Коли опускається завіса: Інна Дорошенко про свої ролі та завершення служби у Театрі корифеїв

Перегляди: 2672

Проня Прокопівна, Дуенья, Панна-сутність, - це лише частина багатьох ролей, які протягом майже двадцяти років втілювала на сцені Театру корифеїв талановита артистка Інна Дорошенко. Як казав Шекспір: “Життя - це театр, а люди у ньому - актори”. Життя - це і комедія, і мелодрама, і трагедія, а часто - драма. Наразі Інна Дорошенко вимушена покинути театр та розпочати нове життя за кордоном.

Про труднощі на творчому шляху, улюблені ролі та скандальну ситуацію, яка склалася навколо Театру корифеїв - Інна Дорошенко розповіла в інтерв’ю CBN.

Ви є у Telegram? Підпишіться на наш телеграм-канал, там ми часто повідомляємо те, про що на сайті не пишемо: https://t.me/cbnua

- Якою ви пам'ятаєте свою першу роль на великій сцені? Які були труднощі, чого ви боялися?

- Боялася сцени! Звісно, я боялася сцени, як і всі молоді актори. Ми йдемо заради сцени, але ми її боїмося насправді. І виховує нас тільки досвід. Тільки те, коли нам дають роль, і вона перша невдала, і друга така ж, або занадто слабка. Але перша моя роль, де мене помітив один з моїх улюблених режисерів Дейнекін Валерій, була у виставі “Старі будинки”, я там грала хлопчика-скрипаля.

Тоді після кожної прем'єри у нас було обговорення. І після цієї вистави на подібному обговоренні Валерій Дейнекін сказав, що єдина робота, до якої у нього не було претензій, це робота Інни Дорошенко. О боже, сам Дейнекін сказав це! Після цього мене почали брати більше в роботу, бо починала я з артистки допоміжного складу, тобто масовки. Потім мені пощастило - Іван Васильович Казнадій взяв мене на головну роль Орисі у виставу “Серенада кохання”.

Там я грала княжну, за сюжетом мала бути на сцені, а з-за куліс виходила масовка і жартувала зі мною. На цьому місці я мала позадкувати. І тут я наступаю собі на кринолін і падаю на п’яту точку. Сльози відразу потекли від тої образи: ну як ти могла, Інна?! У залі сидить мама, моя перша вчителька. З мого рідного села Покровське приїхали вчителі подивитися на свою ученицю. І тут я впала.

Але я впала не грубо, гарненько так, сукня моя так гарно приземлилася. Потім я побігла за куліси, а сльози у мене котяться без зупину. Там, за кулісами, підійшла до мене одна актриса, Марина Єніна, взяла мене за плече і сказала: “Заспокойся. Той, хто на першій ролі впав на сцені, той злетить високо”. Кажу: “Не втішайте мене!”. А вона посміялася, приобняла мене. З того часу почався мій зріст. Взагалі люблю всі свої ролі: і великі, і маленькі. Як їх можна не любити, адже вони тобі як діти.

- Які може ще казуси були?

- Був казус, коли я грала Стасіка у “Старі будинки”. Я мала у руках тягнути зв'язку металолому, нанизаного на скручений дротик. І коли я у темряві за кулісами схопила той дротик, кінчики вилізли мені між великим та вказівним пальцями. У мене досі шрам залишився. І я відчувала, як гаряча кров тече мені по руках. Я відчувала це, але болю не було. Недарма кажуть: сцена лікує, щоб у тебе не боліло. І того разу все було точно так. Було дуже боляче виймати дротик.

Ще був один казус. Розкажу і про нього теж, нехай глядачі знають. Колись були часи, коли у нас геть не працювало опалення. Ми працювали при температурі 13 градусів. Жах! Як ми це робили, я не знаю. І ось у нас була вистава “Гвалт, рятуйте, мене женять!”, де я грала Розі, і за сценарієм я там мала голосно закричати. А у мене все замерзло: пальці, руки, мовний апарат. І ось партнер на мене наступає, я кричу і повертаюсь.

