Замальовки з окупації у щоденнику 15-річного маріупольця
Маріуполець Микола Костенко нині живе у Кропивницькому. На перший погляд - звичайний хлопець. Ходить до школи, розмірковує над майбутньою професією, у вільний час малює. Його роботи вже представляли на виставках у Маріуполі до повномасштабного вторгнення РФ, після - у Кропивницькому, в музеї Осмьоркіна, а нещодавно й у Нідерландах. Зображення нібито нехитрі - кульковою ручкою на аркушах зошита. Але на них все про війну: підвал, де Микола з родиною переховувався від обстрілів, сцени боїв та перестрілок.
Виставка «Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей» представила особисті історії дітей та підлітків, які стали свідками війни в Україні та задокументували її. Візіонеркою та ініціаторкою проєкту стала Христина Храновська, а організувала ГО Port of Culture за підтримки МЗС України. Саме там показали й замальовки Миколи Костенка. Але місія його, як і інших учасників проєкту, була значна ширшою.
Саме про неї, історію створення зображень та те, що довелося пережити Миколі через збройний напад росіян, хлопець розповів журналістці CBN.
Розмову з хлопцем вели у нього в кімнаті, інколи до розмови долучалася мама хлопця - Галина. На робочому столі видніються альбоми й малюнки. Микола розповідає, що малювати завжди любив, вчився спочатку самостійно, а згодом займався у художній студії в Маріуполі. Полюбляв малювати пейзажі, як міські, так і природу, перевагу надавав графічним матеріалам. Встигав ходити й на плавання, водне поло. Спокійне життя, яке назавжди й докорінно змінив російський напад.
Вперше війну хлопець встиг побачити ще у 2014 році. Звісно, Микола тоді був значно меншим, але все ж пам'ятає звуки вибухів, які з кожним днем лунали все далі й далі від міста. А от про 2022 рік розповідає детально: «У 2022-му я 23 лютого з однокласниками навіть обговорював цю тему напередодні. Половина з них вірила, половина не вірила, що буде війна, я от говорив, що не буде, бо це Росії економічно не вигідно. Нікому не вигідно. Але реальність така, як є. Сталося те, що у всіх – вибухи. 24 лютого я поїхав до бабусі. А через наш район йшли російські танки».
До бабусі рідні відвезли Миколу зокрема й тому, що у її будинку був підвал. Микола згадує, що поїхав у чому був: «Мені сказали зібрати речі, я взяв, що під рукою було: планшет, телефон, не встиг нічого іншого, та і думав, що ми в гості ненадовго. Вже у бабусі мені розповіли, що почалася повномасштабна війна, пам'ятаю, як сидів з кам'яним обличчям і не міг усвідомити це. Мені показали, як спускатися в підвал, коли будуть обстріли».
До нашої бесіди доєднується мама Миколи, їй доводилося під час повномасштабного нападу розв’язувати й робочі питання, тож не весь час виходило бути поруч з сином. «Спочатку розгромили лівий берег, але зв'язок ще був. У березні зник і мобільний зв'язок, у перших числах уже не було. Другого березня почалися бої на нашій вулиці. Першого-другого пішли танки, бої й перестрілки, третього ліг дах у будинку, де ми жили. Влетіла міна 120-ка. Вже не було зв'язку. Коли знесло дах, було настільки шумно, що ми навіть не зрозуміли, що немає даху і кімнат під ним», - говорить Галина.
Микола згадує, що у рідкісні хвилини затишшя була змога щось поїсти на кухні, але тиша закінчувалася так швидко, що доводилося одразу йти підвал. «Прокидався, йшов їсти й спускався у підвал, - додає мама Миколи. - У гараж прилетіло біля нас. Брат уламки снаряда витягнув з машини. Переживали, бо машина - шанс на порятунок. Кругом були приватні будинки, людей було багато, забирали з інших районів. Нас теж було перед виїздом вже майже 15 людей».
Галина згадує, що запаси продуктів у підвалі спочатку деякі були, важче було з водою: «Була, прикладом каша. Але толку з неї без води? І холодно, 12 градусів. От показували фільм «Юрик», там одна з героїнь ходить у кофточці, у них там буржуйка. 500 кофт одягали насправді, всі одягнені. Хліба не було, ОБСЄ не було. Так, багато у кого були генератори. Але ж не було бензину. Ми ввімкнули свій майже перед виїздом. Люди у тихіші години шукали, де дістати продукти.
Одного разу приходить сусідка, говорить, щоб у сторону магазину не ходили, там людей розстріляли. Дітей взагалі нікуди не випускали. Меншим розповідали, що це такі навчання, аби захистити їх. Під такими обстрілами бабуся і дідусь ходили у свій розбомблений будинок, протягом цілого дня, переховуючись. Принесли звідти крупу. Відносно невеликий шлях зайняв цілий день. І нам пощастило, це приватний будинок. А як ті, хто у багатоповерхівках був?».
Саме у цей час Микола і почав малювати, - аби відволіктися хоч трохи. У підвалі доводилося проводити значну частину часу. Хлопець згадує: «У нас тривогу не вмикали. Коли щось вибухало поруч – тоді й спускалися. Але швидко обстріли стали майже постійними. Коли вуличні бої, теж страшно, краще на підлогу лягати, бо кулі можуть залітати в скло. І ось це зранку до вечора все.
