонщині, вибивати склади, точки управління, але головне - завдавати ударів по Антонівському мосту, який логістично об'єднував угруповання противника на правобережній Херсонщині. Це посприяло тому, що противник почав укріплювати свою присутність на правобережжі Херсонщини й відповідно посилювати угрупування шляхом перекидання сил та засобів з інших напрямків, зокрема й з Харківщини», - повідомляє Коваль.

На той час, фактично з липня, проводилося ретельне планування наступу на Харківщині, що становило значну частку успіху. 29 серпня 2022 року почався наступ на Херсонщині, одразу на трьох напрямках. Нашим бійцям довелося долати мінні поля та опорні пункти росіян буквально в кожній лісосмузі. Але впродовж декількох перших днів наступу ЗСУ звільнили вже декілька населених пунктів, тому те, що відбулося надалі, стало несподіванкою для ворога.

6 вересня почався раптовий наступ наших військ на Харківщину. Безпека операції була настільки спланованою, що вона стала раптовістю для будь-кого. Про приховане зосередження військ фактично від Чугуєва до Слов'янська не було жодного повідомлення в інформаційному просторі. Туди перекинули одразу декілька родів військ: десантно-штурмові підрозділи, танкові бригади, механізовані бригади та інші. Угрупування додатково підсилювали загін ГУ «Кракен», бригади Нацгвардії, тероборони, прикордонників тощо.
Військові готувалися швидше до маневрування, ніж до прямого наступу.

6 вересня наступ почався біля Балаклії одразу на чотирьох напрямках. У тилах російських військових також з'явилися наші підрозділи спецпризначення.
 У той же день почався бій у напрямку від Чугуєва на Шевченкове та наступальні дії від Барвінкового. Противник не міг зорієнтуватися та зрозуміти, де відбувається головний удар.

Також ЗСУ знищували російські пункти управління та зв'язку, у результаті чого у перші дві доби війська противника втратили контроль і не могли ефективно оборонятися. Завдяки таким діям створили умови, коли російські війська мусили дезорганізовано втікати з Балаклії.
 Втім, не зовсім справедливою є інформація щодо того, ніби Росія тримала там виключно менш досвідчені та підготовані війська, зазначає Андрій Коваль.

Попри те, що росіяни перекидали зі Слобожанщини війська на південь, все одно на Харківщині залишалися доволі серйозні та обороноздатні сили - 1-а гвардійська танкова армія, підрозділи 20-ї гвардійської загальновійськової армії тощо, тому не варто применшувати подвиг українського війська.

8 вересня, звільнивши Балаклію, ЗСУ вийшли до Куп'янська та продовжили просування до Ізюма. Таким чином, вже 9 вересня вийшли на околиці Ізюма, який остаточно звільнили 10 вересня.

Противник, не маючи вже жодної спроможності контролю, відступив за річку Оскіл.
Ворог покидав на своїх позиціях часто й справну техніку, артилерію, зброю, запаси палива тощо. Того ж дня, 10 вересня, наші бійці підійшли до річки Оскіл. Разом з тим, 11 вересня також завдали удару біля Харкова військам противника, які там становили загрозу. Впродовж декілька діб, 11-13 вересня, росіян витіснили до державного кордону.

Деокупація Ізюма: спогади бійця з Кропивницького

Воїн з Кропивницького, який брав участь у Слобожанському контрнаступі, зокрема разом з побратимами звільняв Ізюм, розповів журналістці CBN про свої спогади. Ім'я та підрозділ військового з метою безпеки не зазначаємо.

«На початку вересня 2022 року наш підрозділ отримав звістку про те, що ми будемо виконувати завдання з контрнаступу. Але напрямок ми на той момент не знали, їх було декілька, як ми вже знаємо зараз. Тому ми почали просто готуватися до виїзду в район проведення бойової задачі», - згадує військовий.

Воїн говорить, що готувалися типово - кожна служба почала отримувати відповідне забезпечення, тобто бійці готувалися й вирушали в район, тоді вже розуміли напрямок.

«На той час це був Куп'янськ, Балаклія, Ізюм. По прибуттю ми розташувалися в одному з сіл дорогою на Ізюмський район. Це село було на підпорядкованій Україні території, жителі місцеві нас підтримували, але побоювалися артилерійського чи авіаційного обстрілу по їхньому населеному пункту через скупчення військ. Втім, були привітні. Пригощали нас смаколиками, - розповідає воїн. - А за декілька днів ми перебралися ще ближче.

Всі хвилювалися, бо розуміли, що будуть втрати, й не лише санітарні - пораненими, а й загиблими. Тому кожен хвилювався, у вільні хвилини бійці старалися зв'язатися з рідними, розуміли, що для всіх цей контрнаступ може закінчитися по-різному».

Військовий згадує, що ті села, які спочатку знаходилися на шляху пересування, не видавалися сильно постраждалими, але чим ближче до Ізюма - тим більше понівечених хат зустрічалося.

«Було багато будинків розбитих, були села, де залишилося геть небагато людей і це були переважно літні люди, які просто не могли чи не хотіли виїжджати. Основна ж маса евакуювалася, бо це вже був район бойових дій, там було багато прильотів, це було видно по зруйнованих будинках і розбитій інфраструктурі. Розбитим було все - дороги, поля, ферми, токи, склади… Страшна картина», - із сумом говорить військовослужбовець.