І у цей момент у мене вискакує щелепа. Я не можу сказати ні слова і починаю думати, що це інсульт. Мені 27 років, я у гарячці йду зі сцени, мої партнери дивляться на мене, нічого не розуміючи, а я йду до дзеркала, щоб глянути, що сталося. А воно ззовні не видно, що щось не так. У цей момент Валерій Дейнекін, який був головним режисером, побачив, що щось не так.

Прибіг, почав мене трясти, питати, що сталося, а я нічого не можу йому відповісти. Я просто мичу, як теля. Мене смикнули, воно встало на місце, і я знову вибігаю на сцену. Партнери не розгубилися, якось викрутилися. Я вибігаю і вистава продовжується. Але з цього моменту я була дуже обережною.

- Акторів називають народом доволі забобонним. Чи є у вас прикмети, яких ви дотримуєтесь?

- Тільки якщо я впустила роль на підлогу, я маю на неї сісти п'ятою точкою і разом з п'ятою точкою її підняти. Оце єдиний забобон, який у мене є. Так робили старші актори, тому так воно повелося. Більше я ні в що не вірю. А ще я молюся перед виставою. Але з початком війни це більше про ЗСУ, про тихе небо. Хоча у Бога я вірю і вірила завжди.

- Як ви вживаєтеся у роль?

- Спочатку я працюю з режисером, йде процес розбору ролі у деталях. Взагалі розбираємо п'єсу, кожного персонажа окремо. А як я у неї вживаюся? Мені здається, я більше інтуїтивна актриса. От як я спочатку відчула цей образ, так воно на загал і виходить. Так, потім режисер додає своє, щось мені пропонує, я можу щось відкидати. Але я не можу сказати, що ролі у муках народжуються. Трошки складно виходило з Дуеньєю, бо вона дещо повторювалася з Проньою.

Мені про це говорив і режисер, і мій партнер. Мене це так мучило тоді. І я тоді сказала режисеру Євгену Курману, що щось у мене не виходить. Він мені сказав тоді: “Та ну? Як це не вийде, все вийде. Ти просто ще не знайшла”. І воно знайшлося буквально за тиждень. До цього просто механічно виконувала текст.

- Ви переглядаєте перед тим, як зіграти роль, кінофільми чи інші вистави?

- Боже збав! Навпаки. Ми ж актори, у нас є штука, що ми можемо повторювати це підсвідомо. Я ніколи не дивлюся до, але можу глянути потім. Навіть із “зайцями” мені було складно, бо цей фільм я дуже пам'ятаю, бачила багато разів. Але, мені здається, моя Проня не схожа на ту Проню у фільмі. Дуенья тим більше не схожа. Не передивляюся ні в якому разі.

- Буває таке, що у реальному житті ви помічаєте за собою якісь риси, які могли б належати вашим героям?

- Звісно. Тому я додаю своєму персонажу своїх рис. Чому інколи кажуть, що актор повторюється? Бо неможливо відійти від себе на 100%. Це надто важко, тому кожна моя героїня має щось моє особисте. Навіть у Проні є моє, і у Дуеньї, і у матері з “Ціна життя”.

Режисер пропонував варіації, але я від себе не піду. Я і в житті така мати: маю двох доньок. Я уявляла, що це у мене не доньки, а сини, і тоді я б зробила так. Звісно, я довіряю режисеру, але від себе на 100% не підеш. Кожен персонаж - трохи ти.

- Яку найскладнішу роль ви виконували у своєму житті?

- Морально важкою є роль Матері у виставі “Ціна життя” за п'єсою Карела Чапека “Мати”. Вона важка, бо втрачати це тяжко. І у той період, коли я працювала над цією роллю, загинув чоловік моєї доньки. Це був страшний удар. Мені здавалося, що я вже не зможу існувати у цій ролі, бо надто на себе це перекладала.

Важкою у плані бути смішною і не повторитися після Проні була Дуенья. Взагалі смішити народ дуже важко. Це, мабуть, найскладніше. У кожній ролі є складнощі, але у кожній ролі є мить, заради якої ти граєш цю виставу. Але це вже моє потаємне.

- Як вдається стримувати емоції?