Літак постійно літав – бомбити Азовсталь. Я був у паніці найбільше, коли були прильоти, коли дах розірвало. А потім так, трохи лякався, та і все. Про те, що орки розстрілювали людей, я дізнався пізніше, з телеграм-каналів. Було трохи спокійніше декілька днів, коли був туман. Видимість була майже нульовою. А малювати почав, бо я так відволікався, щоб розбавити трохи ці дні».
Майже всі замальовки про війну. Спочатку у Миколи були думки намалювати вид з вікна, але зрештою воєнна тематика перемогла. Зображень загалом понад десятка. На них бої, те, що хлопець називає «хаосом»: вибухи, техніка, люди - все на одному аркуші. І підвал, де був з рідними. Про те, аби вийти з будинку, навіть не йшлося - бої не вщухали.
Хлопець й досі пам'ятає той день, коли зміг нарешті вийти у двір, розповідає у деталях: «Обстрілів близьких не було, перемістилися ближче до центра, я навіть взяв велосипед і трохи покатався по нашому двору. Це орієнтовно 14 березня. А ще пам’ятаю, як випав сніг і всі раділи, бо його можна було розтопити. У нас був тандир. Коли була вода, то на борошні ми робили щось типу пишок. Склад простий: вода й борошно. До речі, дуже смачно. Коли трохи стихало все, грали з дідом у карти, морський бій, інші ігри».
Про виїзд стали задумуватися якраз у цей час, коли стало тихіше через те, що бої відійшли трохи далі. Бачили до того, як повз двір люди колонами їхали. Але ті самі автівки поверталися ввечері, говорить мама Миколи.
Одного дня, коли вони не повернулися, родина зрозуміла, що варто спробувати виїхати і їм. Сусід підказав, що виїзд через Мангуш мав бути відносно безпечнішим. «Безпечнішим – це коли автівки могли розстріляти, а могли й не розстріляти. Три автівки розстріляли, три – проїхали. Така рулетка від росіян. 21 блокпост до Запоріжжя. Зв'язку не було. Знайома взяла собак, вирішила виїжджати. Ввечері повернулася заплакана, сказала, що там перед нею чотири автівки розстріляли», - згадує Галина.
Родина Миколи виїжджала двома автівками, не самі, з сусідами колоною у п'ять автомобілів. Вирішили, що разом буде простіше. До Мангуша, через який виїжджали, зазвичай їхати 7 хвилин від їхнього будинку, цього разу шлях довелося долати 7-8 годин. Поїхали в об'їзд, бо дізналися, що росіяни розстріляли на тому напрямку автівки. Допоміг випадок - на деякий час з'явився зв'язок і так дізналися, що варто змінити маршрут.
Хлопець теж згадує страшні картини, які бачив дорогою: «Розібрані машини. Колеса зняті, автівки стояли на цеглинах, продірявлені у кулях. Це було біля блокпостів, ймовірно, росіяни розбирали. Також бачив ляльку у військовий формі українській повісили на стовп. Мабуть, щоб налякати».
Малюнки хлопець взяв з собою. Говорить, робив це свідомо – хотів згодом показати й іншим людям: «Важливо, щоб про це знали й бачили, який страх пережив і я, й інші люди».
Задумана хлопцем місія вдалася. Після виставки у Художньо-меморіальному музеї Олександра Осмьоркіна в Кропивницькому, малюнки показали й у Нідерландах, до участі запросили організатори.
Офіційне відкриття виставки відбулося в мерії Амстердама, експозиція там працювала до 24 вересня. У проєкті представили 14 історій. Завдяки візуальній репрезентації воєнних щоденників з дитячої точки зору, включаючи аудіо- та відеоінтерв'ю, відвідувачі мали можливість зануритися в досвід маленьких українців, які на собі відчули руйнівні наслідки війни. Головним завданням виставки було розповісти історії дітей та пролити світло на глибоку травму, яку пережило молоде покоління України, давши платформу, де діти зможуть поділитись своїм досвідом і бути почутими.
«Сказали, що планується така виставка, треба буде підготувати текст і розказати про свої роботи. Там у мене був перекладач. Я розповідав, що російська пропаганда завжди нав'язувала думку про те, що наша історія – фейки. І нав'язуватиме й далі. А я переповідав свою історію, як я прожив 21 день в окупації та про своє ставлення до пережитого. Про свою творчість – що до війни я любив наші мирні пейзажі, а війна змусила створювати зовсім інше. Я радий, що зміг розповісти щось. Війна – це страшно. Я трохи хвилювався там, це відповідальність на весь світ. Розказав те, що хотів, що треба діяти, що нам потрібна допомога. Там розповідали й історії інших учасників. Не всі змогли завітати, тож історії інших дітей озвучували ведучі», - говорить Микола.
Зараз хлопець малює вже й на мирну тематику. Поки самостійно, ніде не навчається образотворчого мистецтва - зайнятий шкільними клопотами та мріє знайти друзів у новому для нього місті. Розповідає, що у майбутньому планує працювати у СБУ: «Щоб захищати. Тут буде безпечніше. Це внутрішня безпека країни».
Після розмови робимо фото для цього тексту. На фотопортреті у підлітка дуже серйозні й дорослі очі, які не мали б бачити те, що бачив він ще дитиною, і про що тепер має сміливість розповідати всьому світові.
Фото: Мирослава Липа та з сімейного архіву Миколи Костенка.