Також він розповідає і про звільнення Ізюма: «Коли ми почали безпосередньо брати участь у бойових діях зі звільнення населених пунктів, то пересувалися декількома підрозділами з декількох родів військ, вже почалися бойові дії, стало багато поранених, були й загиблі. По шляху пересування уже була техніка підбита і наша, і ворожа, постійний запах гарі. Але це все вже зовсім по-іншому сприймалося. Час наче як застиг на місці. Було дуже важко за цим всім спостерігати. Але ми потроху переходили з одного населеного пункту до іншого і наближалися до Ізюма».

Військовий був саме у одному з тих підрозділів, які дійшли до Ізюма 10 вересня. Говорить, що на той момент усі вже були втомлені, мали й деякі втрати, тому настрій був невеселий.

«Але коли ми вже дісталися до самого міста, то трохи видихнули. Почали з'їжджатися машини, інші підрозділи підтягувалися. Ми вже досягли поставленої мети, й розуміли, що в принципі вже знаходимося безпосередньо у місті й воно буде за декілька днів повністю підконтрольним ЗСУ, тому настрій трішечки піднявся.
Потім ми зайшли у місто, десь через добу після того, як закінчилися бойові дії, в околицях та самому місті стали з'являтися цивільні, кому потрібна була допомога медична чи інша. Хтось і просто так підходив. Найбільш прикре враження справляв вигляд розбитого міста», - розповідає кропивничанин.

Втім, про ще страшніші подробиці стало відомо через декілька днів, 15 вересня 2022 року, коли під Ізюмом знайшли масові поховання.

Могили були розташовані серед дерев і позначені дерев'яними хрестами. Серед похованих переважно цивільні, іноді діти, а також солдати ЗСУ. Більшість похованих померли насильницькою смертю від артилерійського вогню, вибухів мін та рідше авіаударів, також тоді знаходили тіла з мотузкою на шиї, зі зв'язаними руками, з поламаними кінцівками та з вогнепальними пораненнями, у декількох чоловіків ампутовані геніталії.

Серед дерев були сотні могил із простими дерев'яними хрестами, більшість із них позначені лише номерами, тоді як на одній із більших могил було написано, що там знаходяться тіла щонайменше 17 українських солдатів. До 16 вересня слідчі знайшли понад 445 поховань як мирних жителів, так і військових, декотрі з ідентифікацією та визначенням місця розташування допомогла Тамара Володимирівна, керівниця місцевого похоронного бюро. Жінка отримала вказівку від окупантів могили вказувати лише номерами та записувати в журнал як номер, так і імена осіб.

Олег Синєгубов, голова Харківської ОВА зазначив тоді: «Серед ексгумованих сьогодні тіл 99% мають ознаки насильницької смерті. Є кілька тіл зі зв'язаними за спиною руками, одна людина похована з мотузкою на шиї. Очевидно, цих людей катували й стратили. Серед похованих також є діти».

Жителі, які пережили окупацію, стверджують, що росіяни стріляли по конкретних особах і вже мали списки військовослужбовців, сімей військових чи ветеранів війни на Донбасі. Вони також заявили, що підбираючи жертв, окупанти тероризували мешканців міста, публічно роздягаючи їх. Більшість загиблих українських військових не дозволили поховати, досі невідомо, де знаходяться їхні тіла.

Рік після деокупації

Через рік після визволення місто все ще має вигляд пустки. Людей тут небагато, фронт доволі близько й зараз. Місцеві говорять, що під час окупації ледь не у кожній домівці були росіяни. Тому жителів, які наважуються повернутися з евакуації, очікує не лише зруйноване місто, а й перевернуті догори дриґом та розграбовані рашистами домівки, які викрали навіть батареї та бойлери.

Розграбували й комунальні заклади - комунальники говорять, що вкрали й устаткування, прикладом, замість зруйнованої та розграбованої центральної котельні містом встановлюють мобільні агрегати, кожен розрахований на 12 будинків.

У місті готуються до опалювального сезону, минулого року до теплопостачання не вдалося доєднати й половину з двох сотень багатоповерхових будинків. Через постійні обстріли тепловики не встигли злити воду із систем опалення, й вони розмерзлися.

«Я прожила окупацію у підвалі разом з паралізованою матір'ю. Їсти готувала на цеглинах поруч з будинком. Батареї там розмерзлися. У березні було мінус 16», - згадує місцева жителька.

Частково опалення відновлюють державним коштом, частково планують залучити міжнародних інвесторів. Першочергово обирають будинки, де найбільше мешканців. Багато ж хто цієї зими грітиметься буржуйками.

Наш боєць з Кропивницького розповідає, що саме жахливі картини зруйнованих сіл та міст і водночас щире ставлення українців, які їх зустрічали, попри всі складнощі мотивують на визволення від окупантів інших територій: «Нас навіть вигляд зруйнованих будинків після початкового розпачу мотивував, щоб йти далі, звільняти наші землі. Чим швидше ми це зробимо - тим швидше переможемо. І я завжди пам'ятатиму те, як нас тоді зустрічали».


Фото: Костянтин Ліберов, Радіо Свобода, Juan Barreto.