- Стримувати емоції це не про актора. У кожного актора має бути лабільна психіка. Вона дуже змінюється: від сміху до сліз. Якщо я буду стримувати свої емоції, то навіщо я тоді у професії. Тоді я не зможу достукатися до глядача. Коли я на сцені, то я повністю у своїй ролі. Єдине, коли мене може вибити на мить - коли у нечемного глядача задзвонить телефон. Це складно, коли глядач не вимикає телефон. Але ми продовжуємо…

- Можна порівнювати театр та кіно?

- Ні, у жодному разі. Фільм - це дублі. Фільм можуть знімати частинами. А театр це емоція, яка народжується тут і зараз. І більше вона не повториться. Якщо це повторюється, то значить, що актор просто йде по шаблону, він не живе, а йде технічно. Якщо актор проживає роль, то все одно будуть маленькі нюанси.

- Хотіли зіграти у фільмі?

- У фільмі я не маю таких видатних ролей, на жаль. Є досвід роботи у фільмі, але це не таке високе кіно. Але, звісно, зніматися у кіно це цікаво. У хорошому кіно я хотіла б зніматися. На жаль, не прийшлося.

- Ви колись говорили, що мріяли стати актрисою з самого дитинства. Яку роль ви мріяли зіграти?

- Якоїсь особливої ролі у мене не було. У юності, коли я вже прийшла грати у театр, я дуже хотіла зіграти циганку Азу. Оце правда. І хотіла зіграти мачуху у "Попелюшці". Мачуху я зіграла, Азу - ні. Але я пам'ятаю, що я виходила у садочок, ховалася там, сідала біля струмочка і грала Наталку-Полтавку, співаючи арію “Ой я дівчина Полтавка, а зовуть мене Наталка”. Поняття не маю, звідки я її знала. Мабуть, з радіо, яке слухала бабуся. Ото, мабуть, я і хотіла зіграти Наталку. Мені здавалося, що це красиво-трагічно. І коли мама йшла на город, то я переставала співати, бо не хотіла видавати себе. Ще я Сільву співала. Не знаю, як це виглядало, мабуть, смішно.

- Коли ви серйозно вирішили, що хочете бути акторкою?

- Це десь сьомий клас. Я весь час була на сцені, я співала, ставила вистави з однокласниками. Для мене це було звичною справою. Мене і вчителі артисткою називали у школі. А потім я сама приготувала програму до вступу, не хтось мене готував. Якось воно само собою вирішилося, наче з дитинства так мало бути.

- Що відіграє більшу роль: природні задатки чи праця?

- Природні задатки дуже важливі, але якщо людина прагне навчитися… Звісно, зробити з людини, яка не має задатків, талановитого актора - нереально. “Хочу” нічого не вирішує. Вирішує праця, терпіння, сприйняття та аналіз своїх помилок. А природні задатки вони додають особливого шарму актору, прискорюють його роботу. Але я вважаю, що навчити дитину можна, якщо почати з самого дитинства.

До мене приходили діти, які зовсім не розмовляли, а потім починали розкриватися. Головне - стати їй не педагогом, а другом. Я навіть прошу своїх дітей не називати мене по батькові, щоб між нами не було “шторки”. Я теж вдячна, що коли я прийшла у театр, мене так тепло зустріла Євгенія Миронович, Світлана Мартинова, Ірина Дейнекіна, Валерій Дейнекін, Іван Кравцов, Володимир Миронович. Ці люди мене вчили, терпляче вчили гримуватись, поводитись на сцені. Це було від щирого серця. Ніякі інститути не навчать так, як вчить сцена.

- Які у вас були складнощі під час навчання?

- Мені найважче давалися етюди з тваринами. Зараз, коли я даю своїм учням етюди на виконання тварин, я кажу сама собі: “Ах ти ж, коварная ти женщіна. Тобі ж самій вони ніколи не давалися”. Але я знаю, що це треба. І я кажу дітям чесно, що я цього не любила, але пропоную робити це разом.

- Чи складно вчити текст?

- Текст вчити не складно, але це треба робити не вдома, а на майданчику. Воно пов'язується з фізичною пам'яттю. Коли режисер каже вивчити вдома текст, то це неправильно, бо вивчити можна монолог. Текст доводиться зазубрювати, коли відбуваються термінові вводи. Так, як зараз моїм колегам доводиться підхоплювати мої ролі. Це важко, але професія у цьому і полягає.

Треба мати гарну пам’ять, не просто на неї розраховувати, а й підтримувати. Я інколи приймаю вітаміни для пам'яті. У мене з цим, до речі, пов'язана дотепна історія. Колись до мене прийшли мої колеги Даша та Євген Скрипники, а у мене на полиці стоїть купа різних вітамінів: для суглобів, волосся, шкіри та пам'яті. І Даша каже: ”Боже, як у тебе багато всяких баночок”. Кажу: “Так, це у мене для м'язів, це для волосся, а це у мене для пам'яті… До речі, я пила їх сьогодні?” Даша засміялася: “Так ото вони тобі допомагають”.

Ще, коли я йду пішки на роботу, я вдягаю навушники і вчу поезію. Люблю і Лесю Українку, і Ліну Костенко. Особливо поезію Ліни Костенко, вона наче про мене написана. Мені найближча жіноча поезія, бо я жінка-жінка.

- Як часто є місце імпровізації на сцені?

- Є. Коли ти граєш 80-ту виставу, то тебе починає тягнути, нести. Ми ж актори, ми згусток емоції. Кожного разу не будеш грати Проню однаково. А інколи буває щось з текстом. Імпровізація це нормально, це має бути. Ну що за актори без фантазій? Але має бути міра.

- А роль може набриднути?

- Ніколи. Сумувати так, можна. Є ролі, якими я не награлася. Наприклад Раїса Мінічна у “Дебют провінціалки”. Не награлася я нею. Я не награла Розаліни у “Чума обом родинам вашим”. Я дуже сумую за роллю Федоски у виставі “Дві сім'ї”. Багато згадувати. Ні, мені ролі не набридали, не було такого.

- Як ви ставитеся до переосмислення класики?

- Прекрасно ставлюся, мені це дуже цікаво. Я у великому захопленні від “Бондарівна” у постановці Сергія Павлюка, від “Наталки Полтавки” у постановці Євгена Курмана. Я люблю сучасність у класиці, хоча і саму класику сприймаю. Треба, щоб були вистави на різний смак. Треба різноманітність. Бо правда, було б сумно, якби всі люди були брюнетами?

- У якому жанрі вам більше подобається грати?

- Я не скажу, що маю улюблений жанр. Я обожнюю комедію, мені подобається бути смішною та некрасивою. Уродувати себе у Дуєньї мені було по кайфу. Але ми, актори, також дуже любимо самокатування, драми. Актору цікавіше знаходити свої душевні скриньки, коли ти просто плачеш. Або коли сміх народжується сам по собі. Я не можу це пояснити, але це магія.

- Вам колись снилися ваші вистави?

- Так, у відпустках зазвичай. У снах я граю ролі, запізнююся на сцену, забуваю текст, у мене відвалюється каблук.

- Які настанови даєте молодим акторам?

- Бути сміливими. Скромність і актор - я про емоційну скромність - вони не сумісні. Терпіння, бо не завжди все буде виходити так. як хочеться. Також треба любити глядача, бо все, що ми робимо - це для нього. Ми йдемо сюди не заради грошей однозначно. Таких низьких зарплат, як в акторів, у Кропивницькому, мабуть, ніде нема.

- Наскільки активним є глядач?

- Глядач у нас чудовий. Я дивувалася, що після того, як почалася війна, люди приходили на виставу, вони поверталися у зал після сирен. І ти думаєш: люди - ви чудові. І вони несуть квіти, вони дякують. А коли прийшов В’ячеслав Павлович, то я не знаю, що він робив, але у нас завжди повний зал.

- Як часто впізнають на вулицях?

- Впізнають. Якось я була у Данії на екскурсії з українцями й мене впізнала жінка з Кропивницького.

- А коли вас впізнали вперше?

- Я відпочивала на морі у Коблево. До мене підійшла жінка, я лежу і раптом чую: “Боже, це ви!?” Я відкриваю очі, наді мною стоїть жінка, у неї на носі "бомажка", на голові бриль. Я злякалася, якщо чесно, а вона все так само наді мною стоїть, я кажу: "Перепрошую, я…”. А вона: “Це ж ви Інна Дорошенко?” . І потім цілий день я провела у її компанії. Принаймні, я їй подарувала, мабуть, чудовий день. Але і мені було приємно. Я завжди радію спілкуванню. Просто інколи думаєш, хіба ми такі вже зірки, що нас так впізнають?

- Яку роль з нещодавніх вистав ви вважаєте найяскравішою?

- "Ханума", моя остання робота. Зізнаюся, не любила матеріал, поки не потрапила на цю роль з геніальним режисером Сергієм Павлюком. Він відкрив мені Хануму. Боже, я його обожнюю. Але вона у мене не до кінця народилася, зазвичай героїні народжуються після 10-ї вистави.

- Як ви можете прокоментувати ситуацію, яка склалася навколо театру?

- Театр, який має нести людям мистецтво, відпочинок, зараз несе негатив і це не вина колективу, це не через нього. Хтось пише таке у соціальних мережах, але колектив не несе негатив. Є декілька людей у театрі, які замість творчості займалися негативом, але це люди, яким і не дано займатися творчістю, тому вони таким чином себе реалізують. А краще б зайнялися творчістю.

Засуджувати я їх не буду, бо забагато честі. Щодо того, що відбувається у театрі - я не сприймаю це, я вважаю це незаконним. І попри те, що я йду з театру, а йду я не через це, рішення було прийняте ще до відпустки, і пов’язане з моїм особистим життя. Але якби у цьому місті у мене була квартира, якої я не маю, бо живу на зйомній, була якась пристойна зарплата, на яку можна жити, а не виживати, якби у мене було особисте життя, то звісно мене б тут ще щось тримало.

Зараз мене тримає тут лише театр як саме поняття театр. І люди, яких люблю, але вони і надалі залишаться у моєму житті. Але я трохи задихаюся від цього бруду у театрі, і це мене підштовхує. Бо якби все було добре, то, мабуть, я ще чіплялася б за це. З кожною виставою я знімаю ще одну шкіру, і ще одну шкіру, але я сильна жінка, я справлюся з цим. Принаймні глядач мене любив, я вдячна за це. Я дуже вдячна, що після кожної вистави мені дарували квіти, писали приємні повідомлення у соціальних мережах. Це так приємно! Значить, люди йшли небайдужими після нашої роботи.

Колектив у нас на загал гарний, я дуже його люблю. Я нічого не маю особисто проти пана Сергія Корнієнка, поставленого директора. Мені шкода, що він став жертвою політичної гри. У нас був чудовий директор, якщо він не влаштовував п'ятьох людей, то може проблема у них, а не у директорі? Він дійсно робив свою справу чесну та прогресивно, ми просто не встигали за його ідеями.

І я впевнена, що якби не війна, було б ще краще. І я вірю, що буде краще, і він переможе. Пану Сергію я хочу порадити, щоб оце ганебне дійство, у кому він взяв участь, закінчилося на благо йому. Хочу, щоб він виправив цю помилку і гідно пішов по театральному шляху. Мені шкода глядача, який все це бачить і думає, що ми створили такі обставини для пана Сергія Корнієнка. Але ми не винні, це не ми рогаті.

- Як ви вважаєте, ці події вплинуть на репутацію театру?

- Вони вже вплинули. Ми спостерігали подібне у Львівському театрі, коли відбувалися ганебні дійства. Звісно, ми це виправимо. Наш глядач любить нас і підтримує, згодом все вирівняється, але це такий удар “під дих”. Я їду, але мені не байдуже. Бо я хочу, щоб театр, який був моєю колискою, процвітав надалі. Я хочу приїздити у гості і приходити у той театр, який я знала завжди.

- Яким ви бачите майбутнє театру?

- Я хочу його бачити квітучим, бачити скорішу перемогу і взагалі, щоб український театр процвітав, бо він дуже потужний. І своєму театру я хочу побажати процвітання. Щоб здоровий глузд переміг, щоб колектив був міцним кулачком, який тримає у собі виставу, мистецтво, глядача - у хорошому розумінні цього слова. І щоб не дозволяв колектив, щоб таке відбувалося з нами. Щоб нас не вели на убій як овечок.

- Ви плануєте продовжувати займатися творчістю?

- Я неодмінно знайду себе і там. Я без творчості не зможу. Тому активно займусь пошуком діаспори, пошуком творчих проектів і пошуком себе нової!